На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Чи не вперше в житті Виговським оволоділа така лють, що, май волю, посік би на капусту обох заводіїв. Але бачив, що тут його волі вже майже немає, навіть не міг зупинити розбурханий натовп. Й тоді на воза вирвався Гуляницький, вистрілив угору з пістоля:
— Тихо!
— А то що? — здалеку.
— Стрільну у твою дурну пику.
— А ти спробуй!
І все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив усі думки.
— Після такої перемоги ми можемо самі панувати в краї. Обирати свій уряд, своїх суддів, бурмістрів тарайців. Ми ніколи не мали такої можливості…
— Так нащо ж ти нас ляхам продав?…
— Ми уклали договір на конфедерацію…
— А що це таке?… Нею закусюють?
— Під рукою короля чи ні?
— Під рукою, але як рівний з рівним. Стаємо вільним народом, державою Руською…
— А ти — князем? І знову буде шляхта?
— Шляхта — наша. З вас, козаків.
— Не тре — е — еба нам шляхти! Натерпілися! — заревло кілька десятків горлянок.
У гетьмана палало обличчя, він задихався:
— Вас купляють. Вас намовляють…
— Ти — вже куплений.
— Він хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство!
Либонь, нічого дурнішого не можна було вигадати, але, виявляється, безглуздість має велику силу. Розбурханий натовп забирав по краплі у гетьмана його впевненість, рішучість, плутав думки, розсіював увагу. Він бачив, що щось рушиться, що земля випорскує з — під нього, але ще сподівався втримати її під собою і натовп під своєю рукою. Оглянувся, шукаючи підтримки в генеральної старшини, сподівався, що вона стане поруч нього й це переломить раду в його сторону. Але старшини відводили очі, кожному боліло тільки своє: одному — добутий статок, другому — високий уряд, ще іншого спопеляли заздрощі, комусь не подобалося високодумство гетьмана, а декому світилася повергненням гетьмана булава. Уманський полковник Михайло Ханенко, який клявся захистити гетьмана «зубами та шаблею», микуляв очима, Носач позирав відверто глузливим поглядом, Тетеря взагалі зашився в натовп, Дорошенка не було — сам послав у степи проти татар… Й ревів зварйований підмовниками натовп, ніхто не хотів приглушити злого, розшалілого чортика в душі. Нехай все йде на погибель, на хух, аби мені викричатися. А що буде потім…
Наперед посунули запорожці. Й приступили ближче полтавці, переяславці з Цюцюрою, ніжинці з Золотаренком. Ці дивилися відверто вороже, озлоблено, хижо поблискували очі, в'їдливо ширилися роти.
— Ви, пси смердючі! — гукнув Гуляницький. — Нема на вас управи… Ви хочете… Страх згубили… Мерзотники! — Й розлютив доконечно раду. Тріснув постріл, куля цвьохнула над вухом у Гуляницького. Він рвонув на грудях сорочку:
— Стріляй, падлюко! Я в бою не втікав! — Стояв розвихрений, рвійний, розпашілий, чорнявий, розчервонілий, гарний, як присуджений до страти янгол. Виговський також не похитнувся від посвисту кулі, але йому шерхло в горлі, не ставало повітря в грудях, він ще раз спробував повернути фортуну у свій бік:
— Ви нічого не знаєте! — гукнув щосили. — Послухайте пакти, а тоді кажіть. Як скажете, так і буде. Пакти послухайте!
На воза вилізли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими руками дістав з — за пазухи аркуші, рівняв їх.
— Слухайте Гадяцькі пакти! — гукав Гуляницький, але намарне.
— Не хочемо слухати лядських зброднів!
— Забирайся геть! Воліємо Хмельниченка гетьманом!
— То не лядські збродні, ми самі укладали ті пакти!
— Брехня! їх шляхта накурликала!..
— Таж не крути довбешкою, дай послухати!
— Не хочемо під ляха!
— Хмельниченка гетьманом!
— Слава Хмельниченку!
Верещака зяпав ротом, але чи то стратив голос, чи його слова тонули в галасі та гомоні. І вже ліворуч від воза присліпуватий козак у шкіряному кунтуші тузував дрібненького тонкошийого козачка в лисячій шапці, яка падала тому на очі й він нічого не бачив, а поруч зчепилося ще двоє, і в інших руки падали на руків'я шабель, і дуже комусь не хотілося, аби Верещака читав статті, кілька жилавих рук тягли його з воза, а він відбивався ногою і вже захитався, й зненацька упустив аркуші, рвонув з перев'язі шаблю в наділках, обірвавши їх, і вдарив по руках. Хтось завив, хтось чорно вилаявся, й до воза стіною поперли козаки. Тоді Сулима оголив шаблю.
