Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

— Чи ти завжди був самотнім, Харрі?

— Мабуть.

— Чому?

Харрі знизав плечима:

— Я ніколи не був надто товариським.

— І по всьому?

Харрі видихнув до стелі димове кільце, відчуваючи, як Мартіна нюхає його светр та шию. Вони з Мартіною лежали на ліжку у спальні, вона під пуховою ковдрою, а він на ковдрі.

— Б’ярне Мьоллер, мій колишній начальник, стверджує, що подібні до мене обирають шлях найбільшого спротиву. Каже, що річ у нашій «неприкаяній натурі». Тому ми, зрештою, лишаємось завжди самотніми. Гадки не маю. Я полюбляю самотність. Може, я поволі полюбив себе у подобі самітника. А як щодо тебе?

— Краще ти говори.

— Чому?

— Не знаю. Мені до вподоби слухати, як ти розповідаєш. Кумедно, як таке можливо — любити себе у подобі самітника.

Харрі глибоко затягнувся. Затамувавши видих, міркував, як би чудово було, коли б він умів видихати димові фігурки, котрі б усе пояснили. Потому таки видихнув і хрипко прошепотів:

— Як на мене, слід знайти у собі щось варте любові, бо інакше — годі вижити. Дехто стверджує, що самотність асоціальна й егоїстична. Натомість ти ні від кого не залежиш й нікого не потягнеш за собою, якщо покотишся на дно. Чимало людей бояться самотності. А я завдяки їй ставав вільним, сильним та невразливим.

— Сильним? Завдяки самотності?

— Саме так казав лікар Стокман: «Найсильніша людина на світі та, що найбільш самотня!» [57]

— Спершу Зюскінд, тепер Ібсен?

Харрі пирхнув.

— Ці слова зазвичай цитував батько. — І зітхаючи, додав: — Коли мама була ще жива.

— Ти сказав: «ставав невразливим». Зараз уже ні?

Цигарковий попіл впав на груди, але Харрі його не струсив.

— Я познайомився з Ракеллю та... Олегом. Вони прив’яза­ли мене до себе. Раптом я усвідомив, що у моєму житті теж є інші люди. І я їх потребую. — Харрі знов затягнувся, яскраво спалахнув цигарковий вогник. — Ба навіть гірше: можливо, вони теж мене потребують.

— Ти втратив свободу?

— Так. Саме так — я втратив свободу.

Обидва лежали, мовчки дивлячись у темряву.

Мартіна уп’ялася носом йому в плече.

— Ти дуже любиш їх, адже так?

— Так. — Харрі пригорнув її. —Я їх люблю.

Коли вона задрімала, Харрі тихо підвівся, закутавши її у пухову ковдру. Глянув на годинник. Друга ночі. Вийшовши у коридор, взув чоботи, відімкнув двері й вийшов у зоряну ніч. Крокуючи у нужник, придивлявся до слідів, намагаючись пригадати, чи сніжило з недільного ранку.

Світла у нужнику не було, тож він запалив сірник і роззирнувся. А допоки сірник догоряв, побачив дві літери, вирізьблені у стіні під пожовклим портретом монакської княгині Ґрейс. Розмірковуючи потім у темряві, що колись хтось сидів тут достоту, як він зараз, старанно вирізьблюючи у стіні простеньке зізнання «Р + М».

Вийшовши з нужника, чоловік зауважив рух біля сараю. Й закляк. Сліди йшли у той бік.

Харрі вагався. От знову. Відчуття, що просто зараз щось трапиться, щось визначене наперед, чому він неспроможний стати на заваді. Встромивши руку за двері нужника, схопив лопату, яку побачив там раніше. Й пішов слідами за ріг сараю.

Ставши там, міцніше схопився за руків’я. У вухах чув, як шуміло власне дихання. Він затамував подих. Зараз. Харрі вискочив з-за року, наставивши лопату.

Попереду, сліпучо-білим снігом, що вилискував у місячнім сяйві, бігла до лісу лисиця.

Він важко прихилився до стіни сараю, судорожно звівши подих.

Коли у двері постукали, він машинально відсахнувся.

Невже його знайшли? Людина за дверима не повинна за­йти всередину. Він кляв себе за необачність. Бобо вилаяв би його за таку непрофесійність.

Двері замкнені, але, про всяк випадок, він роззирнувся, видивляючись що-небудь на випадок, якщо чужинець вдереться у помешкання.

Ніж. Для хліба. Яким Мартіна щойно різала хліб. На кухні.

Знову стукіт у двері.

Ще є пістолет. Незаряджений, але налякати обачну людину можливо.

