Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗
– Ви про кого? – запитала вона.
Я підвела очі, мовляв, Ірцю, тільки не треба розводити тут фіті-міті.
– Про вашого колегу, я правильно розумію? Але навіщо його кудись відправляти?
Було не схоже, що вона знущається.
– Тому, що це і є Сергій.
Вона зблідла.
– Сергій? Сергій?… Це не той.
– Не той?
– Ні.
– Ти впевнена?
– Повір мені, я його, ну, того Сергія, дуже добре пам’ятаю.
Так урятували мою дружбу. «Когда над планетой этой стелется ночь, и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну… Какой это кайф, кайф, проводница, проводница, проводница!»
Його телефон їй дав один дотепник. Теж Серьожа. Він потім розповідав про цей «анекдот». Дуже сміявся.
2006
Коли знаєш людину…
Марина відразу вловила: щось відбувається, свого чоловіка вона знала дуже добре. Усі його:
1) звички (ненавиділа, коли він починав видавлювати на її шкірі прищики, хоча багато подружок запевняли, що це турбота і що вона, Марина, щастя свого не розуміє);
2) прийомчики (приміром, знімати окуляри, коли хоче здатися беззахисним, – практично на всіх діяло безвідмовно й майже завжди було брехнею, бо насправді в цей момент він гранично концентрувався);
3) вірші (він легко писав вірші на будь-яку тему і з будь-якого приводу, але були і вже написані – для брюнеток, білявок і шатенок, розфасовані по різних пакетиках, які завжди витягалися, коли він із кимось знайомився);
4) анекдоти (він начебто збирав їх, щоб вчасно використовувати, завжди влучно, завжди вдало, сміялися навіть ті, хто чув ці анекдоти тисячу разів, сміялися не так над анекдотичною ситуацією, як над тим, наскільки він своєчасно ними послуговувався).
Він відчував, коли той чи інший анекдот звучатиме доречніше; він знав, як вдало можна використовувати ту чи іншу людину. Незбагненна чуйка щодо того, що, хто, куди і коли годиться.
Марина знала позитивні й негативні риси його характеру. Все-таки десять років шлюбу. Коли вона розповідала про це в жіночому клубі, хто-небудь обов’язково реагував: «О Господи, люди стільки не живуть! І вже точно не живуть стільки разом!» І уважно розглядав Марину: мовляв, що в ній такого незвичайного, якщо з нею стільки часу не розстається такий приголомшливий чоловік.
Так, майже всі вважали Юрія приголомшливим чоловіком. Не вродливий, але представницький, не сміливий, але цілеспрямований, не надто щедрий, але дуже забезпечений і по-справжньому закоханий у свій бізнес. А хто закоханий хоча б у щось, завжди комусь подобається.
Колись він сказав Марині, що не уявляє, чим вона його буде дивувати, тому гадки не має, як складеться їхнє сімейне життя:
– Не знаю, що ти можеш мені запропонувати такого, щоб я хотів просинатися з тобою день за днем, лягати з тобою ніч за ніччю в одну постіль.
Вона сама не знала дотепер, але тримала, не прив’язуючи, не приковуючи, не задобрюючи. Злилася, часом і ненавиділа, намагаючись щось виправити, але тільки псувала. Його й свої нерви, побут. Але він був із нею, і вона його любила. От! Любила.
Ще був син, але це інша історія, Марина завжди казала подругам:
– Діти – не згущене молоко, коржі не склеюють.
У Юрія були ще дві дочки, залишені там, у якомусь чужому житті, за бортом його з Мариною корабля.
Марина відчула – щось відбувається – наприкінці першого тижня їхньої випадкової відпустки, проведеної в Греції з випадковими людьми. Таке рідко, але буває. Знайомі знайомих, вільний час збігся з вільними фінансами, і ось вони тут, у колисці філософії, у жовтні.
Марину не відразу потягнуло до цієї жінки, але за пару днів вона зрозуміла, що, навіть не розмовляючи з нею, сідає поруч, або стоїть за її спиною, або просто на неї дивиться. Потім вона втямила, що час від часу хтось або щось виштовхує її з їхнього жіночого простору. Потім осягнула, що це він. Юрій. Юрій її сюди й затягнув. Вона розібралася трохи пізніше, що відчула його ауру. І захотіла перебратися під її тент. А там уже була ця жінка. Інга. Ім’я – як назва якогось птаха.