— Бий їх! — заверещав унизу тонкий голос. То кричав гостролиций козачок із чорними вусиками, чорним, напущеним на самі очі — розжахані, божевільні — чубчиком.
— Рубай!
Бахнув ще один постріл, за ним ще два.
— Своїх поб'єте!
— Тут немає своїх. Усі чужі…
Кілька чоловік підлізло під воза, він заскрипів, загойдався, почав хилитися на бік.
— Що ж ви робите!..
— Ногу, ногу пустіть!
Перед гетьмановим зором ще раз майнуло скажено — радісне, з роззявленим ротом Цюцюрине обличчя, й він, зойкнувши від страшного болю, стрибнув у сідло. На мить йому затемріло в очах й ще не встигло розвиднітись, як він ударив закаблуками по ребрах жеребця, й той звинувся, порскнув піною, поніс Виговського крізь розчахнутий натовп до містка. За ним кинулося тільки двоє козаків охорони й кільканадцять переслідувачів, але біля містка, пропустивши гетьмана та його охоронців, зімкнулися затяжці, ощетинилися ратищами. Козаки вклякли.
Сухо стукотіли копита, Виговський, а з ним ще двоє козаків мчали по дорозі. Гетьман вже не бачив, як упав, чавлячи людей, віз, як роз'ярілі козаки смугували шаблями Верещаку та Судиму, як, задкуючи, відбивався шаблею Гуляницький і таки пробився до затяжців, як дивився услід Виговському Юрась Хмельниченко й, підстрибуючи, сміявся по — дитячому, ще й кілька разів плеснув у долоньки.
— Оце вам, паскуди, гетьман! — плюнув у бік Юрася Гуляницький.
Біля Хмельниченка тупцяв джура покійного гетьмана Богдана Іванцьо Брюховецький і, втягуючи в плечі схожу на прокіптюжений чумацький казанок голову, злостиво, з сухим, перепаленим жаскістю сміхом дзиґорів:
— Побіг, як ошмалений з пожежі. Наше зверху!
Юрась згідливо хитнув головою, він сприйняв це «наше» як його, власну перемогу, Іванцьо ж вкладав туди ще й інший, потайний, далекосяжний зміст. Старий, з пошрамованим обличчям, цибатий козак, який стояв обіч того гурту, мовив, ні до кого не звертаючись:
— Все скінчилося. Пес ковбасу з'їв.
Слова були майже безглузді, але Юрасеві чомусь урвався сміх.
І ще двоє козаків: один старший — військовий осавул Дем'ян Многогрішний, другий молодший — попів син, красноколядинський сотник Іван Самойлович, які щойно на раді познайомилися й заприязнили один одному, з терпкою цікавістю спостерігали за втечею Виговського та за фіглярством Хмельниченка. Сиділи на невисокому зрубі криниці біля річечки, лузькали насіння, попивали з липового корячка холоднячок, переморгувалися. Чужі нещастя, якщо тобі самому ніщо не загрожує, круговерть чужого життя завше викликають цікавість та зачудування. Й водночас у простецькій чубатій голові військового осавула і в хитруватій, з ранніми залисинами сотника далекими зірницями спалахували неясні, вабливі, схожі на химери думочки, в яких вони не відкрилися б не тільки один одному, а й священикові на сповіді.
XXIV
Все ще упосліджений у сотні, Матвій Журавка не удостоївся честі бути присутнім на раді, разом із веселим, баляндрасним козаком Харком Калиниченком вони стерегли табун. Харко потрапив у пастухи за свої ж таки баляндраси, за кпини над сотником.
Вони чули галас і гомін ради, й постріли, й бачили помахи шабель, тривожилися все дужче й дужче, зводилися в стременах, вже хотіли й собі їхати до села, як раптом помітили трьох вершників, котрі притьма втікали з ради. В одному з вершників упізнали гетьмана. Виговський і його охоронці злетіли на горб сажнів за триста від Матвія та Харка й кинулися дорогою вниз. І саме тоді Матвій помітив ще трьох вершників, котрі перебралися через річку й тепер летіли путівцем навперейми Виговському. Бита дорога, що нею мчав гетьман, далеко в окіл оббігала велике, заросле ситнягом та очеретом болото й повертала ліворуч, там у неї вливався путівець. Матвій зрозумів — за гетьманом іде погоня. Щось у ньому шарпнулося, й зів'яло, й звелося знову, заповнило всього, заплеснуло гарячою хвилею, зануртувало. Всім був зобов'язаний гетьману, й хоч Журавку спроваджено в сотню, але за проступок великий, за який можна й на горло скарати, й навіть тоді його прикрила гетьманська долоня. То невже він покине свого добродійника в таку круту годину!
