Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗
Давши покій красуні Олені й іншим кращим дівчатам, Антін вибирає нову жертву для своїх жартів в іншому стилі. Йому припала охота жартувать, неначе в йому засіло сім дідьків жарту й не дають йому спокою ані на одну хвилину. Він вибирає між дівчатами найпоганшу, Варку. Підступивши до неї близенько, Антін складає кулаки й, згорнувши руки навхрест, б’є ними з усієї сили себе в груди так міцно, що груди аж гудуть, мов порожнє барило. Антін зітхає так глибоко, неначе його вразило якесь велике горе. Закинувши голову назад, він пускає очі під лоб, ще раз глибоко з самого дна зітхнувши, мов ковальський міх, вимовляє неначе од великої туги: ох!
Його ворушливе лице, його очі так виразно виявляють Тугу, що, глянувши на його, несамохіть подумаєш: пропаде Антін од безнадійного кохання! він сам собі смерть заподіє.
Варка розуміє Антонові смішки, націлені на неї, і одпихає його рукою. Вона нервова, поважна й сердита; жартів вона не любе.
- Одчепись од мене, сатано! - гукає сердито Варка.
- Ой, вмру, таки сьогодні ввечері вмру за тобою! Побачиш! Вмру! не діжду, поки й сонце зайде, серденько моє, моя зіронько, моя ти цокотушечко, моя щебетушечко! - щебече Антін найделікатнішим солоденьким тихим тоном і наближає своє лице трохи не до самісінького Варчиного лиця.
- Про мене, вмирай хоч і зараз! Не буду за тобою плакати, - каже Варка, оступаючись на один ступінь од Антона.
Антін трохи ніби зобидився й кидає стріли Купідона вже з другого лука.
- Ой ти моя Мелетрисо Кирбитівно, моя Мелегеріє Султанівно! Ой ти ж моя вершо в болоті, моя турецька скрипочко! Ой господи, як я тебе люблю! Так люблю, як собака цибулю: така ти молоденька, що вже тебе вкрила цвіль та пліснява!
Варка сердиться; вона починає лаятись не на жарти. Антін бачить, що непереливки, боїться, щоб не переборщить. Він знає міру, знає, що од Варки час оступиться. Він знов іде до Олени.
- Ой серденько! хоч подивись на мене чорними оченьками.
Олена одвертає голову й дивиться вбік.
- Дівчата! котра мене любить, та на мене не дивиться, - командує Антін.
Олена швидко повертає голову, але дивиться скоса на Антона; вона дає тим знак, що не любить Антона.
- Аба! таки подивилась на мене хоч скоса, не втерпіла. А що! Я таки знав, що ти мене любиш, та тільки соромишся на мене дивитись, - просто каже Антін.
На парубків, навіть на своїх приятелів на гулянці Антін сипле епітетами, зовсім вже не делікатними й не дуже приємними.
- Гей, ти, глеку макітровичу! рипиця, капиця! смердячий єгипецький одуд! Бова королевич! Єруслан Лазаревич! чумацька мазниця! одставний глиняник! одставноі кози барабанщик! цебто тієї кози, котру показували колись приходьки великоруси, що водили придомашнених ведмедів.
- Хто ж ти такий, коли в тебе все глеки макітровичі? - питали в Антона парубки.
Антін стає в величну позу, приставляє показувальний палець до чола і, взявшись в бік лівою рукою, одповідає:
- Я? О, я велике цабе! Я був колись Георг аглицький милорд, а тепер я став одставної мазниці квач!
Епітет, так щиро й немилосердно прикладений Антоном до своєї особи, піднімає веселий сміх між дівчатами та парубками.
От на шляху далеченько од шинку заманячила висока сухорлява постать в черкешиновому сіртучку, в старому картузі з здоровим козирком, в старих дешевеньких рябих панталонах; то йде пан Зануда, стеблівський вбогий шляхтич. Він звертає до шинку, щоб з нудьги побалакати з сусідами, котрі сидять рядочком під шинком на призьбі. Пан Зануда бідний, бідніший од заможного мужика, але він гордовитий, бундючний по-шляхетському од надмірної пихи й свідомості своєї шляхетської вартності, ще й до того чваньковитий. Якби йнять віри панові Зануді, батько його дослужився до чину бригадира. Од свого батька бригадира пан Зануда перейняв деяку, сказати б, військовість: він ходив, випнувшись, задерши голову вгору, волосся зачісував по моді часів імператора Олександра Благословенного: над лобом в його стримів гребінь, неначе в півня; васильки на висках намазував оливою, прилизував, неначе їх кішка прилизала, так що вони прилипали до висків і кінчиками були закручені до брів.
