Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
Чув тепер зовсім поруч голе тіло Мальви: прилягло йому до боку і терлося до нього, голе тіло, не зимне й не тепле, не розпашіле, як Олюнчине, голе тіло. Кликало до себе нечутними словами, притягувало до себе невидимими нитками, наче вода озерна в спеку, щоб ти пірнув у неї, занурився весь із головою і жив тепер у ній водяником… Здавалось, у цю мить йому мало б бути страшно і гидко, адже все життя боявся мерців, навіть прощаючись з мамою в домовині, не зумів торкнутися своїми губами її захололих уст, а тільки зробив вигляд, ніби цілує, щоб сусіди потім не обмовляли, — та зараз чомусь не відчував страху. Тіло це, навпаки, його спокушало, в сутіні відсвічувало білизною, і невідь-чому був певен, що віддасться йому без примусу, хоч і як це безглуздо звучить…
Нараз відчув, що Олюня застигла і сама перетворилася на мерця. Так само, як і минулої ночі, втратила тяму й тепер лежала витягнувшись і ледь-ледь ворушачи ніздрями.
Намірився вже, було, з неї злізти, але побачив, що нема куди. Вони опинилися на самому краю постелі, а поруч була покійниця. Тепер мусив перелізти через неї і лягти з протилежного боку. Це було непросто. Панна лежала, розкинувши руки і ноги.
Тіло його — розм'якле й зіпріле — важко звелось над Олюнею. Обережно підняв ліву ногу і поклав коліно між стегон панни, потім підняв друге і втулив його між стегон обох жінок. Тепер залишалось ліве коліно переставити вбік поза праву ногу Мальви, а на його місце перенести праве. Чому не зробив саме так, важко сказати. Ліве коліно зосталося на місці, а праве опинилося поруч. Тепер він знаходився між стегон панни, просто над її тілом, спершись на лікті. Майже лежав на ній. Знову відчув прохолоду її тіла, відчув її ще дужче — магію її тіла, котре його загіпнотизувало, зневолило і підкорило собі. Чи видалося воно, чи справді так сталося, що раптом якась сила піднесла тіло панни і притулила до нього. Лікті ослабли, і він упав на неї, з подивом відчуваючи, як прутень входить у щось гаряче й м'яке і зовсім не мертве, а живе і пульсуюче, в рідну стихію, в мед, у пух, у м'якуш, у хмару…
Тієї ж миті очі її розплющилися і засвітилися вогнем жаги, а тіло прокинулося і гойднулось, мов од надбіглої хвилі, гойднулось, опало, знову гойднулось і — вже вони обоє рушили в танку, закружляли у вихорі вишневих пелюсток над дахами і димарями, над містом нічним і погаслим, під чаклунську музику, що линула з верховин таємничого замку, в танку тіней і вогнів, мерехтінні зірок і планет, у плетиві рук, ніг, язиків…
Відчув, як її тіло спроквола нагрівається, як проникає туди живлюще полум'я і засвічує її зсередини, як підносяться її перса, бубнявіють пиптики, як стегна її замикаються над ним і гойдають усе гойдливіше, змушуючи підкоритись тільки їм, стати їхнім невільником, падати з ними наосліп у прірву найглибшу і випірнати із ними на поверхню, як стає усе пекучішим і захланнішим пекло її тіла… Та при тому всьому руки її все ж важко було назвати руками живої людини, все, що вона чинила, чинила в химерному стані сомнамбулізму, з кам'яним виразом обличчя, без жодного згуку з вуст, наче механічна лялька, запрограмована саме на такі, а не на інші рухи. Обриси її вуст не змінювалися, хоч він і торкався їх у припливі почуттів своїми вустами. Вони не приймали його, і було, відчуття, що цілує манекен. Живою можна було визнати хіба лише нижню половину її тіла, та й то не всю, бо таки не мав певности, чи це панна підгойдує його, чи просто пружини ліжка…
О панно, ви мовчите, і мені робиться страшно, що ви мертва. Адже ж ви не мертва, правда? Я не вірю в це.
«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є?»
Ви віддаєтесь мені з запалом жагучої жінки, я чую це. Навіщо ж ви дурите, що ви мертва? До того ж, тільки мене, бо всі інші жодних сумнівів не мають. Це так жорстоко, те, що ви робите.
«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є? є?»
І, як по правді, то ви ж мене й спокусили, ви все вчинили для того, щоб я взяв вас в обійми. Ваше тіло прохолодне і пружне, наче туго надута ґумова лялька, випаровувало якісь флюїди, що запаморочили мене, і я втратив будь-яку владу над собою. Навіть зараз мені здається, що я розмовляю з вами вашими словами, я навіть відчуваю, як ви вкладаєте їх мені у голову. В мене враження, що я вже не я, а котрийсь ваш орган — може, язик, може, живчик, а може, всього лиш згусток вашої слини, що катуляється з ясен на ясна і кожної хвилі готовий вилетіти з вуст у порох дороги…
«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є?»
