Коли впаде темрява - Кінг Стівен (книги без регистрации txt) 📗
З цієї поради я цілком скористався. А в результаті мого короткого розслідування, яке я, звісно ж, називав дослідженням, я зрозумів одну цікаву річ: чудо мовою медиків називається помилковим діагнозом.
Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій був роком моєї академічної відпустки. Я мав контракт з науковим видавництвом на створення книги під назвою «Навчання тому, чому неможливо навчити: методологія письменництва». Проте з книгою трапилось те саме, що й з моєю містерією, — вона так ніколи й не написалася. У липні, коли ми з Рут збиралися у піший похід з ночівлями на лоні природи, в мене раптом почервоніла сеча. Біль надійшов пізніше, спершу він з’явився в глибині лівої сідниці і поступово посилився, оселившись у мене в паху. На той час я вже натурально мочився кров’ю — гадаю, це було десь на четвертий день після перших нападів болю, а поки я продовжував знамениту стару гру, знану в світі під назвою А МОЖЕ, МИНЕТЬСЯ САМО СОБОЮ, — біль від серйозного трансформувався в нестерпний.
— Я певна, це не рак, — сказала Рут, з чого ставало зрозумілим, що вона була впевнена якраз у протилежному. Вираз її очей лякав ще більше.
Вона б заперечувала це навіть на своєму смертному ложі — так не пишалася, як власного розсудливістю, — проте я певен, що тоді нею опанувала думка, що той рак, котрий полишив мого батька, тепер перейшов на мене.
Раку там не виявилося. Виявилися камені в нирках. Застосоване до мене чудо називалося дистанційною ударно-хвильовою літотрипсією, завдяки якій — у тандемі з діуретичними пігулками — ті камені розчинилися. Своєму лікарю я сказав, що ніколи за все життя не відчував такого болю.
— Гадаю, що й не відчуєте, навіть якщо б у вас трапився коронаротромбоз, — відповів він. — Жінки, які мали камені в нирках, порівнюють цей біль з болем при пологах. Важких пологах.
Я ще не позбувся болю, доволі прикрого, хоча вже міг читати журнал, сидячи перед кабінетом лікаря в очікуванні, коли мене викличуть. Хтось сів поруч зі мною і промовив: «Ходімо, час настав».
Я підвів очі. Це була не та жінка, яка приходила до спальні мого хворого батька. Це був чоловік у цілком ординарному діловому костюмі брунатного кольору. Тим не менш, я розумів, навіщо він опинився тут. У мене не виникло жодних запитань. А ще в мені з’явилася впевненість, що, якщо я зараз не піду з ним, мені не допоможе ніяка у світі літотрипсія.
Ми вийшли. Реєстраторка кудись відлучилася зі свого місця, отже, мені не довелося пояснювати своєї втечі. Утім, навіть не уявляю собі, що я їй міг би сказати. Що у мене в паху раптом перестало пекти? Це виглядало б не просто брехнею, а брехнею несусвітньою.
Чоловік у діловому костюмі виглядав на тридцять п’ять; можливо, колишній морський піхотинець, що так і не зміг розлучитися зі щетинистою стрижкою й характерною бадьористістю. Він мовчав. Ми різко завернули зі ріг медичного центру, де вів прийом мій лікар, а тоді пройшли квартал до шпиталю «Цілющий гай», я — трохи згинаючись від болю, вже не рвучкого, але все ще невгаваючого. Ми зійшли по сходах і рушили вздовж коридору, де стіни прикрашали сцени з диснеївських фільмів, а з горішніх динаміків лилося «Цей світ такий маленький». Відставний морпех крокував енергійно, високо тримаючи голову, наче був тут за свого. Я ж пам’ятав, що тут чужий. Ніколи не почувався так далеко закинутим від свого дому і звичного мені життя. Я не здивувався б, якби мене там раптом піднесло під стелю, немов дитячу повітряну кульку з написом ОДУЖУЙ ШВИДШЕ.
На центральному пості морпех стиснув мені руку, ми зупинились, перечекавши, поки двоє медиків там — чоловік та жінка — не зайнялися якоюсь справою. Тоді ми прослизнули до іншого холу, там у кріслі-візку сиділа лиса дівчинка зі стражденними очима. Вона простягнула руку в наш бік.
— Ні, — промовив відставний морпех і буквально потягнув мене далі.
Але я встиг ще раз зустрітися поглядом з тими ясними вмираючими очима.
