Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
– Товарищ генерал, разрешите доложить. Задержанный по подозрению в содействии бандформированиям гражданин Бальтазар покончил с собой в камере. Путем повешения. За недосмотр начальника караула товарища Шевцова предлагаю наказать лишением очередного отпуска в летний период. Разрешите идти?
– Да-да, идите, работайте, – Кушнірук був талановитий опер, легенду він підхопив на льоту. – И потом распорядитесь передать тело родственникам. Все, как положено. Выскажите сочувствие. Если надо, окажите содействие в проведении захоронения. Сын его занимается антисоветской деятельностью, но он-то фронтовик. Мы должны проявить уважение к участнику Великой Отечественной войны.
Єдлов пішов «висказивать сочуствіє» – генерал й академік мовчали. Кожен думав про своє. Цукерман, якби знав, що тут така каша завариться, нізащо не поїхав би шукати цей талант. Послав би когось із інституту. Але хотілося на батьківщині зайвий раз побувати. З братом побачитися, – він ще, до речі, цього не зробив.
Але Кушнірук тішився, що саме так сталося. Він не сумнівався, що пацан прийде на похорон батька. Це був блискучий спосіб виманити його. Єдлов усе зробив у вищій мірі ефективно. У відповідності до поставленого завдання. Бальтазар-старший найпевніше й не знав, де ховається пацан. Тому перший варіант був «учебный», а діяти треба було за варіантом другим – саме його успішно виконано.
– Я понимаю, товарищ Цукерман, что вы не привыкли к нашим суровым реалиям, да еще в «горячей точке». Но в деле обеспечения безопасности страны эти реалии именно такие, а не другие. И нам приходится иметь с ними дело. Конечно, жалко человека: ушел из жизни, особенно таким образом… Уж поверьте – заснувшего конвоира мы накажем. Но есть и другая сторона этой грустной истории. Надеюсь, мы встретим сына на похоронах отца. А именно такая цель поставлена перед нами – передо мной и перед вами, товарищ член ЦК КПСС. Все сложилось таким удачным образом, что мы близки к этой цели. И не подумайте, что мы, наше ведомство, уж такие беспомощные, как вы смели раннее предположить, критикуя нас.
– Будем надеяться, что вы правы. Он должен прийти, – пробурмотів Цукерман.
Село не могло вміститися на одному обійсті. Зранку ніхто вже не йшов до роботи. Такого похорону Кедрівка не пам’ятала. Підпільний греко-католицький священик Максимець приїхав з райцентру. Було очевидним, що не будучи офіційним парохом, він не мав права здійснювати обряд. І було очевидним, що він свідомо вийшов з підпілля, розуміючи, що прямо з цвинтаря або й раніше його загребуть на Сибір.
Замордований Бальтазар підняв усіх. Вишикував у повстанський стрій. Село стиснуло кулаки. Воно само стало кулаком. Готовим до смертельного бою. Під хату Бальтазарів кожен мужчина прийшов не голіруч. Зі зброєю в руках. Холодною і не тільки. Команди не було, але будь-які спроби радянської влади не дати синові похоронити батька зустріли б збройний опір. Їм увірвався терпець. Знущань ніхто вже не витримав би. Кедрівка одностайно була готова до війни з СРСР.
Коли під хатою розпочалася відправа, в село в’їхали два «воронки», вщерть набиті енкаведистами. Андрій попросив священика призупинити богослужіння й в оточенні півсотні хлопців пішов назустріч карателям. Його вологі очі палахкотіли вогнем, а під сорочкою він міцно стискав обріз.
– Хто тут у вас старший? – запитав він свого ровесника за кермом вантажівки.
– Генерал сидит там в «Победе».
Кушнірук уже йшов йому назустріч. От вона, жадана ціль. Клюнув, гадьониш. Виповз зі своєї криївки. Тепер ти нікуди не дінешся. Генерал привів у село загін особливого призначення. Кагебешні бойовики вмить рознесли б це злощасне кубло на першу ж команду. Вбивці сиділи в машинах у стані бойової готовності.
Вони йшли назустріч одне одному.