Якби ви були Мальвою, я б ніколи не посмів зайнятися з вами коханням, я б боронився, як міг. Мальву можу кохати лише в мріях, а коли вона мені об'явиться, я буду її обожнювати. Але ви не Мальва! Комусь забаглося мене подратувати. Олюня тут лише сліпе знаряддя в хитрих і підступних руках. Ви просто вродлива змерлиня, саме тільки тіло без душі, інструмент для грання, порожня дудка, надута гайда. Я знаю, над усе ви прагнете, щоби я випорснув вам насіння, щоб запліднив вашу змертвілу царину, і тим ви мене вже навіки до себе причаруєте. Але не буде по-вашому — мій мозок повстав проти вашої сили, я — вільний, я — птах, я вириваюся з ваших обіймів!
«Що ви не кажете? е?»
Він рвонувся, але її ноги міцно тримали його: тепер побачив, що то вже не жарти, й цілком можливо, що його життя в небезпеці.
— Пусти мене! Пусти!
Але як він не смикався, як не звивався, а обійми покійниці не слабли. Водночас почав відчувати, як тіло її поволі холоне і як цей холод проникає і в нього. Та що найдивніше: навіть те місце, котре ще хвилю тому було найпалкішим, стало зимніти і навіть звужуватися, мабуть, від холоду. За якийсь час він ледве чи зможе висмикнути прутня. Мусив негайно щось вчинити, поки не настане та фатальна хвилина, коли вже всі зусилля будуть даремними.
Панна знову заплющила очі, мов даючи знак, що все вже перестало її турбувати, нічого її не хвилює, відійшла вона в світ зовсім інший… І тепер він міг достукуватися до неї, мов до равлика в шкарлупці… її вже поруч не було, залишилось тільки холодне тіло, а він його в'язнем.
Мав бажання затопити п'ястуком в це байдуже обличчя, стиснути пальцями її горлянку, роздерти перса, але розумів, що то нічого не дасть, бо мертві болю не відчувають. Міг її шматувати, кусати, різати, а все ж вона його не випустить навіть тоді, коли зогниє її м'ясо і опаде з кісток, бо й кістками своїми буде утримувати його коло себе.
А холод усе дужче і дужче опановував мертве тіло, а від цього серце пана Ціммермана стискалося од розпачу, холод пробирався в нього всіма порами, ув'язнював члени, морозив душу, мабуть, саме так об'являється приреченому пані Смерть.
Кричати не міг. Якби хтось побачив його в такій недвозначній позиції, мав би шалений скандал. Хоча скандал — це все-таки ліпше, ніж смерть.
Зате мав вільні руки і щось таки міг чинити. На накаслику [105] поруч із ліжком стояв свічник, а збоку запальничка. Ще не знав гаразд, навіщо воно йому придасться, але викресав вогню і запалив свічку. Потім висмикнув свічку зі свічника і підніс її до обличчя панни. Воно було вродливе і мертве. Але зараз вже не буде таким вродливим. Якщо не випустить з обіймів.
— Пусти мене, бо спалю тобі волосся. «Що ти не кажеш?»
— Ну, гаразд, маєш!
Волосся спалахнуло і затріщало, мов смолоскип, вогонь кинувся на свою офіру зі скавулінням зголоднілого звіра, і невдовзі на голові панни виднілися самі звуглілі кучерики.
Обійми, проте, не ослабли. А вона й бровою не повела. І вже не поведе. Вогонь обсмалив її брови і довгі вії, згодом почав припікати праве вухо доти, доки й воно не згоріло. Коли й це не допомогло, полум'я почало жадібно лизати її кругле підборіддя.
Пан Ціммерман був сповнений рішучости, але тіло зоставалося таким зимним, мовби він лежав на снігу, аж усього його вже морозило, і починали цокотіти зуби.
…Снігові замети скидалися на велетенські застиглі хвилі сліпучо-білого океану, чий наляканий обрій гине у мряці, в непрочутній безвісті… Вояки — безборонні трісочки на цих хвилях — лише на позір видавалися такими непорушними, а насправді у їхніх глибинах, у темені їхніх грудей народжувався гойдливий рух, спочатку такий легенький-легенький, що ніхто його й не помітив, але далі він набирав сили, і гойдливість його почала проникати у вояків, заколисуючи їхні серця на вічний сон.
105
Накаслик — тумбочка біля ліжка