Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗

Вона рішучим рухому вихилила півкелиха і заплющила очі.

— Там шоколадка ще повинна бути, — зауважив я і сам хильнув. Почуте вимагало ретельного перетравлення.

— Обійдеться, — махнула рукою Катька. — Якось вже…

— Ну, а ти, що?

— А я… я сказала, щоб відвели назад у камеру. Треба ж було поміркувати, чи ні?

— Треба.

Я не міг підганяти її після всього пережитого, а тільки цмулив коньяк, намагаючись потрапити у ритм розмови, хоча й відчував — коньяк тут не допоможе.

— Ну от. Вони мене й відвели. Більше не лякали, тільки лагідно так спитали, чи варто паритися тут за такого підора як міністр. А потім викликав слідчий і спитав: «Ну що?» Перед тим мене знову провели мимо камер зі шприцами та лесбійками. Але вже просто так провели, щоб нагадати.

З одного боку, мені кортіло якнайшвидше дізнатися, чим закінчилася історія, а з іншого — я не мав права ані словом натякнути на це. Єдине, що заспокоювало, — Катька ось тут, переді мною, а значить врешті-решт знайшла таки вихід.

Вона випила рештки запашного напою і знову заплющилася. Я терпляче чекав.

— А я й справді подумала, чи варто паритися за такого підора, — тут вона вперше подивилася мені у очі. — Ні, чесно. Якби, не дай Боже, йшлося про тебе…

Це не звучало обнадійливо і не нагадувало хепі-енд.

— І що?

Катька опустила очі:

— Я тобі розповідала, як виграла себе у казино?

— В смислі?

— В прямому. Давно, ще коли тільки завелася з тобою. Один нафтовик, старовинний знайомий, раптом намалювався з пропозицією. Обхажував, як ікону. Ну а ти, як ти — ні сюди, ні туди. Я й психанула якось. В казино запросив, питає: «Як, вирішила?» Я кажу: «Ставлю на червоне. Як не випаде — піду до тебе. А випаде — пробачай», — вона кинула на мене швидкий погляд. — Тоді випало червоне.

— А зараз?

Катька мовчки підвелась і рушила до шафи із стратегічним запасом.

— Де ж ти в тюрмі казино знайшла? — мене, звичайно, зачепило оте «ні сюди ні туди», але треба було дати знижку на емоційний стан жінки.

Сапула повернулась із келихом і пляшкою. Вона простягнула все це мені — я ґречно відновив дозу.

— А навіщо казино? Я попросила у нього п’ятдесят копійок.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Монету. Кажу: «Чи немає у вас п’ятдесят копійок?»

— Оригінальний номер! Уявляю собі його обличчя!

— Навіть не уявляєш, — вона знову недобре хихотнула. — Але монету він дістав. Я кажу: «Кинемо жереб. Орел — виграєте ви, і тоді я зроблю те, що ви хочете. Решка — виграла я, і тоді вже — не доля. Самі несіть свої долари, а зі мною вже якось буде».

Ні, я знав, що Катька духовита, але ж не до такої міри!

Вона знову хильнула з келиха, але тепер вже небагато. Все-таки без звички зранку коньяк не йде, хоч би яким був стан душі.

— І ти розумієш, що випав орел.

— Розумію, — сказав я.

— А я — не розумію, — Катька знову зиркнула на мене, неначе хотіла переконатися у щирості реакції. — Я не повірила своїм очам, тому й сказала, що це не рахується.

— Так просто і сказала?

— А що? Так і сказала. Тому кинула ще раз. А потім ще раз. Але коли і втретє випав орел, зрозуміла, що це — доля. — Катька раптом відхилилася на спинку крісла і твердо подивилася мені у самі вічі. — Сергію! Я усе здала!

— Що здала? — я взяв паузу, щоб зрозуміти, як реагувати на таке зізнання.

— Усе, — вона дивилася так само твердо і тут уже відвести очі довелося мені. — Звісно, гроші міністру я не понесла, але понесла директору спецпідприємства.

— Нашому? — приречено перепитав я.

— Нашому. Вони його взяли і тепер пошлють до Віталіка.

— Ну і хер з ними, — я раптом розлютився. — Якщо вони хочуть взяти за яйця Віталіка — на здоров’я. Хай беруть. У комплекті із нашим директором. А за нас не переживай. Вони ж, окрім цього номера з мітками на купюрах, нічого не вміють. Яке їхало, таке здибало.

Катька зітхнула:

— Та справа не в них.

— А в кому? — не зрозумів я.

— В мені.

