Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (книги бесплатно читать без TXT) 📗
— Що ж, тоді, — промовив правник доброзичливо, — найкраще, що ми можемо зробити, — це залишитися тут і поспілкуватися з вами крізь вікно.
— Це саме те, чого я не наважувався вам запропонувати, — відповів доктор з усмішкою.
Щойно він договорив, як усмішка зникла з обличчя доктора і на її місці виник вираз такого жаху і відчаю, що в обох джентльменів кров похолола в жилах. Це тривало лише кілька секунд, бо вікно негайно зачинилося, але тої миті було достатньо, щоб вони повернулися та вийшли з двору, не кажучи ані слова. Джентльмени перетнули бічну вуличку і йшли мовчки, аж поки не досягли сусіднього великого шляху, де, незважаючи на неділю, вирувало життя. Тут нарешті містер Атерсон повернувся і подивився на свого компаньйона. Обидва вони були бліді, а в очах виразно читався страх.
— Господи, прости нас! Господи, прости нас! — промовив містер Атерсон.
Та містер Енфілд лише серйозно кивнув, і далі вони йшли знову мовчки.
Остання ніч
Коли якось по вечері містер Атерсон сидів біля коминка, його здивували повідомленням про візит Пула.
— Пуле? Що вас привело сюди? — вигукнув він, а потім, глянувши на Пула, додав: — Що вас непокоїть? Із доктором усе гаразд?
— Докторе Атерсон, — відповів служник, — коїться щось незрозуміле.
— Сядьте, візьміть склянку вина, випийте, — сказав правник. — А тепер не поспішайте та розкажіть мені прямо, що трапилось.
— Ви знаєте, який доктор, сер, — почав Пул, — він ховається в собі. Сьогодні він знову замкнувся в кабінеті. Мені це не подобається, сер, щоб я помер, якщо це не так. Містере Атерсон, мені страшно.
— Мій добрий чоловіче, — відповів на те правник, — скажіть ясніше. Чого ви боїтеся?
— Я боюся вже близько тижня, — сказав той, уперто ігноруючи питання, — я більше так не можу!
Вся зовнішність Пула свідчила про те, що він і справді наляканий, його манери погіршали, він жодного разу не подивився правникові в очі, потому як розповів про свій страх. Навіть зараз він сидів, тримаючи повну склянку на колінах і втупившись у підлогу.
— Я більше так не можу! — повторив він.
— Ну ж бо, Пуле, — сказав правник, — я бачу, ви маєте дуже серйозний привід говорити так. Я бачу, що трапилось щось дуже погане. Спробуйте пояснити мені, що саме.
— Я гадаю, скоєно злочин, — відповів Пул хрипло.
— Злочин? — вигукнув правник налякано, все це починало його дратувати. — Який такий злочин? Що ви маєте на увазі?
— Я не наважуся сказати це, але ви можете піти зі мною і побачити все на власні очі.
Замість відповіді містер Атерсон одразу підвівся, взяв капелюха і пальто. Він із подивом помітив, що на обличчі дворецького з’явився вираз величезного полегшення, не менше здивувало правника і те, що Пул так і не сьорбнув вина, відставив склянку і пішов услід за правником.
Це була справжня березнева ніч — бурхлива і холодна, блідий, прозорий, наче батист місяць, лежав на небі, немов перекинутий вітром. Вітер заважав говорити, і кров прилила до обличчя. Здавалось, він здув усіх пішоходів, і вулиця була незвично порожньою; містер Атерсон спіймав себе на думці, що ніколи не бачив цю частину Лондона такою безлюдною. Йому дуже хотілося, щоб усе було інакше, ніколи в своєму житті він не відчував такого гострого бажання торкнутися живої істоти чи хоч побачити когось. І хоч яких він докладав зусиль, лихі передчуття роїлися в його голові. Коли вони дісталися площі, вона була повна вітру і снігу, тоненькі молоді деревця в садку шмагали паркан. Пул, який усю дорогу тримався на крок чи два попереду, зараз зупинився посеред тротуару і незважаючи на погану погоду зняв капелюха, витер лоба червоним носовичком. І хоч як швидко він ішов, спітнів дворецький не від ходи, а від якоїсь страшної муки. Його обличчя було блідим, а голос глухим і над тріснутим.
— Ось ми і прийшли, сер, — сказав дворецький, — дай Боже, щоб усе було гаразд.
— Амінь, Пуле, — відповів правник.
