Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗

– Точки? – перепитала Марина.

– Так. Коли знаєш людину – знаєш її точки. Гарні й погані.

– Які?

– Різні. Марнославство. Совість. Страх. Довірливість. Смішливість. Ледарство…

Літак набирав висоту, Марина дрімала на плечі чоловіка. Інга затрималася в дьюті-фрі, купувала подарунки друзям, тому прийшла мало не останньою на реєстрацію і сиділа десь далеко. Напевно, для когось головне – не почуватися засохлою гілкою, а комусь важливіше пускати листочки, поки пускається, створювати тінь, поки створюється, бути потрібною дереву в будь-якому вигляді. Бути потрібною. Просто любити. І знати-цінувати точки.

Інга сиділа з подругою на кухні. Та, зіщуливши очі, запитала в неї:

– Колися! Ти закохалася в одруженого? Я побачила новий чоловічий парфум у тебе на трюмо. Відкритий. Щораз, коли ти закохуєшся в жонатика, ти купуєш для себе чоловічу туалетну воду. Познайомилася з невідомим нащадком Онассіса [5]?

Інга засміялася, ледве не вдавилася копченою оливкою.

– Так, від тебе нічого не сховаєш. Закохалася.

– Ну, і що?

– У нього мудра дружина. І гарна.

– Це втішно чути. Кому потрібні чоловіки від поганих дружин? Розповідай.

– Ти знаєш, нема чого розповідати. Дружина відчула його ставлення до мене раніше, ніж я. Коли мої почуття взагалі ніяк його не стосувалися, обходили, десь витали. І знайшла мою точку.

– Яку цього разу?

– Навіть дві, подруго, навіть дві. Совість і дбайливе ставлення до дружби.

– Інго, коли ти почнеш думати про себе? Знову вкоренилася в іншому місці? Ти вже не людина, ти – цілий ліс!

Інга всміхнулася:

– Ліс, ліс. І, як ліс, дуже тебе прошу, ти ж у нас еколог, прихопи цей парфум, подаруй Женьці. Йому личать такі запахи.

2010

Чи легко бути янголом

Навіть цей перший грудневий сніг, що ліг на соковиту й дурну траву, яка гордовито виставляє свої стебла, не зважаючи на календарну зиму; на цю траву, що схожа на мене, підлітка, який стягує в під’їзді сусіднього будинку вовняні рейтузи з єдиною метою – пробігтися по морозцю до школи в тонких капронових колготках на довгих ногах, – усе це нагадувало мені його улюблену страву – домашній сир із зеленню. Біло-зелена глевка кашка.

Дотепер стискалося серце, і хтозна, від чого більше: чи то через наш із ним розрив, чи від згадки, як місяць тому, на мій день народження, коли в мені все затріпотіло, щойно побачила його ім’я на екрані мобільного телефону, сподівалася, а раптом він вибачиться, а раптом усе налагодиться, почула, що я – цинічна сука, котра зіпсувала все його життя. У мене тремтіли руки, коли я мовчала, і тремтів голос, коли говорила. Тому що вулканізувало серце. Пізніше воно залилося гарячою лавою, запеклося у власній крові, але вулкан усе ще дає про себе знати. Утім, добре, що живий.

Чоловіки звикли давати нам ляпаси. Вони знають, коли краще це зробити. Саме знають, почувати вони не можуть, психологи кажуть, що в них немає інтуїції. Кинуті й ошукані жінки говорять, що в них немає сердець. Вони б’ють нас, коли ми максимально відкриті.

Моя подруга святкувала день народження сина, коли чоловік заявив, що їхній син підозріло блондинистий і явно не його. Він увірвався в день її материнської ніжності та викрутив їй руки, вони довго висіли безпомічними батогами, нездатними захистити ні її, ні сина.

Ще одна моя подруга летіла додому з трьома сумками, щоб порадувати чоловіка в день народження новим наметом, смачною вечерею і ящиком його улюбленого віскі. Він зустрів її теж із сумкою. Він ішов до іншої, і в цій самій сумці потяг розчленований труп своєї дружини. Ніхто не написав про це вбивство.

