Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Вони справді замовкли. Паша такою навіженою ще ніколи не бачив власну матір. Вона, як усі сільські жінки, була на похороні. Коли почула через паркан п’яний спів із власної хати, мало не згоріла зі стида.
– Добре, мамо. Більше не будемо. Не сваріться, – Паша повів її до другої кімнати. Хотів був приголубити матусю, але вона відсахнулась від нього, а потім затопила між очі зі всього маху.
Стефка ніколи не піднімала руку на свого одинака, але у цю мить була б задушила його – навіть якби був у колисці.
– Що з вами? Хіба можна так із рідною дитиною. Та ще й жидом обзиваєтеся.
Вона зіскочила з ліжка, як обпечена. Вона вже не могла далі носити це в собі.
– Ти не моя дитина. Ти є жид.
Із Паші почав сповзати хміль. Чи то причулося, чи вона в безтямі верзла такі страхіття:
– Ви з таким не жартуйте. Де ви таких прокльонів набралися?
– Мені вже і так дорога близька за тим Бальтазаром. Що, я маю з тим іти на той світ? Коли Семко приніс до хати дитинку – таку, як наша, я не вставала з ліжка. Слаба була дуже після пологів. А дитина моя була ще слабша. Коли я прийшла до пам’яті, то побачила біля себе не дві голівки, а одну. Була тільки чорнява. Білявої не було. А може, то я не розрізнила? Бо любила обох однаково. Семко казав, що то вижив наш, а той таки не вийшов з хвороби. Я вірила йому довго, але, поки ти підростав, сумніви обсідали мене. Не моя кров у тобі. А тепер я вже й зовсім не вірю. Не моя ти дитина. Моя згинула тої зими по кількох місяцях. А ти не мій – ти чужої мами. Мій не може хрести ламати.
Паша кинувся у другу кімнату. Він не знав, що робити. Тішитися, що він справді рідний брат члена ЦК КПРС. Ото головне. Єврей чи українець – це до лампочки. Ми комуністи-інтернаціоналісти. Але реальне братерство з членом ЦК круто змінить ситуацію.
– Ты, Веня, посиди здесь малость. Посиди. Отдохни с дороги. А мы свои дела семейные порешаем. Это срочно. Но это недолго. Сиди, не скучай.
По цих словах узяв батька за комір і потягнув туди, до мами.
– Тепер я вам устрою очну ставку, предки окаянні. Хто з вас говорить правду?
– Та що ти її слухаєш. Вона на тім похороні мізками поїхала. А тоді, після пологів, вона лежала без пам’яті.
Що вона знає, коли була у відключці. Я знаю. То я жиденя задушив і за стодолою закопав. А тебе залишив. Тому ти тут, у хаті, а він там, за стодолою.
Паші замакітрилося в голові. Виглядало так, що йому самому вибирати, ким йому бути. І він зробить правильний вибір. Він не може помилитися. Питання серйозне – самоідентифікація. Встановлення ідентичності, з якою тобі йти по життю і яка має дати максимальний ефект.
– Ви тут усі подуріли, – затрусив він важкою головою, яку розколювали навпіл чи то враз розполовинене його життя, чи надужиті міцні градуси. – Дай мамі поспати. Бачиш, вона марить! А ми підемо. Посидимо. Мене чекає брат. Рідний брат із Москви. Ти поняв, папаша?!
Похоронна процесія зупинилася коло родинної каплиці. Не знати було, чи Божа Мати, скульптурний лик якої власноруч створив замордований глава родини Бальтазарів, проводжала його з цього світу, чи зустрічала на тому. Вона височіла, огорнута любов’ю цих останніх із християн, на межі двох світів – земного та вічного. Отець-професор Максимець, що отримав дозвіл на відправу взамін на обіцянку не ширити «бандеровскую ересь», вгору піднявши Євангеліє, промовив:
– Бальтазаром звали одного з царів зі Сходу, якого віща зоря привела у Віфлеємську печеру. Можливо, ми прощаємося з тим чоловіком, якого ріднить із цим біблійним володарем не лише ім’я, але й кров. Нині він зустрінеться з ним там. А тут це ім’я носитиме воїн храму Господнього, якого мала честь народити наша страдницька земля, – і ще дала нам надію і тримала нас у вірі. Вічная пам’ять мученику за Віру Христову!
Зіткана воєдино жива плоть сільського нескореного духу простягнулася від церкви аж до цвинтаря. На раменах громади відпливав у вічність ковчег християнина. Коли голова процесії походу приступила до цвинтарних воріт, з протилежного боку в’їхала у село особівка. З неї вийшла юнка, вся у чорному, обійняла сина покійного раба Божого. У своєму лоні вона вже носила живу плоть того, хто прийде на заміну «мандрівника», що залишав землю назавжди.