Слідом за тим служник дуже делікатно постукав у двері. Вони відчинилися, але були замкнуті на ланцюжок, і голос зсередини запитав:
— Це ви, Пуле?
— Саме так! Відчиняйте.
Кімната, до якої вони ввійшли, була яскраво освітлена, в коминку палав вогонь, навколо нього збилися докупи всі слуги будинку — і чоловіки, і жінки, наче отара овечок. Побачивши містера Атерсона, покоївка істерично заскімлила, а куховарка, вигукнувши: «Слава Богу! Це містер Атерсон!» — кинулася до нього, наче хотіла обійняти.
— Що таке? Ви всі тут? — роздратовано проговорив правник. — Неприпустимо, неналежно! Ваш господар навряд буде задоволений.
— Вони всі налякані, — сказав Пул.
Запала абсолютна тиша, ніхто нічого не заперечував, лише покоївка вголос розридалася.
— Помовчте! — гукнув до неї Пул з люттю, яка виказувала, що в нього самого нерви на межі. Звичайно ж, коли раптом заплакала одна дівчина, почали плакати і всі інші, а потім повернулися до внутрішніх дверей із виразом жахливого очікування на обличчях.
— А тепер, — дворецький звернувся до хлопчика, що завідував ножами на кухні, — принеси мені свічку, і ми спробуємо все з’ясувати.
Попросивши містера Атерсона прямувати за ним, Пул рушив на задній двір.
— Зараз, сер, — попередив Пул, — ідіть якомога тихіше. Я хочу, щоб ви почули все, але щоб він не почув вас. І послухайте, якщо він раптово надумає запросити вас увійти, у жодному разі не йдіть!
Нерви містера Атерсона після цього несподіваного попередження напружилися так, що він майже втратив самовладання. Але правник знову зібрав усю свою відвагу і попростував за дворецьким до приміщення лабораторії крізь заставлений ящиками й колбами анатомічний театр, до сходів, що вели до кабінету. Тут Пул жестом показав йому стати осторонь і слухати, а тим часом сам поставив свічку і, зробивши велике і помітне зусилля над собою, видерся сходами й не зовсім певною рукою постукав у двері кабінету, оббиті червоним сукном.
— Містер Атерсон просить прийняти його, сер, — промовивши це, він іще раз знаками показав правникові пильно прислухатися.
З-за дверей почулася невдоволена відповідь:
— Скажіть йому, я не можу нікого бачити.
— Дякую, сер, — відповів Пул із нотками якогось тріумфу в голосі; він підняв свічник і повів Атерсона назад через подвір’я до великої кухні, де вогонь давно згас, а по підлозі бігали якісь жуки.
— Сер, — запитав служник, дивлячись Атерсонові в очі. — Скажіть, хіба то був голос мого пана?
— Здається, він дуже змінився, — відповів правник. Він був блідий, але погляду не відводив.
— Змінився? Ще б пак! — промовив дворецький. — Я прожив двадцять років у будинку цієї людини, невже ви гадаєте, що я не впізнав би голосу? Ні, сер, мого пана вбили, вбили вже вісім днів тому, коли ми чули його крик в ім’я Господа; хто там замість нього, і чого він там лишається — ось, святі небеса, питання, містере Атерсон!
— Ви кажете дуже дивні речі, Пуле, просто якісь дикі речі, люб’язний, — промовив Атерсон, покусуючи пальця. — Припустімо, сталося саме те, що ви запідозрили, припустімо, доктора Джекіла… що ж, нехай убито; але що спонукає вбивцю залишатися тут? Тут щось не сходиться, в цьому немає жодного сенсу!
— Гаразд, містере Атерсон, вас нелегко переконати, але я спробую ще раз, — сказав Пул. — Ви повинні знати, що весь останній тиждень він чи воно, чи хто там живе в його кабінеті, день і ніч вимагає якихось спеціальних ліків, і ніяк не може заспокоїтися. Іноді мій пан робив так — писав нам накази на клаптиках паперу і залишав на сходах. А цього тижня ми нічого не бачили, окрім клаптиків паперу й замкнених дверей; навіть усю їжу ми полишаємо на сходах, і коли ніхто не бачить, він забирає її! Отак, сер, щодня, або навіть двічі, або й тричі на день, ті самі накази й нарікання, мене посилали до всіх можливих аптек у місті. Кожного разу, коли я приношу замовлене, то отримую чергового папірця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, й отримую нове направлення до іншого аптекаря. Йому ці ліки дуже потрібні, сер, але ось для чого?