Слідом за ним я ступив до палати, де на ліжку, під напнутим над ним прозорим куполом, сидів і грав з кубиками хлопчик років трьох. Хлопчик подивився на нас із живим зацікавленням. На вигляд він був набагато здоровішим за дівчинку у візочку — весь у рудих кучериках, — але його шкіра була кольору свинцю, а коли відставний морпех підштовхнув мене вперед, сам залишившись стояти струнко, мов на параді, я відчув, що хлопчик дійсно дуже хворий. Не звертаючи уваги на табличку з застереженням СТЕРИЛЬНИЙ БЛОК, я потягнув зіпер, розтулив стулки намету і тут уже зрозумів, що хлопчику залишилося жити якщо не лічені дні, то хіба тиждень. Я потягнувся до нього, зауваживши краєм своєї свідомості той сморід, що колись оточував мого батька. Запах був трохи легшим, але по суті тим самим. Хлопчик, не вагаючись, теж простягнув до мене руки. Коли я поцілував його в куточок рота, він теж відповів мені поцілунком дитини, яка дуже скучила за бодай чиїмсь живим доторком. Принаймні я з’явився до нього без якогось інструменту, що приносить біль.
Ніхто не ввійшов, не спитав нас, що ми тут робимо, не пригрозив викликати поліцію, як Рут зробила того дня в батьківській спальні. Я знову защепив зіпер. У дверях я знову озирнувся на дитину в прозорому наметі, хлопчик так і сидів там з кубиком у руках. Він кинув кубик і помахав мені — дитячим жестом, двічі розчепірив і стиснув пальці. Я помахав йому навзаєм. Здавалося, йому вже покращало.
Знову відставний морпех стиснув мені руку біля центрального посту, але цього разу на нас звернув увагу медбрат, чоловік з того типу несхвальною посмішкою, яку мій голова відділу англійської літератури зумів довести в собі до рівня мистецтва. Він спитав нас, що ми тут робимо.
— Вибачайте, помилилися поверхом, — відповів екс-морпех.
За кілька хвилин, уже на сходах шпиталю, він спитав:
— Гадаю, ви знайдете зворотній шлях?
— Авжеж, — відповів я. — Мені ж треба, щоб лікар призначив мені час наступного візиту.
— Так, гадаю, вам варто його відвідати.
— Ми побачимося знову?
— Так, — відповів він і рушив у бік шпитальної автостоянки. Не озираючись.
Знову він прийшов у 1987 році, коли Рут була на ринку, а я підстригав траву, сподіваючись, що тупий кілок у мене в потилиці — це не початок нападу мігрені, й розуміючи, що воно таки так. Після хлопчика в «Цілющому гаї» я став об’єктом їхньої уваги. Але зовсім не про нього я думав, лежачи у темряві з мокрою ганчіркою на очах. Думав я про ту маленьку дівчинку. Того разу ми пішли до шпиталю Святого Юди до однієї жінки. Коли я її поцілував, вона поклала мою руку собі на ліву грудь. Єдину, бо іншу лікарі їй уже ампутували.
— Я люблю вас, містере, — промовила вона крізь сльози. Я не знав, що сказати. Колишній морський піхотинець стояв у дверях, ноги на ширині плечей, руки за спиною. Парадний хлопець.
Минули роки, перш ніж він з’явився знову — в середині грудня 1997-го.
Той раз був останнім. На той час моєю проблемою став артрит, та й зараз він залишається зі мною. Наїжачене волосся на квадратній голові морпеха взялося вже сивиною, і від кутиків його рота вже простягнулися вниз глибокі борозни, від чого він став трохи схожим на ляльку-черевомовця. Він привіз мене до в’їзду на трасу І-95 на північній околиці міста, де трапилась аварія. Фургон зіштовхнувся з «Фордом Ескорт», котрий постраждав найбільше. Медики вже поклали на ноші його водія, чоловіка середнього віку. Одягненого в якусь уніформу водія фургона допитувала поліція, його трусило, хоча він залишився неушкодженим.
Санітари вже захряснули двері своєї машини. Екс-морпех підштовхнув мене:
— Давай, воруши сракою.
Я разом зі своєю немолодою сракою кинувся до задніх дверей санітарної машини. Морпех загукав:
— Гей-гей! Он там, то часом не ваш хтось свій браслет загубив?
Санітари обернулись подивитись; один з них і один з тих носіїв, що допитували водія фургону, пішли подивитись туди, де показував морпех. Я відчинив задні двері санітарного фургона і поповз усередину, до голови пораненого. Та зачепився об щось батьківським кишеньковим годинником, який носив завжди відтоді, як він подарував його мені колись на весілля. Його тоненький золотий ланцюжок було прикріплено до одного з тренчиків на поясі моїх штанів. Часу на делікатності не було, я його просто відірвав.