Її ніхто не впізнав, бо у селі не знали. Але коли услід за нею перед людьми постав її батько, село тисячоголосо зойкнуло. То був знаний всіма начальник КГБ Феофанов. Від цього «исчадия ада», як він сам себе колись називав, наганяючи жахи на християнську паству, війнуло пекельним духом. Селяни міцніше стискали обрізи.
І вдруге вирвався всепоглинаючий Дух із могутніх грудей тисячоголового велета правовірних, коли він наблизився до труни і впав на коліна. Грім ударив у небесні дзвони, від яких захиталися хрести на могилах. Вселенський подив сколихнув не лише живих, а й мертвих. Збиралося на дощ, і Всевишній висипав сніп блискавок понад благословенними головами. Що віщувало небо? А що гряде на землю, коли грішник кається?
Андрій пішов прямо з цвинтаря до сільради. Енкаведиста ще не було. Холодні стіни приземкуватої хатини сільської управи неначе огортали його мороком. Але він уже не відчував ні холоду, ні голоду за ці дні та ночі, що зімкнули цей світ із тим. Жаль за батьком був стократ сильніший за всі грядущі небезпеки. У потоках невимовної печалі уся ця нечисть із її генералами, арміями, ракетами, бомбами була в його свідомості, що виструнчилася між небом і землею, наче гидка блошиця на чистій стіні.
Як ця імперська московська гнида, від якої зі страху труситься все людство, могла навіть подумати, що він її боїться! Страхи всіх імперій, зібрані докупи, нічого не варті супроти визволеної людини. Раб перестає ним бути саме в цю мить, коли визволяє себе сам із тенет страху. У цьому дивному й тендітному світі з його державами й владиками немає могутнішого ядерного вибуху, аніж виверження вічного духу з ламкої шкаралупи минущої плоті.
Андрій уперше за ці скорботні години усміхнувся від думки про ницість людини, яка дорожить плоттю. Яка ницість! Але таких – мільярди, цих дивовижних, двоногих, чужих тут істот, супроти одиниць, які час від часу запалюють небо смолоскипом блаженного самоспалення, освічуючи й освячуючи путь цим мільярдам.
Під сільрадою заскреготіли гальма кагебешного «членовоза». З «Побєди» услід за уже знайомим генералом вийшов тип, антропологічно схожий на біблійних персонажів із церковних стародруків.
Андрій любив слухати мамині розповіді про жидів, що жили у їхньому селі з давніх-давен. Про них нагадувала Срулева лавка, що впиралася в паркан Бальтазарового обійстя. Вона була міцно збита з товстелезного дуба. Ніхто не міг пригадати, скільки їй літ. Кільканадцять поколінь кедрівських дітлахів виросли на ній. Вона була улюбленим місцем посиденьок для сільських ґаздинь, після недільної літургії жінки перемивали кості перехожим молодятам і не тільки. Задубіла намертво і, здається, навічно лавка не впокорилася вікам, проносячи крізь них ім’я свого творця й власника.
Тих кілька родин жидів гніздилися акурат навколо хати Бальтазарів, а тому вечорами, особливо безтурботними зимовими, вони любили збиратися в сусідській хаті на біблійні диспути під головуванням обізнаної на всьому Марії.
Андрій жидів у селі не застав, бо народився уже після смерті Сталіна, але в нескінченних маминих хатніх проповідях спогади про них були однією з центральних тем. Відчувалося, що вона банує за ними. Часом, коли описує, як три фіри з жидівськими сім’ями у 43-му році сховалися в сніжній куряві за селом і не повернулися вже ніколи, пускає сльозу. Андрієва мама була християнка, а тому не мала неприязні за етнічною ознакою. Сусідські жиди були люди добрі та чесні, отож вона любила їх, як рідних, і шкодувала за ними.
Навколо Срулевої лавки, як сільської пам’ятки історії та архітектури, клубочилося безліч легенд. Одна з них стосувалася дочки того самого Сруля Сари, яка у 1648 році, коли в селі таборилися перед облогою Львова козаки Максима Кривоноса, заразила на тій самій начебто лавці трипером усю козачу розвідку. Кошовий отаман після виявлення епідемії в бойових рядах присудив кляту Сару до смертної кари. Але коли в хату до Сруля нагрянули судовиконавці при оголених шаблях, курвин слід наче злизало.
