Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗

— А що тут смішного?

— Я іще тебе такою не бачив, — відповів він.

— Якою?

— Такою жвавою — повною запитань та розповідей про те, чим ти займалася і про плани, які ти склала з Мері на наступний тиждень.

— Мені приємно знову відчути себе студенткою, — зізналася я. — Спочатку це було важко — не мати відповідей на запитання. За багато років я вже забула, яка це насолода — не мати нічого, окрім запитань.

— А іще ти тут почуваєшся вільною, чого не було в Оксфорді. Пізнання таємниць — то самотнє заняття. — Метью розуміюче поглянув на мене і ніжно погладив мене рукою по щоці.

— Я ніколи не була самотньою.

— Ні, була. Здається, що ти й зараз самотня, — тихо заперечив він.

Не встигла я й рота розкрити у відповідь, як Метью підняв мене з крісла і поніс до стіни під каміном, де стояла кушетка. П’єр, якого лише мить тому ніде не було видно, миттю виринув на порозі.

А потім хтось постукав у двері. М’язи на плечах і руках Метью враз напружилися, і на стегні блиснув кинджал. Він кивнув, П’єр вийшов на майданчик і рвучко розчинив двері.

— Ми принесли лист від отця Габбарда. — На порозі стояли двоє чоловіків-вампірів, обидва вдягнені у дороге вбрання, в якому звичайні посильні зазвичай не ходять. Кожному з них було не більше п’ятнадцяти років. Мені ще ніколи не доводилося бачити вампірів-підлітків, і в мене поволі склалося враження, що стосовно цього існували якісь обмеження й заборони.

— Володарю Ройдон. — Той вампір, що був вищий на зріст, потер кінчик свого носа і впритул глянув на Метью своїми синіми, мов волошки, очима. Потім ті очі перемістилися від Метью до мене, і моя шкіра аж задубіла від їхнього крижаного погляду. — Господине. — Метью міцніше стиснув кинджал, а П’єр зайняв більш вигідну позицію між нами та дверима.

— Отець Габбард бажає вас бачити, — озвався менший вампір, презирливо зиркнувши на кинджал у руці Метью. — Приходьте, коли годинник проб’є сьому.

— Передайте Габбарду, що я прийду тоді, коли мені буде зручно, — відказав Метью з відтінком злоби в голосі.

— Він бажає бачити не лише вас одного, — додав вищий хлопець.

— Я не бачив Кіта, — сказав Метью з ноткою роздратування. — Якщо він ускочив у халепу, то ваш хазяїн краще за мене знає, де його слід шукати, Кутастий. — То було доречне прізвисько для хлопця, бо його підліткова фігура вся була складена з кутів та гостряків.

— Марлоу цілий день пробув з отцем Габбардом, — зазначив Кутастий, своїм тоном даючи зрозуміти, що йому набридло стирчати під дверима.

— Та невже? — Метью кинув на нього гострий, мов лезо, погляд.

— Авжеж. Отцю Габбарду потрібна відьма, — вставив напарник Кутастого.

— Зрозуміло, — тихо мовив Метью. У повітрі блиснула розмита сріблясто-чорна пляма, і гострий кинджал Метью, встромившись в одвірок, задеренчав, вібруючи в якомусь дюймі від ока Кутастого. Метью широким кроком рушив до підлітків, і ті мимоволі позадкували. — Дякую за повідомлення, Леонарде, — сказав він і носком чобота зачинив двері.

П’єр та Метью мовчки обмінялися довгими поглядами, а на сходах почулося квапливе торохтіння ніг підлітків-вампірів.

— Хенкок та Гелоуглас, — наказав Метью.

— Слухаю! — П’єр крутнувся і прожогом кинувся з кімнати, мало не налетівши на Франсуазу. Вона підійшла до дверей і витягнула з одвірка кинджал.

— У нас були гості, — пояснив Метью, перш ніж вона встигла поскаржитися на заподіяну шкоду.

— Що все це означає, Метью? — поцікавилася я.

— Це означає, що ми з тобою зустрінемося з одним старим знайомим. — Голос Метью залишався лиховісно-спокійним.

Я окинула поглядом кинджал, який лежав тепер на столі.

— А цей старий знайомий — він вампір?

— Принесіть вина, Франсуазо. — Метью вхопив кілька аркушів паперу, порушивши мою ретельно вибудовану конструкцію. Я заледве промовчала, коли він узяв одне з моїх письмових пер і почав писати з шаленою швидкістю. Відтоді як у двері постукали, він жодного разу на мене не поглянув.

