Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
Коні Сан-Марко.
Вони застигли у своєму русі, немов наготувавшись от- от стрибнути на майдан. Ці четверо безцінних жеребців — як і багато інших пам’яток Венеції — були забрані як трофей із Константинополя під час хрестового походу. Іще один схожий мистецький трофей виднівся під кіньми на південно-східному крилі церкви: композиція з різьбленого пурпурового порфіру, відома під назвою «Тетрархи». Ця скульптурна група була відома тим, що їй бракувало ноги — вона відламалася, коли «Тетрархів» вивозили як здобич із Константинополя в тринадцятому сторіччі. Чудесним чином нога знайшлася в шістдесяті роки двадцятого століття у Стамбулі. Венеція подала петицію з проханням віддати їй втрачену ногу, але відповідь уряду Туреччини була простою: «Ви вкрали статую — ногу ми залишаємо собі».
— Пане, купляєте? — почувся жіночий голос, який змусив Ленґдона опустити очі додолу.
Опецькувата товста циганка тримала довгу палицю, із якої звисала колекція венеціанських масок. Більшість із них були виготовлені в популярному стилі вольто інтеро, тобто анфас, — стилізовані повнолиці маски білого кольору, які жінки часто вдягають під час місцевого карнавалу. Були в тій колекції й грайливі напівмаски Коломбіни, кілька масок Баута з гострими підборіддями і масок Моретта без зав’язок. Попри це квітчасте розмаїття, увагу Ленґдона привернула єдина сіро-чорна маска на вершечку палиці — її зловісні мертві очі, здавалося, витріщалися саме на нього понад довгим дзьобом-носом.
Чумний лікар. Ленґдон відвів очі: йому не хотілося бачити ще одне нагадування про причину його перебування у Венеції.
— То ви купляєте чи ні? — повторила циганка.
Ленґдон слабко всміхнувся й похитав головою.
— Sono molto belle, та no, grazie.
Жінка пішла, а Ленґдон іще довго дивився на зловісну чумну маску, яка теліпалася на палиці поверх юрми. Тяжко зітхнувши, він знову підняв погляд на чотирьох мідних жеребців на балконі другого поверху.
І раптом професора мов громом ударило, а спалах блискавки освітив його здогадкою.
Усе, що бачив Ленґдон за останні кілька хвилин, вихором обрушилося на нього з несамовитістю стихії — коні Сан- Марко, венеціанські маски і скарби, викрадені з Константинополя.
— Господи, — прошепотів він. — Он воно що!
розділ 72
Роберт Ленґдон аж заціпенів.
Коні Сан-Маркої Ці четверо надзвичайно красивих коней — із царствени- ми шиями й товстими хомутами — Ці четверо надзвичайно красивих коней — із царствени- ми шиями й товстими хомутами — несподівано наштовхнули Ленґдона на один спогад, і він збагнув, що цей спогад містить пояснення ключового елемента таємничої поеми, написаної на зворотному боці посмертної маски Данте.
Колись Ленґдон був на прийомі, влаштованому з нагоди «зіркового» весілля на історичній фермі Ранімед у Нью- Гемпширі, де з’явився на світ жеребець Дансез Імідж — єдиний переможець за всю історію «Кентуккі-дербі», якого дискваліфікували. Як розкішним делікатесом гостей почастували виступом кінної театральної трупи «Поза маскою» — то було приголомшливе видовище, під час якого вершники постали в ефектних венеціанських костюмах, а їхні обличчя ховалися під масками вольто інтеро. Трупа гарцювала на конях фризької породи — то були найбільші скакуни, яких коли-небудь доводилося бачити Ленґдону. Ці коні гігантської статури гуркотіли полем, створюючи перед очима глядачів розпливчасте полотно з бугристих тремтячих м’язів, масивних копит, вкритих зверху довгими пасмами шерсті, і грив три фути завдовжки, що майоріли, подовжуючи їхні граціозні шиї.
Краса цих створінь так вразила Ленґдона, що він, повернувшись додому, знайшов про них інформацію в Інтернеті та відкрив для себе породу, яка колись була у фаворі в середньовічних королів. Цих могутніх тварин використовували як військових коней, і нещодавно цю породу врятували від цілковитого вимирання. Відомі, як Equus robustus, коні цієї породи дістали сучасну назву, фризька, на честь своєї батьківщини Фризландії — голландської провінції, де народився чудовий художник-графік М. К. Ешер.
