Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
Тимко жебонів, що він син реєстрового полковника Куцого й що батько послав його на Січ покликати додому старшого сина (здобувся на вигадку), але їх не слухали, тицяли руків’ями шабель у зуби і під очі й далі погрожували повісити або посадити на палі. «Знаю я того брата, там їх сто тисяч, тих братів, ви запорозькі вивідники, ось ви хто».
Потім їх обчухрали, як молоді деревця, й кинули до вузької, глибокої ями — вовківні. Тимко колінкував по дну ями й скиглив, як молодий пес, що попав у вовчий капкан («Що буде, що буде, нас порішать…»), а Сірко гнівався, бо не займався обтертий трут і він не міг запалити люльку. («Та не штовхай хоч ти під бока, й так не горить»). А потім, коли галас нагорі затих, він сказав Тимкові, що, поки ночі, треба вибиратися з вовківні. Наказав Тимкові підсадити його, але Тимко скиглив: «Ти втечеш, мене покинеш». Тоді спробував підсадити його, одначе він боявся вилазити з ями перший. Сірко сів і ще раз натоптав тютюном люльку, а коли викурив її, цитькнув на Тимка, й ще раз прослухав ніч, і сказав, що ляхів немає — вони поїхали. Справді, коли вилізли нагору, там нікого не було. Видно, чата справді повірила, що Тимко — син полковника, що це не вивідники й не збродні, завдавати їм смерть не важилися, а вдовольнилися кіньми, саквами та сріблом із Тимкового череса. Сірко на свої три таляри, завбачливо зашиті в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Січі. Над берегом зависла сторожка тиша, ніде не було видно ні лялечки, й Сірко сказав, що тиша та небезпечна й що їм потрібно десь причаїтися та зачекати великого дуба або іншого човна, який ітиме вниз. Але тепер почав насміхатися над Сірком Тимко, він бравував, казав, що в човні безпечно, що їх там ніхто не сягне й що Сірко боїться не за нього, а за себе. Сказати по правді, вони обоє півникували один перед одним, і причиною тому була Оленка, отой її необачний сміх. Так вони попливли далі. Трималися ближче до правого, козачого, берега, але якось, вже недалеко від порогів, зі степу налетіли ординці, й заалакали, й стали кидати на козаків стріли, але жодна не влучила, хоч стріляли зблизька, й Сірко збагнув ту хитрість — їх гнали до лівого берега, де причаїлася засідка. Й він уперто правував серединою річки, хоч стріли свистіли над головою раз по раз, й троє чи четверо татар спустилися до самої води, і їхали за два кидки палиці, й страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими ґирлиґами. Було видко їхні обличчя і луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сірко наліг на весла, й човен шалено летів серединою річки. Татари на конях ярилися й почали ціляти точніше, довелося кермувати ближче до лівого берега, низинного, піщаного, де жовтіли пересипи, на яких сиділи білі чайки. За півверстви нижче за течією в правий берег врізалася зелена плавня, в тих очеретяних нетрях і сподівався сховатися Сірко. Вершники з піщаної одмітини були змушені з’їхати на гору — круча там приступала до самої води, — й Сірко знову повернув човна до правого берега. Й тоді Тимко, що стояв навколішки на дні довбанки, заволав: «Ти куди… Назад… Треба сюди». Даремно Сірко намагався йому пояснити, що там може бути засідка, що то тільки на позір берег пустельний, він навіть скреготів зубами й лаявся чорно, але Тимко не послухався, схопився й стрибнув у воду, трохи не перекинув човна. Сірко йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна на місці, але Тимко брів до берега, а човен, хоч і повільно, несло за течією. На кручі алалакали татари (вони не могли їхати далі: шлях їм перетинало болото) і стріляли уже навсправжки, намагалися влучити в Сірка, але стріли не долітали, падали у воду. Він налягав на весла, що аж вода сичала під дубівкою і вломився лівий кочет. Далі загрібав одним веслом. Іван оглядався на татар, що купчилися на кручі, оглядався й на лівий берег, де неначе з — під землі виросли татарські вершники — помчали до Тимка. Вони навіть не кидали аркана, він сам біг у їхній полон. А Сірко пересунув довбаночку через піщану косу, що цієї пори відокремлювала Дніпро від луки, й, плутаючись у лепешняку, потягнув її далі, а потім втікав біловоддям у очерети, де татари не могли його сягнути.
На Січі він часто згадував Тимка і його дружину Оленку, й кортіло йому приїхати до неї на хутір та розказати, як добиралися вони до Січі і як татари полонили її мужа. І ще щось манило його на хутір, й серце відгадувало, що Оленка зраділа б його приїздові. Але він не поїхав. Тільки переказав через чумаків Федору Куцому, що його син у полоні в берегових татар, — Сірко розпізнав їх по шапках.
