Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
Тепер вже бояться і його. Ті, що під ним. А в самого віра у власну непомильність і мудрість з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибині душі став побоюватись нескінченних удач. То таки страшно: до рук іде тільки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде — страшно. Не був сліпцем: досягнув верхніх щаблів не особистою хоробрістю і не воєнним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, її треба вміти вибрати з колоди… То вже інша справа. Він вибирав. Тепер у нього на руках усі козирі. Одначе справжньої радості немає. А чому немає? Адже — на вершині. А клопотів не поменшало, навпаки — побільшало. Хоч би оця війна… Забандюрилося цареві — йди на війну. Пішов… Здавалося б, тільки тепер і пожити. Досягнув того, чого й не сподівався. А що воно йому дає, оце верховіття? Для чого так шалено і страшно напружувався? Може, щастя й полягає тільки в отому — братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя… Жодної хвилини перепочинку — не встиг відхекатись, а очі пасуть наступний щабель. І жодної насолоди, думки тільки про те, щоби хтось не обігнав, не підпиляв щабля у драбині, не стягнув за полу. Дозволити собі якісь насолоди — боронь Боже, треба бути взірцевим. Що ж він має в кінцевому рахунку? Нічого. Щоправда… Мудрі кажуть: чим вище ти зійшов, тим ширший виднокіл і більше можна зробити для людей. Зробити більше… Гм, гм… Ті мудреці бачать не далі власного пупа. Ось і він, гетьман, — увесь у шорах обставин і може зробити стільки, скільки вони дозволяють.
Його думки перетяв неголосний окрик:
— Ваша вельможносте, князь!
Від березового гайка, що ріс на крутосхилі, йшов Ромодановський. Високий, висхлий, з довгою жовтою бородою, довгими руками, у довгім каптані — схожий на жердину, на яку повісили сушити дорогий святковий одяг. Його супроводжували два стрільці. Князь ворухнув рукою, стрільці залишилися біля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи, Самойлович почав підводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його знову. Сів і сам. Простягнув ревматичні ноги. На його чоботях жовтів пилок з трав, що саме квітували.
— Харку, Ждане, — гукнув Самойлович. — Соку боярину і мені.
За хвилю підійшли челядники Харко і Ждан, принесли дубове барильце і два корячки. Сік треба пити з корячків. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцією, похідними стільцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету і всіляким іншим начинням — чотири парокінні вози. Харко та Ждан вточили соку й відійшли вбік. Березовий, настояний на липовому меду сік приємно заломлював зуби.
— То як, покращало тобі трохи? — одпиваючи маленькими ковтками терпкий напій, запитав Ромодановський. Очі в боярина втомлені й досвідчені, вельми досвідчені, і гетьман боїться, чи не розгадають його. Не вірить він тим очам, як і всім іншим. Й через те відказує:
— Трохи покращало.
А через те, що втомлені, йому здебільшого вдається переважити боярина на свій бік. Самойловичу здається, князь розуміє все, тільки вдає, буцім чогось не дотямковує, буцім йому невідомі всі складності тутешнього життя, тутешніх стосунків, звичаїв, і через це, мовляв, покладається на гетьманову мудрість. В свою чергу Самойлович розуміє: так краще, так вигідно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять років уже переміряв ці степи вздовж і впоперек. На раді в Переяславі стояв перед народом на ґанку за плечима московського попа, на раді в Ніжині підносив Брюховецькому булаву, підсаджував на високий східець Многогрішного й зсадовив також… У Москві йому вірять і багато чого йому прощають. Дасть Бог, простять і цього разу. Та, власне, й прощати нічого. Ніякого проступку вони не зробили, ніякого злого вчинку теж.