— Різник прислав свіжу кров. Може, ви…

Метью підняв погляд і стиснув рота в тоненьку ниточку. Франсуаза мовчки почала наливати йому великий глек вина. Коли вона скінчила, Метью подав їй два листи.

— Віднесіть оцей графу Нортумберлендському в Рассел-Хаус. Другий має потрапити до Рейлі. Його ви знайдете на вулиці Вайт-Холл. — Франсуаза пішла негайно, а Метью підійшов до вікна і став дивитися на вулицю. Його волосся скуйовдилося у високому лляному комірці, і у мене раптом виникло спонтанне бажання взяти й розчесати його. Але постава його плечей застерегла мене, що такий інтимний жест йому навряд чи сподобається.

— Ішлося про якогось отця Габбарда, — нагадала я йому. Та Метью подумки був десь далеко.

— Ти таки діждешся, що тебе уб’ють, — різко кинув він, і досі стоячи спиною до мене. — Ізабо попереджала мене, що ти не маєш інстинкту самозбереження. Скільки раз подібне має повторитися, доки в тебе не виробиться цей інстинкт?

— Що я накоїла цього разу?

— Ти хотіла бути на виду, Діано, — суворо сказав він. — Ось тепер і маєш те, чого хотіла.

— Припини витріщатися у вікно. Мені набридло спілкуватися з твоєю потилицею. — Я говорила спокійно, хоча в ту мить мені хотілося задушити його. — Хто такий отець Габбард?

— Ендрю Габбард — вампір. Він править Лондоном.

— Що ти хочеш сказати — править Лондоном? Що всі вампіри у цьому місті підкоряються йому? — У двадцять першому сторіччі лондонські вампіри були відомі своєю непохитною відданістю зграї, своїми нічними звичками та своєю взаємодопомогою — принаймні так розповідали мені інші відьми. Не будучи такими ексцентричними, як вампіри Парижа, Венеції чи Стамбула, і не такими кровожерними, як вампіри Москви, Нью-Йорка чи Пекіна, лондонські вампіри становили добре організований кагал.

— Йому підкоряються не лише вампіри, а й демони та відьми. — Метью обернувся до мене, і очі його були крижані. — Ендрю Габбард — колишній священик, що має погану освіту, але на теології знається достатньо добре, щоб порушувати спокій і заподіювати біди. Вампіром він став у ті часи, коли чума вперше прийшла до Лондона. 1349 року вона вбила майже половину міста. Габбард вижив першу хвилю епідемії, доглядаючи хворих та ховаючи мертвих, але з часом і він став жертвою чуми.

— Але хтось урятував його, зробивши вампіром.

— Так. Хоча я так і не зміг дізнатися, хто це був. Утім, ходить багато легенд, у більшості з яких йдеться про його божественне воскресіння. Люди кажуть, що коли Габбард переконався, що невдовзі помре, він викопав собі могилу на церковному цвинтарі і став чекати Бога. А через кілька годин Габбард підвівся і вже ходив поміж живими. — Метью зробив паузу. — Здається, що відтоді він несповна розуму.

— Габбард гуртує довкола себе заблудлі душі, — продовжив Метью. — А в ті часи таких було хоч греблю гати. І він приймав їх усіх: сиріт, удовиць, чоловіків, що втратили за один тиждень всю свою родину. Тих, хто захворював, він робив вампірами, знову хрестив і забезпечував їх житлом, харчами та роботою. Габбард вважає їх своїми дітьми.

— Навіть відьом та демонів?

— Так, — стисло відповів Метью. — Він здійснює над ними ритуал усиновлення та вдочеріння, але він зовсім не схожий на той, який проводив Філіп. Габбард куштує їхню кров. Стверджує, що це розкриває вміст їхніх душ і є доказом того, що Бог доручає йому опіку над ними.

— Це також розкриває їхні таємниці, — повільно мовила я.

Метью кивнув. Недивно, що він хотів, аби я трималася якомога далі від цього отця Габбарда. Якщо який-небудь вампір скуштує мою кров, то дізнається про дитину і про її батька.

— Філіп із Габбардом дійшли угоди, яка звільняє де Клермонів від ритуалів та обов’язків його родини. Мабуть, мені слід було поставити його до відома, що ти моя дружина ще до того, як ми прибули до Лондона.

— Але ти визнав за краще цього не робити, — обережно сказала я, стискаючи кулаки. Тепер я зрозуміла, чому Гелоуглас запропонував нам пришвартуватися деінде, а не на початку Вотер-Лейн. Філіп таки мав рацію: інколи Метью поводився як бовдур або найнахабніший із сущих на землі.