Виявилося, що саме могутні тіла давніх фризьких коней і створювали мускулисту естетику коней Сан-Марко у Венеції. Згідно з даними веб-сторінки, вони були такими красивими, що стали найчастіше грабованим мистецьким витвором в історії людства.
Раніше Ленґдон вважав, що ця сумнівна пальма першості належить гентському вівтарю, і тому ненадовго зайшов на веб-сторінку ARCA — Асоціації дослідників злочинів проти мистецтва, але не знайшов там якогось чіткого ранжиру, хоча той веб-сайт містив стислу історію непростого життя цієї скульптурної композиції, що стала об’єктом грабунку та мародерства.
Четвірка мідних коней була відлита в четвертому сторіччі невідомим грецьким скульптором на острові Хіос, там вони залишалися доти, поки Феодосій Другий не привіз їх на виставку, влаштовану на Гіподромі. А під час Четвертого хрестового походу, коли венеціанські війська захопили Константинополь, тодішній правлячий дож наказав перевезти четвірку безцінних коней кораблем аж до Венеції, що було завданням на грані неможливого, зважаючи на розмір коней і їхню вагу. Коні прибули до Венеції тисяча двісті п’ятдесят четвертого року, і їх встановили перед фасадом бизиліки Сан-Марко.
Півтисячі років по тому, тисяча сімсот дев’яносто сьомого року, Наполеон підкорив Венецію й забрав тих коней, їх перевезли до Парижа й поставили на Тріумфальну арку. Насамкінець, тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, коли Наполеон зазнав поразки під Ватерлоо й був запроторений у вигнання, коней зняли з Тріумфальної арки й перевезли морем на баржі назад до Венеції, де й встановили на фронтальному балконі базиліки Сан-Марко.
Хоча Ленґдон і був у загальних рисах обізнаний з історією цих коней, сайт ARCA містив відомості, які його просто ошелешили.
Декоративні хомути начепили на шиї коней венеціанці тисяча двісті четвертого року, щоб приховати ті місця, де голови були відрізані, — це полегшило їх транспортування морем із Константинополя до Венеції.
«Венеціанський дож наказав відрізати голови коням Сан- Марко?» Для Ленґдона таке було немислимим.
— Роберте! — гукнула Сієнна.
Ленґдон виринув зі своїх думок і побачив, що до нього крізь натовп проштовхується Сієнна, а поруч із нею дибає Ферріс.
— Коні, що в поемі! — збуджено вигукнув Ленґдон. — Я все вирахував!
— Що ти вирахував? — якось непевно спитала Сієнна.
— Ми ж шукаємо зрадливого дожа, який відрізав голови коням?!
— Так, шукаємо.
— У поемі йдеться не про живих коней. — Ленґдон показав рукою на фасад базиліки Сан-Марко, де надвечірній промінь яскраво освітлював чотири кінні статуї. — У ній ідеться про оцих коней!
розділ 73
А на борту яхти «Мендаціум» у доктора Елізабет Сінскі тремтіли руки. Вони дивилися відео в кабінеті Начальника, і хоча в її житті було чимало лячних моментів, це незбагненне відео, зняте Бертраном Цобрістом незадовго до самогубства, війнуло холодним подихом смерті.
Перед нею на екрані погойдувалася дзьобата тінь, спроектована на вкриту краплями води стіну підземної печери. Силует промовляв, гордливо описуючи свій шедевр під назвою «Інферно», який мав врятувати світ через відсорту- вання зайвого населення.
«Господи, спаси і помилуй», — подумала Сінскі.
— Ми мусимо... — Її голос затремтів і замовк. — Ми мусимо знайти оту підземну печеру. Може, іще не пізно це зробити.
— Ви дивіться далі, — відказав Начальник. — Далі буде ще химерніше.
Раптом тінь на вологій стіні почала розростатися, забовваніла перед камерою — і в кадрі раптом з’явилася реальна фігура чоловіка.
От тобі й маєш!
Перед Сінскі постала фігура чумного лікаря в належному вбранні — чорній накидці та моторошній дзьобатій масці. Чумний лікар промовляв прямо в об’єктив камери, і його маска, заповнюючи собою майже весь екран, відштовхувала і жахала.