– Я твою жінку не вбивав, але попередив тебе, що вона вмре. За твої гріхи. Але мого батька вбив ти, – розпочав Андрій першим, наближаючись широким кроком до генерала, до смерті переляканого згадкою про дружину. Тим паче, йому здавалося, що з цього навіженого пророка прямо сипалися іскри.
Кагебісту просто відняло мову.
– Ти знаєш, що я не жартую, тому слухай, що кажу. Якщо ти не даси мені поховати батька, якого ти вбив, то я тут уб’ю тебе. Ти бачиш, скільки народу. У тебе – кілька десятків головорізів. У мене – тисяча озброєних до зубів селян, які на один день знову стали повстанцями. Але, на відміну від твоєї дружини, ти маєш шанс. Забирайся.
Приїдеш через три години. Я буду тут, на цьому ж місці. Уже без зброї. Тобі потрібен я, а не мій мертвий батько, якого ти вбив? Чи тобі потрібні ці розлючені, готові на все селяни? Вони за лічені секунди порвуть тебе на шматки. Лінчують, як скаженого пса. А любиш ти свою смердючу шкуру більше, ніж твою всрану партію. Через три години ти отримаєш мене.
– Які гарантії? А як знову зникнеш? – бігом випалив генерал.
– Гарантія – моє слово. Ти мене вже знаєш трохи і розумієш, що воно значить.
Генерал почвалав назад, даючи на ходу команду розвертатися до райцентру. «Чому?» – запитував сам себе. Як чому? Хотів жити. Якщо тобі дають шанс, як інакше?
Яка то радість, коли сходиться родина! Після довгих літ вимушеної розлуки кожна зустріч – що мед на душу. Брати обнімалися не те що тричі – безліч разів. Паша знай виціловував Веню. Гість то гість, але й він, Павло, вже однією ногою москвич. От вони удвох дадуть чосу там, у Білокам’яній. Веня – всесвітньо відоме світило, але й Паша – не пальцем роблений, академік людських душ, що й було блискуче продемонстровано останніми днями.
– Ты, брат, хотя бы предупредил. А то вот так – нежданно-негаданно. Но тем лучше. Радость-то какая – видеть тебя в родном доме.
Паша не брехав – для академіка це справді була рідна хата, бо збудував її старий Харкавий на гроші старого Цукермана, якого здав у гестапо. Так що маєток таки точно жидівський.
– Да я, Павлуша, в командировке здесь. Есть одно особое секретное задание. Но дело не в том. Чертовски захотелось тебя повидать.
– И мне тоже чертовски приятно, – знову поліз обніматися Паша.
З-за вікон долинав жалібний спів панахиди.
– Как тут у вас красиво поют. Торжественно как-то. Как симфонический оркестр. Это что, хор колхозный в селе такой профессиональный?
Цукерман, як справжній єврей, а вже потім член ЦК КПРС, крадькома підчитував Тору. Він непогано знався на юдейських релігійних обрядах, а от від християнства був далекий, тому й прийняв поминальну службу за симфонію.
– Да нет. Это похорон у соседа. Хоронят бандита. Видишь, как нам здесь непросто? Все село пришло его провожать.
– А как же бандит-то скончался?
– Да как они кончают? Райцентр, улица Дзержинского, 3. Управление КГБ. Вот там их и кончают. По всей строгости классовой борьбы.
– А я слышал, некий земляк твой покончил с собой в тюрьме на днях. Или это другой?
– Да какой другой. Тот самый. Бальтазар. Когда открыли труну, ужаснулись: изуродовали до неузнаваемости. Ребята наши постарались. А ты говоришь, покончил. Покончили его! Я так понимаю: надо врага ликвидировать – значит надо. Но зачем так уродовать! Зачем? Иди теперь и проводи в селе воспитательную работу, прививай любовь к коммунистической партии, к советской власти, к великому братскому русскому народу. Стране, Вениамин, нужны новые люди. Такие, как мы с тобой. А резать врагов, как свиней, – от этого они только умножаются. Да ладно. Зачем о грустном. Давай выпьем. За встречу. За здоровье.
Вони пили несамовито. Поховальна процесія ще не вийшла з подвір’я, як почали співати.
– Стули пельку, чорте! – враз заверещала Стефка, вперіщивши по плечах Семка. – І ви замовкніть, жиди пархаті. То вам не Христа розпинати!