Господи! Я трохи не стукнув себе по лобі. Це ж яким треба бути йолопом, аби не зрозуміти, що потрібно жінці після таких потрясінь. Який там, в біса, бізнес, які розклади? Співчуття, співчуття і ще раз співчуття — єдине, що може загоїти жіночі рани.

Я підвівся й ніжно взяв Сапулу за лікоть.

— Бідолашна ти моя!

Вона поводилась якось дивно. Нормальною реакцією у подібній ситуації був би плач у жилетку або ж скандал зі звинуваченнями, який все одно окошиться врешті плачем у жилетку.

Проте зараз я спостерігав щось зовсім інше. Катя терпіла — інакше не скажеш — мої дотики, і я відчував, що вони справляють на неї не більше враження, ніж притискання до попутників у метро.

— Справа в мені, — повторила Сапула, і я прибрав руки.

— А чому не в нас?

— А тому, — вона струсила мій доторк з тіла, немов собака після купання. — Тому що я більше так не можу.

— Як не можеш?

— Так.

Жіночі ребуси не підвладні чоловічому розуму. Від розгубленості я міцно приклався до келиха. Але, здається, пауза пішла на користь справі.

— Робота раніше була нашою з тобою родиною, — повела Катька далі. — Вдома ти був одружений з нею, а тут — зі мною. У нас тут була справжня родина — спільна справа, спільний клопіт, спільна любов. А тепер я все це зрадила.

— Нічого ти не зрадила. Не вигадуй.

— Зрадила, — вона задумливо покрутила келих у руках, а потім різким рухом поставила на стіл. — І от тільки тепер я зрозуміла, чому. Чому я тоді в рулетку себе виграла, а тепер, в орлянку, — програла.

— І чому?

— Тому що я насправді цього хотіла. Тоді хотіла, і зараз теж хотіла. Сама себе я могла тисячу разів обманювати, але доля таки показала, як воно насправді.

— Ну навіщо ти все так ускладнюєш?

Фраза жалюгідна, але іншої я не мав, та й хто з чоловіків здатен видушити з себе щось окрім банальних і жалюгідних фраз, коли все по-справжньому руйнується?

— Я не ускладнюю, — Катька прикусила губу і взяла коротку паузу. — Я не ускладнюю. Але ти можеш мені сказати, що з нами буде завтра?

— Завтра? — здивувався я.

— І післязавтра. І через двадцять п’ять років. Що буде з нами, ти можеш сказати?

— Господи, Катю. Хто ж тобі може це сказати? Які там двадцять п’ять років? Ти що, не бачиш, що діється в країні?

— До чого тут країна?! Я — жінка. У мене є своє, жіноче життя. Що з ним буде через двадцять п’ять років? Коханка у відставці? Бездітна офісна курва?

— Ну, Катю…

— Що, Катю? Що? Що, Катю, якщо ти навіть свого власного майбутнього не уявляєш! Виноградник він хоче купити! Коли ти востаннє бачив виноградний кущ?

Я знову взяв її за лікоть. Слова її цілили безжально у найболючіше. Можна було, звісно, й огризнутися, але не зараз.

— Це все ти надумала, сидячи у камері. Правильно?

— Правильно. У мене було багато часу.

— От бачиш, — підкреслено спокійні інтонації мали на меті заспокоїти обидві сторони. — Тому ти навіть не почула, що я розлучився з дружиною. А я про це сказав.

— Почула, — вона знову коротко зиркнула мені в очі. — Тільки, пробач, але мені вже все одно. Я заморилася.

— Як це, все одно?

— Так. Бо я тобі не вірю.

Здається, їй нелегко було вимовити ці слова. Може, так само нелегко, як мені слухати.

— Давай подивимося правді в очі. Нічого ти не розлучився. Насправді ви просто посварилися. Посварилися — і ти пішов. Правда ж?

— Пішов, — погодився я. Не будеш же казати, що тебе вигнали. — А ти хотіла, щоб я залишився?

— Ні, — заморено відвернулася до вікна Сапула. — Нічого я не хотіла. Бо сьогодні ти пішов з дому. А завтра покличуть — і ти повернешся. Ти ж у нас тепер депутатом станеш, в політику підеш. Це Ющенку можна розлучатися, а ти — за зовсім іншим списком. Треба бути однолюбом.

— Знала б ти, про що говориш.

— А я знаю. Бо я про себе говорю. А ти чуєш тільки те, що хочеш, — вона сумно всміхнулася. — Просто ти забув, що у світі є я. І є твоя дружина. І твій та її син. Розумієш, Сергійку, ти — гонщик. Женеш і женеш по дистанції, а ми — на піт-стопах. Поїсти, поспати, потрахкатися. І якщо ми з тобою одружимося, і у нас навіть народиться син, він теж буде на піт-стопі. А я так не хочу.