Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
Агент Брюдер сидів поруч із нею з групою сво'іх людей. Жоден із них не сказав ані слова. Навіть якщо вони відчували занепокоєння через цю несподівану подорож, їхні думки нікого не цікавили — рішення приймали не вони.
Моторний човен мчав уперед, і праворуч поперед ними забовванів великий острів із береговою лінією, поцяткованою низенькими опецькуватими будівлями з димарями.
«Мурано, — упізнала Елізабет знамените склодувне підприємство. — Аж не віриться, що я повернулася, — подумала вона, і сум гострим ножем штрикнув її серце. — Я пройшла все коло й повернулася назад».
Багато років тому, навчаючись у медичному інституті, Елізабет приїхала до Венеції з нареченим, і вони вирішили відвідати музей скла в Мурано. Там її наречений побачив підвісну скляну іграшку для немовлят і, нічого не підозрюючи, сказав, що хотів би повісити таку цяцьку над колискою їхнього первістка. Охоплена почуттям провини за те, що так довго приховувала болісну таємницю, Елізабет нарешті виклала хлопцю все про дитячу астму й трагічні наслідки лікування глюкокортикоїдами, які зруйнували її дітородну систему.
їй так і не судилося знати, чи стала її нечесність стосовно власної безплідності причиною того, що серце її хлопця перетворилося на камінь. Але тиждень по тому вона поїхала з Венеції без обручки.
Залишився єдиний сувенір на згадку про ту нещасливу подорож — лазуритовий амулет. Жезл Асклепія був доречним символом медицини, і в цьому конкретному випадку медицина призначила їй гіркі ліки, але відтоді вона носила амулет щодня.
«Мій безцінний амулет, — подумала вона. — Прощальний подарунок від чоловіка, який хотів, щоб я народила йому дітей».
Але нині венеціанські острови не навівали ніяких романтичних почуттів, і ці ізольовані від світу села породжували в Елізабет думки не про кохання, а про карантинні поселення, колись організовані для того, щоби стримати поширення Чорної Смерті.
Коли прудкий катер проскочив повз острів Сан-П’єтро, Елізабет збагнула, що вони прямують до масивної сірої яхти, що стояла на якорі в глибокому каналі і, здогадно, очікувала на їхнє прибуття.
Це судно кольору гарматного металу скидалося на продукт пентагонівської програми з виробництва бойових машин невидимих для радарів. Назва, написана на борті яхти, не залишала жодного сумніву у призначенні цього судна.
«Мендаціум» у перекладі з латини означало «обман».
Яхта швидко збільшувалася, і невдовзі Сінскі розгледіла самотню постать на кормовій палубі: маленький сильно засмаглий чоловічок вдивлявся в них крізь бінокль. Коли катер підійшов до широкої причальної платформи на кормі «Мендаціуму», чоловік спустився їм назустріч.
— Ласкаво просимо на борт, докторе Сінскі. — Засмаглий чоловік ввічливо потис їй руку; його долоня була м’якою й гладенькою, не схожою на долоню човняра чи яхтсмена. — Радий, що ви прибули. Ідіть, будь ласка, за мною.
Коли група йшла вгору кількома палубами, Елізабет кра- см ока помітила щось на кшталт офісу на видноті. Виявилося, що це дивне судно напхом-напхане людьми, але ніхто не байдикував — усі працювали.
«Над чим вони працюють?»
їхня група йшла вгору далі, а Сінскі почула, як заревли потужні двигуни, і яхта, залишаючи за собою глибокий кільватерний слід, рушила вперед.
«Куди ми пливемо?» — стривожено подумала вона.
— Я хотів би поговорити з доктором Сінскі сам на сам, — сказав чоловік військовим і обернувся до жінки. — Ви не заперечуєте?
— Ні, — сказала Елізабет, похитавши головою.
— Сер, — настійливо мовив Брюдер. — Я вважаю за потрібне, щоб ваш бортовий терапевт оглянув доктора Сінскі. їй було зроблено ін’єкцію...
— Яв нормі, — перервала його Сінскі. — Правда. Утім, дякую за увагу.
Начальник зміряв Брюдера довгим прискіпливим поглядом, а потім кивнув на стіл на палубі, де вже розставляли харчі та напої.
