Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
III
Вузьким, звивистим кам’яним лазом Лаврін і Кайдан вилізли на наріжну башту. Перелізли на уступ стіни й розпласталися на теплому, нагрітому за день сонцем камінні. Гнані вітром, в небі пливли рвані хмари, схожий на розжарене велике чавунне ядро місяць то ховався за них, то виринав знову. На голих горбах по той бік Бугу горіли вартові багаття, праворуч, по цей бік річки, вниз по течії палало Підгір’я — дальній куток Ладижина, й на воду падали багряні відсвіти. Вони сягали аж сюди, до фортеці, де шаленіла кручія і вода червоніла, як кров. Темнішим був лівий бік Бугу — попід берегом росли густі кущі, кидали на воду волохаті тіні.
Вибрали цей шлях до втечі, бо знали: тут найменше ворожих дозорів. Проте чигали інші небезпеки. За багато літ вода підмила берег, стіна фортеці спадала просто в Буг, трохи нижче, на вигині, клекотів вир. По тому березі стояли орди. Їхній стан розкинувся аж до Чортового Горла, де вода шаленіла й стрибала по гострих камінних зубах. Хто відважиться кинутися чортові на зуби!
Вони відважились. Лежали голі на ще теплій стіні, обмацували руками камінь, шукали зазубня, за який можна було зачепити мотузок. Його не стачило до води, доточили скручені вдвоє віжки, ремінні й мотузяні.
— Знайшов, — прошепотів Кайдан і почав прив’язувати мотузок. — Спускайся перший. Ти легший…
Нелукавий і щирий Кайдан пропускав Лавріна наперед, бо сам був майже вдвічі важчий, боявся, аби віжки не обірвались й він плескотом, своєю смертю не перетяв шлях до волі Лаврінові.
— Віщує мені серце — не випливу я, — пошепки мовив Кайдан, повертаючи до Лавріна обличчя. В цю мить зблиснув між хмар місяць, освітив його чубату, вусату голову, лискучу щоку.
— Якщо щиро молився — не утопишся, — непевно мовив Лаврін.
— Я не боюся.
Перехрест ще раз поглянув зі стіни вниз. Чомусь подумалось: отак само по мотузку спускався з валу Марко. Од тої думки стиснулося серце. Марко не збудив його, не сказав, що втікає. Коли ж Лаврін ранком упевнився в Марковій втечі, йому здалося, що білий світ став чорним. Ще тиждень тому він гаряче клявся, що будуть разом до кінця — в житті і смерті. В Лавріна на шиї — Марків хрестик, ще й зараз не знав, що з ним робити. Зняти й покласти отут, на стіні? Вкинути в Буг? Але ж хрест — Боже благословення. Та й, може, Марко не втік, а Мурашко повів його неволею? Боявся, що зніме бучу, пригрозили й змусили спуститися вниз. Хотілося в таке вірити й не вірилося: чому Марко не закричав, не збудив його, не боронився — він би пробудився від найменших згуків борні.
— Поспішай, поки місяць сховався, — прошепотів Кайдан.
Здавалося, мотузок падає на той світ. На мить наплинув страх. Темне небо, прямовисна стіна й чорна прірва. Неначе в пекло. Лаврін набрав повні груди повітря, зітхнув. Помацав руками мотузок, звісив униз ноги, посунувся, боляче тернувшись животом і грудьми об камінь. «Прощавай, Киліяно», — прошепотів, хоч ця путь мала привести до неї. Через Киліяну й оцей ризик. З неволі його міг викупити кіш, могли обміняти на полонених турків, міг виторгувати їх у султана Дорошенко, а з чорного дна Бугу вже не викупить ніхто. В цю мить згадав, що не попрощався з Кайданом: не потис йому руки, не сказав добрих і вдячних слів, — аж рвонувся, але вже було пізно. Велика Кайданова голова непорушно чорніла над виступом, а під ногами в Перехреста тихо схлипувала безвість. Намагався якомога щільніше прикипати до стіни, але вона випорскувала з — під колін, обкручувався й бачив то чорний потрісканий камінь, то вогнища на березі Бугу. Біля них не видно було жодної тіні, татари спали; здавалося, багаття горять самі. «Бачать чи не бачать?» Моторошно почував свою наготу, від того здавався ще беззахиснішим. Мотузок був новий, необшмульганий, костриця впивалася в шкіру, потріскувала на долонях. Пересягнув вузол, ремінні віжки зазміїли в долонях, аж долоні схопилися вогнем, пригальмував лише на другому вузлі. Майнув пояс бійниць, майнула чорна вирва нижче них, і він плюснув у воду. Холодна студінь обпекла шкіру, тіло струснуло дрожем, мить ще тримався за віжки, одначе почував — його зносить на береговий