Клопіт у тім, що він сумнівався, що чужинець той обачний.

Ця людина приїхала на авто, поставила машину біля будинку Мартіни на Соргенфрігата. Він не зауважив її, допоки ви­падково, підійшовши до вікна, не кинув оком на автівки біля тротуару. Тоді й зауважив у одній з них постать, яка сиділа нерухомо. А коли постать ворухнулась, нахилившись уперед, щоб краще бачити, він збагнув, що вже запізно. Його помітили. Відійшов від вікна, почекав півгодини, згодом опустив жалюзі й потушив усе світло у квартирі Мартіни. Вона казала, що лампи умикати немає потреби. Опалення регулюється термостатом, а позаяк дев’яносто відсотків енергії електролампи — тепло, то зекономлене тепло завдяки вимкненому світлові використається для обігріву, адже термостат чутливий до втрати тепла.

«Початки фізики», — пояснила вона. Краще б розтлумачила, хто там — знавіснілий наречений? Ревнивий залицяльник, якому дали відкоша? Хай там як, а це не поліція, бо за дверима знов заскавучало — жалісливо, розпачливо, просто мороз біжить поза шкірою.

— Мар-тіно! Мар-тіно! — Кілька слів, чи то пак схлипувань, норвезькою і знову: — Мартіно...

Він гадки не мав, як хлопчина зайшов у під’їзд, але тепер почув, як гримнули інші двері, пролунав голос. У стрімких чужих словах розібрав уже знайоме слово: «поліція».

Двері по сусідству гримнули.

Чоловік на майданчику гірко заскиглив, пальці заскребли по дверях. Врешті, почулись кроки, що віддалялися. Він полегшено зітхнув.

День виявився довгим. Уранці Мартіна відвезла його на залізничну станцію, й він електричкою дістався міста. Просто на вокзалі зайшов у турагенцію й придбав квиток на завтрашній останній вечірній рейс до Копенгагена. Тамтешній працівник ніяк не відреагував на норвезьке прізвище, яке він назвав йому: Халворсен. Розплатився готівкою з Халворсенового гаманця, подякував і пішов геть. З Копенгагена зателефонує у Загреб, домовиться, щоб Фред прилетів туди й привіз новий паспорт. Якщо поталанить, Різдво він зустріне вдома.

У трьох перукарнях, які він відвідав, йому сказали, що перед святами треба записуватися у чергу. У четвертій кивнули у бік спантеличеного дівчиська, яке, сидячи в кутку, ремиґало жуйку. Практикантка, збагнув він. По кількох даремних спробах пояснити, чого він прагне, він показав їй світлину. Забувши про жуйку, вона глянула на нього з-під густо нафарбованих повік і спитала англійською, якої на­вчилася з MTV: «You sure, man?» [58]

Потім на таксі він дістався Соргенфрігата, відчинив квартиру Мартіни ключем, який вона дала йому, й почав чекати. Кілька разів дзеленчав телефон, а загалом тихо. Допоки він здуру не підійшов до вікна кімнати, у якій світилося.

Він розвернувся, збираючись повернутися у кімнату.

Й раптом у двері знов почали гамселити. Повітря задрижало, й лампа над головою загойдалася.

— Мар-тіно!

Він почув, як чоловік за дверима знов, розбігшись, кинувся у двері, які мало не вигнулися всередину.

Ще двічі він волав її ім’я і двічі кидався на двері. Згодом почулися стрімкі кроки вниз сходами.

Він увійшов у кімнату, ставши біля вікна, побачив, як чоловік вибіг з під’їзду. А коли він відчиняв авто і його освітило ліхтарним світлом, він упізнав його. Чоловік, який допоміг йому заночувати у Притулку. Ніклас, Рікард... абощо. Двигун заревів, автівка стрімко зникла у темряві. За годину він уже спав і марив про місця, які колись відвідав, а прокинувся, почувши тупотіння на сходах й те, як ляскають газети, кинуті додолу під двері.

Харрі прокинувся о восьмій. Розплющившись, принюхався до вовняної ковдри, котра прикривала частину обличчя. Запах нагадав дещо, й він скинув ковдру. Спав він міцно, без сновидінь, і прокинувся у навдивовижу доброму, просто-таки веселому гуморі.

Пішов на кухню, поставив варитись каву, вмивсь просто над мийкою на кухні, тихо наспівуючи «Morning Song» Джима Стерка. Небо над невисокими пагорбами розчервонілося, наче дівчина, останні зорі тьмяніли, зникаючи з небосхилу. Таємничий, новий, неторканий світ розкинувся за вікном у кухні, білий та радісний, линув до обрію.