— Перепочиньте й наберіться сил. Вони вам знадобляться. Невдовзі ви вирушите на берег.
Без зайвих слів Начальник повернувся до агента спиною, провів Сінскі через елегантний салон до свого кабінету й зачинив за собою двері.
— Вип’єте? — спитав він, кивнувши на бар.
Елізабет похитала головою, і досі призвичаюючись до химерної обстановки.
«Хто цей чоловік? Чим він тут займається?»
А чоловік мовчки дивився на неї, підперши пальцями підборіддя.
— Вам відомо, що мій клієнт Бертран Цобріст називав вас «срібноволосою відьмою»?
— Я також маю для нього декілька найулюбленіших прізвиськ.
Не виказуючи емоцій, чоловік підійшов до робочого стола й тицьнув пальцем у велику книгу.
— Мені хотілося б, щоб ви поглянули ось на це.
Сінскі підійшла до стола й окинула фоліант поглядом.
«Дантове “Пекло”?» їй пригадалися ті страшні картини загибелі й смерті, які продемонстрував Цобріст під час їхньої зустрічі в штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків.
— Цобріст подарував мені цю книгу два тижні тому. Ось тут є напис.
Сінскі проглянула рукописний, текст на титульній сторінці. Його написав Цобріст.
Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Тобі вдячний також увесь світ.
Сінскі відчула на спині холодок.
— А який шлях ви допомогли йому пройти?
— Гадки не маю. Точніше сказати, іще кілька годин тому не мав.
— А тепер?
— А тепер я мало не вперше порушив свій суворий протокол. .. і покликав вас.
Сінскі здолала довгий шлях і була на в гуморі говорити загадками.
— Пане, я не знаю, хто ви і що ви в біса робите на цьому судні, але ви мусите мені дещо пояснити. Скажіть, будь ласка, навіщо покривали людину, яку активно розшукувала Всесвітня організація охорони здоров’я?
Незважаючи на войовничий тон Сінскі, чоловік відповів стриманим шепотом:
— Я розумію, що ми працювали в абсолютно протилежних напрямках, але пропоную забути минуле. Минуле залишається в минулому. А майбутнє, як підказує мені інтуїція, вимагає від нас негайних дій.
І з цими словами чоловік узяв зі стола маленьку червону флешку, вставив її в комп’ютер і жестом запросив Елізабет сідати.
— Це відео зробив Бертран Цобріст. Він сподівався, що я замість нього оприлюдню це завтра.
Не встигла Сінскі щось відповісти, як монітор комп’ютера потьмянів і вона почула тихий плюскіт води. Із темряви виринула й набрала обрисів дивна картина — заповнена водою печера... це було схоже на підземний ставок. Вода якимось дивним чином підсвічувалася знизу... вона жевріла химерним червонуватим відблиском.
Плюскіт води тривав, і камера перевернулася об’єктивом донизу й опустилася під воду, сфокусувавшись на вкритому намулом дні печери. До дна була пригвинчена блискуча квадратна плита з написом, датою та іменем.
У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО дня СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.
Дата була завтрашнім днем. А ім’я — ім’ям Бертрана Цобріста.
Елізабет Сінскі мимоволі здригнулася.
— Де це? — суворо спитала вона. — Де розташоване це місце?
У відповідь Начальник уперше проявив свої емоції: він глибоко зітхнув із розчаруванням і тривогою.
— Докторе Сінскі, — відповів він, — я сподівався, що ви знаєте відповідь на це запитання.
* * *
А на відстані однієї милі від яхти вид на море з приморської променадної набережної Ріва дельї Ск’явоні трохи змінився. Уважний спостерігач міг би помітити, що з-за крихітного острівця на сході повільно вирисувалася величезна сіра яхта. І взяла курс на майдан Сан-Марко.
«Це “Мендаціум”», — здогадався агент FS-2080, відчувши, як накотилася хвиля страху.
Не впізнати її сірий корпус було неможливо.
Сюди прямує Начальник... і час швидко спливає.
РОЗДІЛ 71
Поміж величезними натовпами людей на Ріва дельї Ск’явоні Сієнна, Ленґдон і Ферріс, петляючи, пробиралися краєм тротуару, що межував із водою. Вони прямували до майдану Сан-Марко й вийшли на його дальній південний край, туди, де п’яца стикається з морем.