камінь, випустив їх. Одразу помітив на воді зловісний відблиск, пірнув, не захопивши повітря. Стиснуло груди, загуділо у вухах, йому здавалося, що опускається на дно, жах опанував ним, та він зусиллям волі вимахнув руками, і його понесло вгору, закрутило, а світла не побачив. Вода заламувала ноги кудись униз, він плив боком, загрібаючи од живота, намагався вирватися з виру. Вода ходила по тілу залізними потоками струменів, вони були холодні, а вся вода тепла, а може, то тільки так здавалося. Ще раз вимахнув руками, й перед очима блиснув жовтавий відсвіт, він знову пірнув, але пізно, треба було раніше, — якщо хтось із дозорців дивився на воду, то побачив його неодмінно. Він не стямився, коли його винесло на поверхню, оглянувся й помітив, що таки пливе під лівим берегом. Гребнув ще кілька разів, повернувся грудьми до течії, вхопився правою рукою за кущ, що нависав над водою, одчахнув гілку й знову поплив. Лежав на спині, віддавшись на волю течії, гілку тримав зубами. Замаскуватися так порадив Кайдан. Де він, уже у воді чи ще на стіні? — майнуло в голові, й одразу помітив, що пливе не попід кущами, а біловоддям, і почав гарячково, але безшумно братися до берега. Не почував утоми, а тільки ламку важкість у руках та ногах, дзвін у голові. То дзвонила напруга, осторога. А може, просто плюскотіла у вухах вода, співала одвічну пісню. Їй однаково, кому співати: веселому козакові, що купається при місяці, чи втікачеві, потопельникові. Почало зводити судомою ліву ногу, вщипнув її кілька разів і відчув утому. Тіло стало важке, мовби в жили налили свинцю, й сперло віддих. Обабіч пливли темні береги, але він уже мало що бачив. Страшно було козакові: він вже й не знав, на тому чи на цьому він світі. Хоч воднораз якимись не відомими раніше чуттями все чув і вловлював. Й нараз у вухах знову задзвеніло, але той дзвін був інший, глухіший і басовитіший. Здавалося, то дзвонить мідний казан, в якому закипає вода. Тяжким зусиллям повернувся на бік, насторожено прислухався. Попереду справді клекотіло й дзвеніло. Щось стукало в пам’ять, проте вона була як темна ніч. Втома й напруга вичавили з неї геть усе, тільки іноді, мов з глибокої криниці, сколихувалося до нього обличчя Киліяни й пропадало. І враз неначе блискавиця вдарила в мозок. То клекотіло Чортове Горло. Рвонувся думкою до Бога, але не пам’ятав жодної молитви.
IV
Марко сидів під дикою грушею, прив’язаний до стовбура волосяним арканом, із занютованими в колодку ногами. Біля шиї аркан затягнено мертвим вузлом, його розрубають лише в Стамбулі чи Бахчисараї. Інших полонених одвели до глибокого байраку за лісом, а його чомусь тримали тут. Дознали, що запорожець, допитували про Січ. Багато там війська, де зараз Сірко, чи готуються запорожці до походу, скільки мають дубів та чайок, які посольства приймали й чи збираються злучатись із гетьманцями та стрільцями? А звідки все те знати Маркові? Дуби та чайки поховано по зарічках, не кожен курінний відає, скільки їх. Військо розбрелося по луках та лиманах, а на ради з послами його не запрошували. Звичайно, гомоніли запорожці всяке… Розказав про отамана, про Саву, про Симеона та московське і гетьманське посольство. Нібито не ліпляться в один корж кошовий та лівобережний гетьман. Те краще знати Мурашкові: сам похвалявся, що обідав за широким гетьманським столом.
Столочив, випалив Маркові душу візирів товмач. Тільки раз ударив палицею, та й то не боляче, одначе погрози його були страшніші за батогове карання. Він їх виказував тонким єлейним голосом, нахилившись уперед, посміхаючись в очі, погладжуючи довгу роздвоєну бороду. Коли б хто побачив його збоку і не чув слів, то подумав би, що він зізнається в дружбі та приязні, умовляє прийняти якісь дарунки.
— Жили ми тягнемо довгими, тонкими обценьками. Я візьму в містра і покажу їх. О, то ціла наука, побачиш сам. Щоб зрізати на живій голові шкіру, теж треба чимало вміння. Ріжуть її пасами. Ось тут, а далі отако, — прокреслював пальцем по Марковій голові, — а ковпачок зверху залишають. Викрутити буравом очі також не просто. Буравлять не зразу, а потроху. Ну, ти розумієш сам, усе це роблять тим, хто бреше, не каже всієї правди.
