Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗

Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Куди ж той хлопець подівся?

— Коли я починаю смоктати кров, офіра непритомніє, бо в моїй слині є якась там речовина, котра паралізує всі чуття. Потім, як стемніє, приходить пан Фляк з візочком і витягає буцім страченого. В стеблі є непомітні дверцята. За якийсь час бідолаха очуняє, але далеко звідси, щоб ніхто не міг дізнатися, що то був жарт.

— Гарний тобі жарт! — буркнула Емілія.

— От і я кажу — набридло мені все це. Я хочу тікати з вами.

— Як то — тікати? — здивувався Бумблякевич. — Та ж ти квітка! Я що тебе — на плечах понесу?

— Понесете. Але не бійтеся — я не важка. А до того ж я ніяка не квітка.

— Та що ти її слухаєш! — обурилася Емілія. — Вона ж над нами просто насміхається!

— А от ви зійдіть на поміст, то й побачите, чи насміхаюся!

— Ну, дивись мені! — грізно сказав Бумблякевич і з шаблею наголо обережно піднявся сходами.

Карлиці затамували подих. А Емілія навіть пригрозила:

— Попробуй тільки зроби йому щось, то ми тебе спалимо до тла!

Те, що Бумблякевич уздрів, зазирнувши до квітки, викликало в нього вигук здивування. На дні великої пелюсткової чаші лежала жіноча голова. Просто голова — без тулуба. Голова молодої і вродливої жінки з густим чорним волоссям, врода її була незвичайна, така, перед якою стають на коліна.

— Що? Що ти там побачив? — збуджено загомоніли карлиці.

— Тут жіноча голова.

— Еге, голова! — підтвердила голова, яку, очевидно, тішило спостерігати за ошелешеним Бумблякевичем.

— Жі-но-ча го-ло-ва? — хором проказали карлиці. — Який жах!

— Це ви — жах, а я красуня! — відказала голова зі сміхом.

— Ну, пане Бумблякевич, не дивіться так збараніло, бо я починаю шарітися. І беріть мене хутчій на руки, бо нема часу. Кожної хвилі сюди заявитися татко і дідусь.

— Але як я вас візьму на руки? Я ж не досягну! А в квітку я не ступлю, нема дурних.

— Тоді подайте мені якусь тичку.

Карлиці миттю роздобули тичку, Бумблякевич опустив її в квітку, і голова вхопилася за неї зубами. Коли вона з'явилася назовні, карлиці заздрісно ахнули — такого вродливого личка ніхто з них не мав, і, як це притаманно жіночій натурі, усі троє прониклися до тієї голови пекучою ненавистю. Але часу й справді було обмаль, і вони покірно потюпали услід за своїм витязем, який, посадивши голову собі на ліве рамено, сміливо ступив у незвідані нетрі.

Пробиратися крізь суцільні зарощі було непросто, і доводилося рубати шаблею гінкі пагони розбуялих рослин. Сонячне світло ледве-ледве пробивалося крізь густий листяний дах. Земля м'яко пружинила під ногами завдяки рясним лишайникам і моховинню, що виросло на опалому напівзогнилому листі.

Час від часу на очі потрапляли тварини, яких бачив раніше на сміттярці, а через те з'явилося відчуття, наче сміттярка десь зовсім поруч і її благословенна аура напоює собою рослинність. Може, він взагалі весь час блукає в околицях сміттярки, а вона, мов якась велетенська і бешкетна істота, кожного разу перетворюється у щось інше, плодячи круг себе марева й ілюзії, вилущуючи сни і образи. Сміттярка ввижалась тепер фантастичною планетою, яка живе окремим від Землі життям, щось на зразок омели або орхідеї, які тягнуть свої соки з дерев, висмоктують їхню сутність, перетворюючи дерево в примітивну підпору або своєрідну милицю.

За якийсь час вони вийшли на місцину вже не таку густу, як досі, і Бумблякевич сховав шаблю до піхов. Мандрувати стало легше, але тут карлиці заскиглили, що вже натомилися і хочуть спочити.

— У мене ніжки болять! — сказала Емілія.

— У мене просто підламуються! — нявкнула Лідія.

— А в мене вже підламалися! — впала в траву Соломія.

Бумблякевич особливої втоми не відчував, але опиратися бажанню панночок не відважився й теж примостився на траві, голову жінки поклавши на широке листя папороті.

— Щось ми вже довгенько мандруємо, — буркнув. — Емілія обіцяла, що в кінці оранжереї наткнемося на мур. А тут ні кінця ні краю.

— Вона помилилася, — сказала голова. — Ця оранжерея насправді безмежна.

— Як то? — сполошився Бумблякевич. — Зовсім безмежна?

— На жаль. Хоча, якщо вгадати безпомильний напрямок, то можна кудись і дібратися.

— Куди саме?

— Це залежить, куди ви прямуєте. З того, що я почула, ви хочете потрапити до замку. Так склалося, що й мені теж конче треба туди потрапити. Але я не знаю, в якому він напрямку.

— Нічого собі — весела новина! А все ти, — Бумблякевич гнівно зиркнув на Емілію. — Це ти нас збаламутила! Заманила в ці нетрі, а тепер ми неодмінно заблукаємо.

Емілію ці слова зачепили за живе, адже їй так хотілося стати янголом-сторожем Бумблякевича! А тут ще й ця головешка втрутилася.

— Ми пройшли ще не так багато, — боронилася вона. — Мур може об'явитися кожної хвилини, і мусимо бути готові.

— От ти й готуйся, — буркнув Бумблякевич. — Особисто я готовий подолати будь-які перешкоди, але за умови, що буду твердо знати, чим це має за кінчитись, — потім він уважно оглянув голову і визнав, що якби цій голові відповідне тіло, то мандрівка віщувала б море втіх. — А до речі, звідки ви взялися у тій квітці?