Мовби у відповідь на ті гетьманові думки Ромодановський розімкнув вуста:
— Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Із зазубнем він…
Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минулої ночі. Троє їх перехопилося через ладижинську стіну, троє скрадалися болотом понад Сільницею, двоє загинуло, а один проповз поміж татарськими дозорами, турецькими наметами і вибрався на волю. Двічі втікав і втік од ногайських ватаг, які грабували Поділля, допався коня і мчав під Черкаси, а звідти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Дніпрі, сторожові козаки кинулися в пітьмі човном на волання і виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархім Губа сказав, що цидула, яку віз, розмокла у воді й загубилася, але всі ладижинці, й козаки гетьманські, і січові, і донські волають допомоги. Кулі й порох кінчаються, в місті лютує голод, тримаються вони з останніх сил. І ще багато інших страхіть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу під варту, щоби нікому нічого не розповідав, не підривав бойній дух війська.
Гетьман мовчав, і боярин казав далі:
— Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба, війну ведемо.
Він казав «ми» й жодного разу не обмовився, що здався на гетьманів план. Міг би стати на своєму…
Не міг. Морщиться, стенається з болю бояринова душа, утримує його від рішучого кроку. Вже мовби мала взятися струпом… Взялася, проте не зовсім. Понад сім літ мучиться в турецькому полоні бояринів син Андрій. Кожного разу, коли турки вирушають у похід проти Росії, беруть його з собою. Знають, що супротивним військом керуватиме Андріїв батько, знають, що увижатиметься боярину нахромлена на спис синова голова — утримуватиметься від рішучих дій. «Хоч би вже якийсь кінець, тільки швидше», — іноді думає боярин і лякається тієї думки.
Про все те відає гетьман. Проте жодного разу навіть натяком не діткнувся князевої болячки, і Ромодановський цінує ту тактовність.
— Князю, Григорію Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро й правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали щасливого припадку. Всі небесні сили і сили земні були на боці адверсора. Та й власні його сили… Надто вони великі й потужні. А що було б, якби потерпіли поразку? А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так — військо з нами, все військо. Приспіє час… Вір мені — приспіє. Виснажиться султан під Ладижином, стратить віру і впевненість, а ми тоді й наляжемо.
— А якщо буде пізно? — мовив Ромодановський.
— А піде він на Київ, на Москву? Адже такі недишкретні плани леліє. Ми поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин… Несила наша. Чимось треба й поступитися.
— Не знаємо ми, як розглядатимуть нашу воєнну кампанію в Москві, — слабко опирався князь.
Все, що говорили допіру, перетерли в мислях і в розмовах багато разів, на новий рішенець жоден з них не був готовий, розмова добігала краю мляво. Гетьман говорив і дивився щиро, князь не до кінця вірив у ту щирість, і все ж почувався певніше, як вона була. Та й таки ж його правда — про найближчі заміри адверсора вони нічого не знають. Козаки були впіймали в степу двох кінних татар, учинили їм допит, але ті твердили, що вони — мирні люди, їхали в Умань за викупом, що його призначив за сина купець Дудка, й показували цидулу Дудчину, але їм не вірили, бо знайшли іншу цидулу — од калги невідомо кому, вони й про ту цидулу казали, буцім велено оддати її Дудці, — так і не дознали козаки од них правди. А що то татарські воєнні вивідники — сумніву не мали.
— Військо ми не розгубили. Воно все з нами, — мовив гетьман.
Військо, якому нічого не загрожувало, розкошувало на березі великої і могутньої ріки. Козаки купали коней, купалися самі, ловили рибу і варили юшку зі смачних дніпровських судаків та лящів. Саме в цей момент понад берегом пливло велике зелене дерево (вода підмила корінь, і воно впало із кручі), й козаки обнизали його, й бавилися, неначе діти. А на березі, на невисокій кручі, стояв Ждан і дивився на ті грища. Витягував довгу шию, нервово переступав з ноги на ногу. Вільний дніпровий вітер навіяв йому в груди звитяги, й він мріяв про те, як приступиться до гетьмана й попросить взяти його на війну, і гетьман дозволить, вони перейдуть на правий берег, і підуть громити осоружного турчина й драпіжного татарина, і в’їжджатимуть у міста і села жаданими визволителями, й гнатимуть харцизяк через усе Дике Поле, і в тих битвах, у тих утарчках гетьманський челядник козацького роду Гук Ждан покриє себе звитягою і славою.
