Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
«Сьогодні вапорето не буде», — подумав Ленґдон. Ці водні теплоходики були вкрай повільними, тому швидшим варіантом бачилися водні таксі. На жаль, черга до водних таксі біля залізничного вокзалу здавалася нескінченною.
Ферріс, не бажаючи довго чекати, швидко взяв справу у свої руки. Видобувши з кишені грубенький стос купюр, він підкликав водний лімузин — блискучий венеціанський кабріолет, змайстрований із південноафриканського червоного дерева. Хоча це елегантне судно, безперечно, демонструвало надмірність, воно гарантувало конфіденційну й швидку подорож: до п’яца Сан-Марко можна було добратися за якихось п’ятнадцять хвилин.
Водій виявився напрочуд вродливим чоловіком у костюмі «Армані», зшитому на замовлення. Він був схожий скоріш на кінозірку, аніж на шкіпера, але це ж, зрештою, Венеція — край італійської елегантності.
Мене звуть Мауріціо Пімпоні, — назвався чоловік і, підморгнувши Сієнні, запросив їх на борт свого човна. — Prosecco? Limoncello? Champagne?
— No, grazie, — відповіла Сієнна, наказавши йому скорострільною італійською відвезти їх до майдану Сан-Марко якомога швидше.
— Ма certo! — знову підморгнув Мауріціо. — Та мій човен — найшвидший у всій Венеції...
Коли Ленґдон і його супутники вмостилися в м’яких кріслах на кормі просто неба, Мауріціо ввімкнув двигун «Вольво Пента» і вправно від’їхав заднім ходом від набережної. А потім крутнув штурвал праворуч і дав газу, маневруючи вельми великим суденцем поміж вервечками гондол. Кілька гондольєрів у строкатих сорочках сердито замахали йому кулаками, коли їхні лискучі чорні човни застрибали на збурених хвилях.
— Scusate! — винувато вигукнув Мауріціо. — У мене VIP- пасажири!
Не проминуло й кількох секунд, як Мауріціо вибрався з затору біля вокзалу Санта-Лючія і помчав Гранд-каналом на схід. Коли вони проскакували під широким граціозно вигнутим мостом Скальці, Ленґдон відчув неповторний солодкий аромат місцевого делікатесу сепі аль неро — кальмара у власному чорнилі, — який линув із ресторанчиків під навісами, що вишикувалися вздовж берега. Та от вони ввійшли у вигин каналу, і попереду показався купол масивної церкви Святого Єремії.
— Свята Лючія, — прошепотів Ленґдон, читаючи напис на боці церкви. — Кістки незрячої.
— Перепрошую? — Сієнна поглянула на Ленґдона, сподіваючись, що він, можливо, вирахував щось іще з тексту загадкової поеми.
Та нічого, — відповів Ленґдон. — Просто одна дивна думка. Може, і недоречна. — Він показав на церкву. — Бачиш отой напис? Там похована свята Лючія. Інколи я читаю лекції про агіографічне мистецтво, тобто про мистецтво, що зображає християнських святих, і мені щойно спало на думку, що свята Лючія є покровителькою незрячих.
— Si, santa Lucia! — підключився до розмови Мауріціо. — Вона — свята сліпих! Ви ж знаєте цю історію? — Водій озирнувся на них і гукнув, перекрикуючи шум двигунів. — Лючія була така гарна, що її бажали всі чоловіки. Тому, щоби постати перед Господом чистою й зберегти свою цнотливість, вона взяла й вирізала собі очі.
Сієнна аж застогнала.
— Оце так віра!
— У винагороду за її пожертву, — додав Мауріціо, — Господь дав Лючії ще гарніші очі!
Сієнна поглянула на Ленґдона.
— Невже він не знає, що це дурня?
— Шляхи Господні недовідомі, — зауважив Ленґдон і згадав, що приблизно на двадцяти полотнах одного знаменитого старого майстра зображено святу Лючію, яка несе на тарілці свої очі.
Варіантів легенди про святу Лючію було багато, але у всіх ішлося про те, що Лючія вирізала свої очі, які розпалювали хтивість чоловіків, поклала їх на таріль, подала своєму най- палкішому залицяльнику й виклично мовила: «Ось тобі те, чого ти так сильно прагнув... а стосовно решти я благаю тебе — дай мені спокій!» Як це не моторошно, але на такий акт самоскалічення Лючію надихнуло саме Святе Письмо, міцно прив’язавши її до відомого Христового повчання: «Коли твоє око доводить тебе до гріха, вирви його й викинь».