Моя тітка наближалася до фарватеру свого любовного озера, пливла, замружена, млосна від щастя і тепла, що йде зсередини, коли її коханий викачав усю воду. Ще й досі вона відчуває мул, що забився під нігті, і п’явок, які вгризлися в її серце. Не злічити таких історій.

Коли ми, жінки, максимально відкриті для позитивних емоцій, чоловіки простромлюють нас болем, убивають і роблять нас іншими; можливо, це пов’язано з природою дефлорації: в очікуванні щастя саме ми зазнаємо болю. Саме ми змінюємося тілесно.

Не знаю, навіщо я зараз вийшла на вулицю. Власне, весь місяць жила якимось незрозумілим життям. Я не пам’ятала, що пила. І забувала, що їла. Я не могла згадати, чи курю і взагалі чи маю якісь шкідливі звички. Я не пам’ятала, з ким розмовляла, не знала, хто мені усміхався, тому що ходила з низько опущеною головою, і з асфальту до мене не озвався жоден дитячий малюнок. Зима й сльота, а може, діти просто розучилися малювати, як я розучилася любити себе.

Я відчувала, що небо теж супиться, і не чекала від нього нічого гарного. І не піднімала голови. Здається, моя тітка настійно рекомендувала мені вийти на роботу, але я так довго чекала відпустки, щоб помиритися з чоловіком (адже все до цього йшло!) і цілий місяць святкувати свій день народження кокосовими молоком і маслом! Я не могла допустити, щоб офісне крісло стало переконливим доказом мого фіаско.

Моя близька подруга говорила, що я мушу взяти себе в руки й вирвати з рук свекрухи свого дев’ятирічного сина Микиту, який відпочивав із нею. На це я сказала, що дитині краще бути в обіймах смаглявих і впевнених рук, ніж кволих, блідих і схожих на зів’ялий корінь петрушки.

Собі я нагадувала вуличного ексгібіціоніста: сірий шкіряний плащ до п’ят із високим розрізом позаду, капелюх насунутий на носа. Такі типи зустрічалися в моєму дитинстві, вони радо демонстрували свій пеніс малоліткам, які нічого не розуміли. Мені їх було дуже шкода, одному я простягнула бутерброд, бо голі люди асоціювалися в мене з голодом. А цей не знав, що з ним робити (руки в нього були зайняті – він онанірував) і від розпачу назвав мене сучкою. Відтоді я пригощаю тільки тварин і птахів.

Здається, під плащ я нічого не вдягла. Кожний мій крок, широкий і стрімкий (я не звикла повільно прогулюватися), аж до самого паху оголював ногу в тонких панчохах.

Чомусь подумалося про те, як він буде називати своє нове кохання, пристрасть, дружину? Мене він називав Тамарикс. Причому нарік так до того, як довідався моє ім’я – Тамара. Він побачив мене, схилену над книжкою, у старому ботанічному саду, тонку й зеленооку, з кучерявим попелястим волоссям, відтіненим рожевим заходом, і вимовив:

У мене в руках був томик Єсеніна. У мене в руках, у нього в голові. Він сказав, що я страшенно нагадала йому тамарикс [7], його мама вирощувала ці кущі на дачі, називала їх ніжними й сентиментальними драконами. Його мама – художниця, коли їй набридла моя натура, а мені набридло захоплюватися її роботами, вона втратила до мене інтерес. Дракони теж перестають бути казковими, якщо ти впускаєш їх у свій побут. Так, щось трохи більше за кішку чи собаку…

Телефонний дзвінок був не різким і не голосним, здавалося, що він линув із відкритого вікна на першому поверсі. Але була зима, і будинок, довгий, непримітний і похмурий, був віддалений, між ним і мною – широкий палісадник, тому я повернула голову й зрозуміла, що дзвонить міський таксофон. Це було, як у кіно, в японському фільмі жахів, американській містиці або французькій мелодрамі. Я ніколи не чула, щоб ці телефони дзвонили, тому підскочила й зняла слухавку.

– Алло, – видихнула я.

– Так. Ви це не він, зрозуміло, – почула втомлений дівочий голос. Такий втомлений, що хотілося потримати його в долонях-човниках, погойдати.