Обліковець - Троян Марина (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
– Усе почалося так неждано, ще й ця погода… – затараторила Міла, ніби боячись, що сміливості в неї вистачить тільки на цей видих. – Ми всі так перелякалися, і якби не Лейла, то я не знаю…
– І як дитина? – перебила її Серафима.
– О, тепер усе добре! – заговорила Міла радісніше і від того трохи сміливіше. – Вона йшла ніжками вперед, ледь не задушилася пуповиною, але завдяки Лейлі вони обидві живі-здорові, і через кілька днів їх відпустять із лікарні.
– Дівчинка? – Очевидно, Серафима не любила багатослівного пустодзвону.
– Софією назвали! – підтвердила Міла. – А що з Лейлою? – похопилася вона.
– Горить. Певно, застудилася. Тобі до неї краще не пхатися, у тебе ж тепер дитина в домі.
– От лихо, це все через нас! – Міла знову втиснулася в одвірок. – Учора таке мело…
Серафима тільки скоса глянула на малу й відвернулася до свого зілля.
– Може, треба якісь ліки привезти? – запитала Міла. – Я осьо їхатиму до міста відвезти передачу сестрі, можу зайти в аптеку…
– Дякую, у мене тут достатньо трав.
– Ну, тоді я потім якось іще зайду. – Міла нахилила голову й рушила до виходу.
– Хоча зачекай! – гукнула її Серафима, щось надумавши. – Можеш купити оце? – Вона черкнула кілька слів і простягла Мілі папірець.
– Звичайно! – вхопила його Міла і вже бадьоріше вискочила з дверей.
Серафима підійшла до сплячої доньки й легенько погладила її по голові.
– І що ж ми будемо з цим робити? – прошепотіла вона.
4
– Плакати!
– Перепрошую, що?
– Плакати, – повторив я, сидячи на тумбочці. – Найчастіше їй хочеться плакати. Але вона ніколи цього не робить.
– Це погано! – проголосив Сорой, сидячи на світильнику. – Коли хочеться, треба це робити. Бо ще розучиться хотіти щось інше.
Я трохи піднявся над тумбочкою й почав метляти босими ногами в повітрі, замислившись над ситуацією.
– У тебе непогано виходить! – прокоментував Сорой моє «висіння». – Ще трохи потренуєшся – і зможеш вагони пересувати.
– Так, так, – відмахнувся я від його кепкувань. – То, кажеш, мені треба підбурити її поплакати?
– І так, щоб більше не хотілося…
Міла нарешті вловила момент, коли мама була вдома, не бігала туди-сюди в нескінченних клопотах і не вдавалася до багатослівних роздумів про Полю та її дитя. Вона сіла на кухні пити чай.
– Мамо, подаруй мені на день народження сто гривень! – наважилася дівчина озвучити нечувано нахабну фразу, яка другий день крутилася в голові.
Надя Зайченко широко розплющила свої нафарбовані очі й глянула на доньку так, ніби вперше її побачила. Збита з пантелику, вона помовчала трохи, підбираючи найбільш вдалу реакцію.
– Але ж, доню! – нарешті спромоглася вона на відповідь. – Я тобі приготувала подарунок!
Вона пішла до кімнати, якийсь час нишпорила в шафі й нарешті принесла потріпаний картонний пакунок.
– Ось! – простягнула його дочці. – Закрутилася з цим усім, сама розумієш, і забула тобі віддати.
Надя сіла далі пити свій чай, а Міла дивилася на зім’яту картонку в себе в руках, яку вже бачила. Можна було й не відкривати коробку. Міла й так чудово знала, що в ній страшна гіпсова фоторамка у вигляді двох дерев зі сплетеними між собою кронами. Ця рамка, колись кимось подарована, хтозна з якого часу валялася серед маминого мотлоху.
– Дякую, – тільки й спромоглася вичавити із себе.
– З днем народження, доню! – усміхнулася Надя.
Трохи посьорбали чай у тиші. Міла знову наважилася на нахабство:
– Мамо, тоді позич мені сто гривень!
Надя знову витріщилася на дочку.
– Нащо тобі ці гроші? У тебе ж усе необхідне є!
Міла глибоко вдихнула.
– Мені треба віддати повитусі за роботу, – пояснила вона.
– Ти що, здуріла? – Надя рвучко вистрибнула з-за столу, мало не перекинувши чашку. – Віддавати гроші тій циганці?
– Мамо, вона врятувала Полину дитину! – Міла вся почервоніла й під мамчиним поглядом опустила очі. – А може, і саму Полю. Ти тільки подумай, що могло статися, якби не вона…
– Дядя Боря відвіз би її в лікарню, і вона благополучно народила б там! – замалим не кричала на дочку Надя.