Антін Радивиловський одним скоком скочив, опинився позад пана Зануди й достоту передражнює його ходу й манери: він стає навшпиньки, вирівнюється, витягується, як струна, задер носа до неба й туди ж задирає козирок свого картуза.
Він удає бригадира в третій редакції, швидко насовує волосся на виски, повертає його до брів і швиденько тріпає їх наперемінку то однією, то другою рукою зовсім так, як кіт вмивається лапами. Такий жест пан Зануда практикував в церкві при службі божій на льоду на Ордані й при інших схожих випадках.
В стовпищі піднімається регіт, але пан Зануда велично сунеться далі: він знає, що Антін виробляє позад його, але з гордим нехтуванням дивиться на ці хлоп’ячі штуки Антонові, як той баский кінь не вважає й не оглядається на маленького цуцика, що гавкає позад його.
На небокрузі з’являється ще одна постать, - прямує до шинку кривий Гнат. Ради святої неділі він убрався в нову свиту, підперезався зеленим поясом, взувся в нові чоботи з довгими халявами. Одна його нога трохи викривлена в коліні так, що трохи одстає й випинається набік. Гнат іде, одкидаючи ногу вбік од себе; його чобіт обчіркує на повітрі ніби дугу. Здалеки здається, ніби він все когось торкає ногою або брикається набік правою ногою.
Антін в одну мить покотився зайцем поза челяддю і вже йде за спиною Гната. Він одставляє праву ногу вбік, шкутильгає так само в такт з Гнатом, неначе москаль на муштрі. Між челяддю піднімається регіт. Усі повертають очі до Гната. Він догадується, несподівано обертається й ловить Антона на гарячому вчинку.
- Ось я тебе палицею! Я тобі покажу штуки! Це чиста стеблівська сатана, оця проява! - кричить Гнат, сердитий та вразливий, як сливе усі каліки.
Цей сільський Гаррік, може незгірший на талант од відомого англійського Гарріка, і справді міг здаватись чесній громаді чимсь схожим на сатану в людському тілі або на дивовижну прояву.
До гурту наближається молодий парубок в триковому жупані та в картузі: то шляхтич Олександр, приятель Антонів, веселий, жвавий, говорючий і так само охочий до жартів. Може, Антін тим і симпатизує йому з тієї причини, що він вміє піддавать жару до жартів і давати Антонові матеріалу до жартів.
- Здоров, Рогаче Макогоновичу! - гукає Антін, подаючи руку Олександрові, і почоломкався з ним, ляпнувши цупкою рукою по долоні, аж одляски пішли.
- Здоров, Глеку Макітровичу! - дає йому здачі тими ж грішми Олександр.
- А заграй лишень на свої гусла-самограни, поки музики прийдуть, бо в дівчат аж жижки дрижать до танців, так кортить їм, - каже Антін.
- Цур йому! ще мої гусла-самограни попухнуть, як набасую їх, - каже Олександр.
Гусла-самограни, про котрі казав Антін Олександрові, це їх власні губи та язики. На цих самогранах вони вдвох часто вигравали козачка до танців, під котрі охочі до танців дівчата йшли в танець несамохіть. Текст до тих мелодій Антін, здається, імпровізував сам, бо цей текст мав у собі одибиток його невпинного штукарства. До куплетів народних пісень він часом прикидав свої приспівки:
Омелга, дереза,
Коромисло, макогін,
Кобилячі клуби.
А хто мене любе,
Поцілує в губи.
Сім день - конопель,
А ячменю - три дні;
Хто за мене піде,
То готові злидні!
Антін з своїм приятелем Олександром любили часом критикувати дівчат і, загалом кажучи, виявляли уявки свою думку про їх голосно таки їм у вічі. Для цього вони вигадали опрічню мову, котрою вони й провадили свою розмову, не почуваючи себе ніяково перед ними. Попереду вони пустили мову, придаючи до кожного склада слів придаток “хир”.
- Хир-О-хир-ле-хир-на-хир-гар-хир-на (Олена гарна), - починає Антін.
- Хир-У-хир-стя-хир-ще-хир-кра-хир-ща (Устя ще краща), - одказує Олександр.