— Бачите, щоб це пояснити, я мусила б розповісти про себе геть усе, — відказала голова.

— А що, цього аж так багато? — шпигонула Емілія.

— Ні, але в двох реченнях не зміститься.

— Тоді прошу в десяти, — сказав Бумблякевич. — Мушу ж я знати, що за чудо траґаю на плечах.

— Гаразд. Тоді слухайте. Я є донька пана Ліндера, старша сестра Олюні на ім'я Адольфина, а ви — мій шваґер.

Якби оце випав сніг, то й він би так не здивував Бумблякевича, як ця новина.

— Справа в тому, — продовжила Адольфина, — що вже з дитячих літ я виявляла таку погану звичку, як ласування кров'ю. Спочатку це була кров пташок і тварин. Час від часу мене навідував якийсь особливий стан — щось душило в грудях, бракло повітря і різко зимніло тіло. У цей мент мусила за будь-яку ціну отримати ковток крови. Ликнувши її, відразу оживала і почувалася цілком здоровою. Не знаю, що зі мною було. Але воно було сильніше за мене, і скільки я не намагалася боротися, ніколи не вдалося поконати…

Коли ж я підросла, то сталася ще одна прикра річ. Моя сестра порізала палець, пішла кров. У ніздрі мені вдарив її п'янливий запах, я схопила руку і почала злизувати кров. Сестра думала, що так і треба, й не опиралася. Я випила її зовсім мало, однак з тієї пори її смак залишався мені на вустах, переслідував мене, і, коли місяць був уповні, я вже не мала сил змагатися з собою і мусила дістати хоча б ковток людської крови…

Я не мала кому, окрім батька, признатися в цьому. А він зарадив таким чином, що приводив мені тих, кого було приречено до страти. Була умова: якщо страченець дозволить напитися крови, то здобуде життя.

Рідко хто відмовлявся. Після того батько його забирав і відвозив кудись так далеко, що той потім більше ніколи у нас не з'являвся. І таким чином зберігалася таємниця. Одне було зле, що я не мала права поткнутися поза це обійстя. Батько боявся, що я можу на когось напасти. А правду сказати, мені хотілося вирватися на місто, мені обридли ці покірні, ледачі офіри, я хотіла, щоб від мене оборонялися, щоб я той блаженний лик здобувала силою, як це робить вовк… І якось я підстерегла, що тих, кому я вточила крови, напувають таким трійлом, котре кладе людину у важкий сон, потім запихають у лантух і так у лантуху вивозять у невідоме. Непомітно для них, я влізла до лантуха, де вже був якийсь чоловік. Незабаром лантуха заволокли в якусь літаючу машину, і за години дві лету машина опустилася на землю. Лантуха виволокли, а машина повернулася назад. Як вибралася я звідти, то побачила, що опинилася серед суцільного моря сміття. Здавалося, нема йому ні кінця ні краю. Чоловік у лантуху ще спав, і я його не будила, а пішла сама навмання. Проблукала я там зо три дні і не стріла жодної живої душі. Я злякалася, що заблукала, врешті четвертого дня почула якісь голоси й чимдуж кинулася туди. О, якби я знала, що мене там чекає, я навпаки тікала б від того місця якнайдалі… Отже, вибігла я на горбик і побачила великий гурт людей, що, зібравшись біля вогню, щось смажили. Всі вони були немилосердно обідрані, вихудлі, з брудними скуйовдженим волоссям. Вже наблизившись, я раптом почала декого пізнавати. То все були ті «страчені», чию кров я пила, й кого вивезено у цю сміттярчану пустелю на вічне блукання, щоб вони ніколи й словом не прохопилися про страшну таємницю нашої родини. Та надто пізно я їх пізнала. Уздрівши мене, вони мов навіжені кинулися навперейми, враз упіймали, повалили на землю і почали радитись, як покарати. Дехто рвався мене зґвалтувати, інші хотіли розіп'ясти на хресті, хтось радив посадити на кіл, аж допоки не вирішили мене четвертувати. І, довго не думаючи, один узяв якусь жахливо іржаву сокиру, схопив мою голову за волосся і одним махом, наче заправський катюга, втяв її. Але тої миті сталося щось незбагненне. Моє тіло зірвалося на ноги і, з несамовитою силою розкидавши напасників, чкурнуло так жваво, що ті, як не бігли, а таки хутко відстали й повернулися ні з чим… Що ж до мене, то я, від тієї хвилі, коли мені втяли голову, не переставала сприймати усе так самісінько, як і перед тим. Однак перед ними я прикинулася мертвою. І тоді хтось узяв і прив'язав мою голову волоссям до великої тички, а тичку встромив на пагорбі. І висіла я так цілий день і цілу ніч. Прилітали ворони і намагались видзьобати очі, та я їх відлякувала криком. А наступного дня я побачила літаючу машину, вона кружляла над сміттяркою, а в ній сидів мій батько і, очевидно, шукав мене. Незабаром помітив мою голову. І так я була врятована. Але не ціла, бо десь пропало моє тіло. Батько посадив мою голову в квітку, і там я почала жити. Квітка стала мовби моїм тілом. Коли до неї потрапляла офіра, квітка пеленала її незчисленною кількістю вусиків, щоби я могла напитися, а потім ніби ковтала людину, і та опадала в стебло, звідки її пізніше забирали.

Перейти на страницу:

Винничук Юрій Павлович читать все книги автора по порядку

Винничук Юрій Павлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Мальва Ланда отзывы

Отзывы читателей о книге Мальва Ланда, автор: Винничук Юрій Павлович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*