– Дядя Боря не встиг і до нашої хати доїхати, коли Поля вже народжувала, – не відступалася Міла, втупившись у стіл, боячись підняти очі на матір. – І я Лейлі обіцяла… – зовсім тихо завершила вона.
Надя пройшлася туди-сюди по кухні, сіла біля дочки.
– Я тобі дозволяю не платити циганці, – підбадьорливим тоном сказала вона, поклавши руки Мілі на плечі. – Обіцяю, вона тобі нічого не зробить. А якщо зробить, то я…
– Та не в тому річ! – замолилася Міла. – Ми з нею домовилися, вона виконала свою обіцянку, тепер мені треба виконати свою…
Надя рвучко підвелася.
– Я все сказала! – І вона вийшла з кухні.
– А я – ні, – прошепотіла Міла й поклала голову на стіл.
Через кілька днів Міла з мамою товклися біля пологового будинку, чекаючи Полю. Міла нерухомо стояла біля стіни та втуплювалася в голе дерево з порізаною де-не-де корою. А може, вдивлялася у власний внутрішній світ, що проступав на тій корі і своїми обрисами дивовижно з нею перегукувався. Надя шаруділа целофановими пакетами й обгорткою від квітів. Нащо Полі були ті квіти, Міла не розуміла. «Щоб підняти змученій дитині настрій!» – пояснювала мама, якій не шкода було витратитися на таке діло.
Дядя Боря стояв осторонь біля машини й курив. Про те, що він був Надиним коханцем, знали всі. І хоч жив у сусідньому селі, про те, що в нього там є дружина й син, також знали всі. Але, очевидно, це нікого не хвилювало, а найменше – саму Надю. Спочатку хвилювало Мілу, але врешті вона вхопилася за спасенну думку «хто я така, щоб вказувати матері» та відсторонилася. Її спілкування з дядею Борею зводилося до привітань, уникань зустрічі поглядами й випаровування під час його візитів до них додому. Зазвичай Міла намагалася просто не думати про його існування, але в цей момент вона була майже рада, що він таки є: теліпатися в автобусі з усіма їхніми клунками й малечею на руках зовсім не хотілося.
Врешті з дверей випірнула Поля – у короткій спідниці, на підборах, нафарбована не менше за матір. За нею медсестра несла згорток ковдри, перев’язаний бантиком.
Надя заметушилася навколо молодшої дочки, цілуючи-обнімаючи, витираючи з її щік свою помаду й зав’язуючи хусточку на шиї. Медсестра постояла трохи збоку і, не дочекавшись жодного прояву уваги до своєї ноші, нетерпляче буркнула:
– То кому дитину віддавати?
Поля відійшла вбік:
– Я на каблуках, мені незручно.
Надя відійшла слідом за нею:
– У мене руки зайняті.
Міла підбігла до медсестри, взяла з її рук пакунок і обережно відгорнула куточок ковдри, що вільно лежав зверху.
– Ну, привіт тобі, – ніжно прошепотіла вона маленькій мордочці, що мирно спала собі в тому кубельці, смішно склавши крихітні губки.
Поля з мамою вже поцокотіли до машини. Міла рушила за ними, аж тут похопилася, вийняла з кишені куплену собі замість обіду шоколадку й віддала медсестрі. Та поклала презент до кишені й тільки сумно похитала головою.
– Слідкуй, щоб дитя не голодувало. Бо ваша мамка не з дисциплінованих… – сказала вона Мілі й пішла собі. Кого мала на увазі, – Надю чи Полю, – було незрозуміло, але картини це не міняло.
Дядя Боря запихав клунки до багажника, Міла ніяк не могла налаштуватися влізти до машини зі згортком на руках, а Надя вовтузилася біля Полі, здмухуючи з неї пилинки, щоб, не дай Боже, не задавили «бідну дитину».
– Ти така бліденька, тобі треба гарно поїсти, – щебетала вона.
– Купи мені піцу, – відразу зметикувала Поля.
– А тобі можна? – метушилася Надя. – Дитині не буде зле?
– Якщо я зараз не поїм піци, зле буде мені! – надулася Поля.
– Ну, добре, добре, купимо піцу, – заспокоювала її мама. – А поки що тобі б не завадило трохи рум’ян на щічки.
– Мені треба купити нові, бо мої старі розсипалися. А ще мені треба крем від розтяжок, і негайно, бо на мій живіт гидко дивитися, як я літом на пляж вийду? Так що дай мені грошей, я зараз збігаю в торговий центр.