Марина дуже рідко з жінкою спілкувалася, але знала про неї вже дуже багато, тому що Юрій постійно вишукував риси схожості між ними. Від Марини він це не приховував, для нього це було природно – не таїтися! Він звик бути на видноті. Насправді Марині це подобалося, таємні романи він фізіологічно не зміг би завести. Коли хто-небудь натякав їй, що Юра може зраджувати, вона скептично посміхалася: Марина добре знала свого чоловіка.
Інга і Юрій. Юрій та Інга. Таке ж гарне, як у нього, волосся. Гарні зуби. Ямочка на підборідді. Поганий зір. Виразний рот. Тонке почуття гумору. Відмінні пам’ять і голос, вони разом наспівували якісь пісеньки. Схожі лінії долі на долонях, Марина не пам’ятала, щоб він брав Інгу за руку, однак він констатував цей факт із властивою йому легкістю, посміюючись.
Інга була схожа на оперну діву Ганну Нетребко: якесь дивне поєднання м’якості, жіночності й твердості, наполегливості. Марина сказала їй про це, на що Інга повела опадистими плечима, м’яко усміхнулася й твердо сказала, що це дурниця. Марина зовсім не була схожа на Інгу, скоріше повна її протилежність.
Коли Марина зрозуміла, що Юрій розпалюється, дивлячись на Інгу, вона не могла дати тій спокій, сиділа в засідці, як хижачка, і чекала, коли можна буде накинутися. Інга ж безтурботно паслася, мов козуля на узліссі, зрідка піднімаючи підборіддя з Юриною ямочкою.
На свій величезний подив, Марина виявила, що Юрій об’єкту власної пристрасті нецікавий. Інзі подобалося з ним сміятися, щоправда, їй узагалі подобалося сміятися. Вони дійсно були в чомусь схожі, а це завжди зближує людей, хай там що говорять про єдність протилежностей. Але її полум’я було рівним і безтурботним. Натомість він вулканізував.
Марині саме заспокоїтися б, якби вона не так добре знала свого чоловіка. Юра був азартний і наполегливий, він зупинявся тільки тоді, коли йому ставало страшно. Зараз йому страшно не було. Тому Марина залишила тигрячу шкіру в кущах і вирушила пастися поруч з Інгою на підлісся.
З того часу жінки майже увесь час проводили разом, попивали мартіні, обмінювалися думками про відпустку, богів і відпочивальників, розповідями про життя й чоловіків, про синів. Інга мала двох синів, уже досить дорослих. Вона була двічі розлучена, ішла від чоловіків сама.
– Але як ти змогла, як не побоялася? – щоразу запитувала Марина.
– Боялася? Мені навіть на думку не спадало боятися. Було нестерпно далі жити от так, одним деревом, тому ми із синами пускали коріння в іншій землі, іноді – поруч, інколи проростали далі. Але завжди проростали, і я не почувалася засохлою гілкою. І мені здається, що саме це головне. Ніколи не почуватися засохлою гілкою. Я чогось не розумію, чому ти цим так цікавишся, ти що, хочеш піти, але боїшся?
Марина ніколи для себе так прямо питання не ставила. Так, вона боїться. Вона взагалі боягузка. І їй не соромно, це жіночно, так вважають її бабуся, мама й сестра. Жінка повинна здаватися маленькою дівчинкою, беззахисно простягати ледь вологу перелякану долоньку, щоб чоловікові хотілося вести її вперед або назад, ну, куди вже він сам планує рухатися.
– Знаєш, іноді я хочу піти. Тому що не розумію, чому він буває таким жахливим, хоча може бути таким гарним. І я б’юся, б’юся: ну чому все саме так? Гризу нігті, гризу собі мозок, а зрозуміти не можу. Він легко вчиться, хапає все з лету. Але чому він ніколи не вчиться того, чого я хочу його навчити?
– Напевно, тому, що він звик почуватися авторитарним учителем. А авторитарному вчителеві, звичайно, ні до чого прислухатися до учнів, вони самі ловлять кожне його слово. Ти щаслива?
Марина замислилася. Так, мабуть, вона була щаслива.
– Ти любиш його?
Так, Марина його любила.
– Заспокойся. Отже, усе добре, – Інга витягнулася на лежаку. – Любов – це не замилування, це те, що дозволяє нам або не зауважувати, або терпіти недоліки іншої людини. І не намагатися її змінити. І знати-цінувати всі її точки.