«Вирви, — подумав Ленґдон, збагнувши, що це саме слово траплялося і в поемі. — Знайди віроломного дожа Венеції... того, хто кістки сліпої вирвав».
— Здивований таким збігом, він припустив: «Може, це зашифрований натяк на те, що свята Лючія і є тою особою, про яку йдеться в поемі?».
— Мауріціо, — гукнув Ленґдон, показуючи на церкву Святого Єремії. — А кістки святої Лючії лежать у тій церкві чи ні?
— Так, декілька, — відповів Мауріціо. Вправно керуючи човном однією рукою, він озирнувся на пасажирів, абсолютно не зважаючи на суденця, що рухалися попереду. — Але загалом ні. Святу Лючію так люблять, що її тіло розібрали по всіх церквах світу. Авжеж, венеціанці люблять святу Лючію найбільше, тому ми шануємо...
— Мауріціо! — крикнув Ферріс. — Сліпа — свята Лючія, але не ти! Дивись уперед!
Мауріціо приязно розсміявся й повернувся вперед саме вчасно, щоб уникнути зіткнення з човном, який ішов назустріч.
Сієнна прискіпливо поглянула на Ленґдона.
— Ти на кого натякаєш? На віроломного дожа, який вирвав кістки сліпої?
Ленґдон стиснув ниточкою губи.
— Важко сказати.
Він швидко розповів Сієнні та Феррісу історію мощів святої Лючії, тобто її кісток, яка була, мабуть, найдивнішою в житії цієї святої. Начебто, коли прекрасна Лючія відкинула домагання впливового залицяльника, він оббрехав її й наказав спалити на вогнищі, але, згідно з легендою, її тіло не горіло. Воно виявилося таким вогнетривким, що вважалося, ніби мощі святої Лючії мають особливі властивості й той, хто ними заволодіє, буде жити надзвичайно довго.
— Магічні кістки? — спитала Сієнна.
Так, вважають, що вони магічні, і саме через це мощі святої Лючії розійшлися по всьому світу. Дві тисячі років впливові лідери намагалися зупинити власне старіння, заволодівши кістками святої Лючії. Її скелет викрадали, пе- ревикрадали, перевозили з місця на місце й розділяли більше, аніж скелет будь-якого іншого святого. Ці мощі пройшли через руки принаймні дванадцяти найвпливовіших людей в історії людства.
— Включно з віроломним дожем? — спитала Сієнна.
Знайди віроломного дожа Венеції,
Того, хто коням голови відрізав...
Та ще кістки сліпої вирвав...
— Цілком можливо, — сказав Ленґдон, тепер збагнувши, що в Дантовому «Пеклі» свята Лючія згадується абсолютно конкретно. Вона була однією з трьох благословенних жінок (le tre donne benedette), які покликали Верґілія допомогти Данте втекти з підземного царства.
Оскільки двома іншими жінками були Діва Марія й Бе- атріче, кохана Данте, то можна сказати, що поет помістив святу Лючію в найдостойнішу компанію.
— Тут ти маєш рацію, — вигукнула Сієнна з ентузіазмом. — Виходить, той самий віроломний дож, який відрізав голови коням...
— ...украв і кістки святої Лючії, — закінчив Ленґдон її думку.
Сієнна кивнула.
— І це значно скорочує наш список. — Вона кинула погляд на Ферріса. — А ви впевнені, що ваш телефон не працює? Ми могли б пошукати в Інтернеті...
— Мертвий, як камінь, — запевнив Ферріс. — Я щойно перевіряв. Вибачте.
— Невдовзі ми там будемо, — сказав Ленґдон. — І не сумніваюся, що в базиліці Сан-Марко знайдемо відповіді на декотрі запитання.
Базиліка Сан-Марко була єдиним фрагментом загадки- мозаїки, стосовно якої Ленґдон був упевнений на всі сто. Мусейон мудрості святої. Ленґдон сподівався, що саме в базиліці вони «встановлять особу» загадкового дожа... а звідти, якщо поталанить, дістануться до того конкретного палацу, який Цобріст вибрав за місце поширення своєї чуми. Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр.
Ленґдон хотів був викинути з голови всілякі згадки про чуму, але марно. Раніше він часто намагався уявити собі, яким було це місто в часи розквіту Венеції як торговельного центру Європи, до того як чума послабила його настільки, що спершу венеціанські землі завоювали отоманці, а потім Наполеон... Схоже, у світі не існує прекраснішого міста, а багатство й культура його мешканців незрівнянні.