Не раз і не двічі по тому згадував Сірко Оленку й чомусь згадав ось тепер, і спогад той похвилював його. Давно вже немає Куцого, може, немає й Оленки або вже вона стара баба, не знає він, чи живий Тимко, чи викупив його батько, а може, білочубий козак тяжко сутужив на галерах, може, прийняв чужинську віру й одружився вдруге, по — чужинському закону — на татарці. Невідомі путі Господні і людськії теж.
…А річки й далі котили свої води то в один, то в другий бік, і напливали спогади, й плив він сам, і шуміла під вікном старезна липа, хилила і не могла схилити його до сну.
III
Сірко стояв посередині думбаса, поставивши ногу на барильце зі свинцем, обіпершись рукою об щоглу, на вершечку якої майоріла синя короговка з образом Христа.
Десь далеко в степу, вище порогів, вночі пройшов дощ, Скарбна набрала сили, могутній човен рвало з припону, ялиновий поміст під ногами погойдувався й скрипів. Сіркове обличчя було суворе й ніби осяяне невидимим світлом. Чоло й щоки зблискували, мов на стальниках бронза, очі — змружені, в них горіли невеликі, але дужі вогники. І в праву, і в ліву руку од отаманового човна — уподовж усього східного й південного берега Січі, на Скарбній, на Павлюку — Дніприщі, на Прогної — стояли такі самі думбаси та стерни. На них густо цвіли козацькі шапки. Вже й керманичі сиділи на своїх місцях, біля кормиг — по двоє з кожного борту, а на носах, біля загрібних весел, — підотамани. Тільки на Сірковому думбасі керманичеве місце незайняте — кошовий сам кермуватиме човном; загребним на носі, збивши на потилицю синю, в кабарзі, шапку, сидів Міюський, пильнував отаманового поруху. І всі двадцять четверо веслярів також. І біле вітрило лежало на помості, готове по тому ж таки порухові звинутися вгору й забрати в свої широкі груди всі вітри Великого Лугу. На неширокій піщаній смузі берега з’юрмились козаки — ті, що лишалися в Січі. Й валили через усі вісім хвірток, визирали через частокіл, позалазили на містки для стрільби, перегукувалися з тими, що в човнах, перекидалися шапками та люльками. Біля самої води скупчилася півча — досугі діди, кілька хлопчаків, два диякони, піп у святковій ризі, з хрестом у руках. Кошовий оглянувся на сизо — рожевий пружок на сході, глянув на небо, підвівся. Стягнув з голови шапку. Луговий вітерець покуйовдив йому оселедця. — Панове молодці, — мовби й неголосно мовив отаман, одначе його почули всі, — не наша в тому вина, що маємо гибіль ворогів. Не наша в тому вина, що мусимо не поле скородити, а ворожі ребра. Не наша в тому вина, що не гойдаємо на своїх колінах дітей, а нас гойдає хвиля дніпрова. Тяжка наша путь, але праведна. Понищили нашу волю ляхи, а басурмани забирають діти наші, доруйновують рід наш. Подивіться навкруг: орда сплюндрувала наші домівки, наші церкви, нашими жінками і дітьми заповнила свої кочовища. А скільки вона нашого брата запродала на галери і скільки його порубала: ще не було ніколи на нашій землі стільки вдів і сиріт. Сам Бог наказує нам іти на ворога й помститися за наругу і зневагу ймення Христового, за спалені церкви, за дітей і матерів наших. Сам Бог наказує визволити з неволі братів наших. Отож з Богом, братове, з Богом! — Помовчав мить і додав: — Хто боїться, зійдіть з човнів, бо ваш страх може перекинутися ще на декого. — З човнів ніхто не сходив, і Сірко спроквола махнув рукою. Й одразу ж на носі отаманового думбаса звилася корогва. Заспівала півча, всі, хто сидів на човнах і стояв на березі, познімали шапки. Сумно погойдувалася корогва на отамановому човні, скорбно співала півча, журливо лизала берег зеленава хвиля. Смуток огорнув берег і плавні, заткав простір до самісінького обрію. Надивлялися на тих, з ким прожили поруч не один місяць і не одне літо, хто, може, не раз заступав побратима грудьми од кулі чи ворожої шаблі, а з ким, може, ввійшли в гнів та чвари і тепер прощали гріхи. Пощо гріхи, коли несуть свої життя на бранне поле за найбільшу святість — за рідну землю та віру. Щиро молилися, приносили присяги перед куренями на вірність товариству і безкорисливість: «Скарай мене, Боже, тепер і потім, якщо я покину в біді товариша і кинуся до втечі, щоб урятувати власну душу… Присягаю Господу Богу і перед святим Євангелієм, що, будучи в нинішньому поході з кошовим отаманом Сірком та іншими старшинами, полковниками та осавулами походними, при побитті ворога і де трапиться, здобичі військової не приховаю, купно з усіма стоятиму в бою і купно вернуся на Чортомлик».
