Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Оскільки на ньому було просте моряцьке вбрання, що наштовхувало на думку, ніби він ось-ось запропонує купити папугу чи сигари,- я, не відкладаючи, обговорив з ним питання, який найкраще підібрати йому одяг. Сам він чомусь особливо вірив у маскувальні властивості «панталонів» і вже придумав собі одежину, яка перетворила б його на щось проміжне між священнослужителем та дантистом. Мені з неабиякими труднощами вдалося переконати його, що вигляд заможного фермера йому більше личить; крім того, ми домовилися, що він підстриже й трошки припудрить волосся. А що покоївка з небогою ще не бачили його, то він мав не показуватися їм на очі, поки його зовнішність не зазнає всіх цих змін.
Здавалося б, погодити ці застережні заходи - річ зовсім нескладна, але я був у настільки розгубленому, якщо не сказати запамороченому стані, що заледве о другій чи третій годині дня звільнився й вийшов на вулицю, щоб їх реалізувати. Він лишився замкнений у приміщенні, з умовою, що ні в якому разі нікому не відчинятиме.
Неподалік на Ессекс-стріт, як я знав, був вельми пристойний пансіон, що тильним боком виходив на Темпл, у межах чутності від моїх вікон, і я передусім туди й подався. Мені пощастило найняти там номер на третьому поверсі для мого дядька Провіса. Після цього я обійшов низку крамниць, замовивши всю необхідну одежу, яка мала змінити його зовнішній вигляд. Покінчивши з цим, я попрямував - уже з чисто приватною метою - на Літл-Брітен. Містер Джеггерс сидів за столом, але, побачивши мене, зразу ж підвівся й перейшов до каміна.
- Глядіть, Піпе,- сказав він,- будьте обережні.
- Звичайно, сер,- відповів я, оскільки дорогою добре обдумав, що маю йому сказати.
- І собі не зашкодьте,- сказав містер Джеггерс,- і нікому іншому. Розумієте - нікому іншому. Мені нічого не розповідайте, я нічого не хочу знати, я не такий допитливий.
Я, звісно, побачив, що приїзд до мене гостя для нього не новина.
- Я тільки хочу переконатись, містере Джеггерс,- сказав я,- що мені сказано правду. Я не маю підстав сподіватися, що це не правда, але все-таки волів би впевнитись.
Містер Джеггерс ствердно кивнув.
- Але ви як висловились: вам було «сказано» чи вас було «повідомлено»? - спитав він, схиливши голову набік і дивлячись не на мене, а на підлогу й туди ж таки вслуховуючись.- «Сказано» начебто передбачає особисте спілкування? А вам же ясно, що особисто спілкуватися з людиною у Новому Південному Уельсі ви аж ніяк не могли.
- Нехай буде «повідомлено», містере Джеггерс.
- Отож так і треба.
- Чоловік на ім'я Абель Мегвіч повідомив мене, що він і є той доброчинець, про якого я так довго нічого не знав.
- Так, це він - чоловік у Новому Південному Уельсі,- підтвердив містер Джеггерс.
- І тільки він? - спитав я.
- І тільки він,- сказав містер Джеггерс.
- Я не настільки дурний, сер, щоб думати, ніби ви хоч якоюсь мірою відповідаєте за мої помилки й хибні висновки, але я весь час гадав, що то міс Гевішем.
- Ви ж самі кажете, що я за це не відповідаю,- відказав містер Джеггерс, зводячи на мене незворушний погляд і покусуючи пальця.
- Але ж це так було схоже на правду,- похнюплено зауважив я.
- А проте ви не мали жодного доказу,- сказав містер Джеггерс, хитаючи головою й підбираючи поли піджака.- Ніколи не покладайтесь на схожість, вірте лише доказам. Це найпевніша засада.
- Мені більше нічого сказати,- помовчавши, озвався я й зітхнув.- Я перевірив одержану інформацію, і це все.
- А оскільки Мегвіч - у Новому Південному Уельсі - нарешті відкрився вам,- сказав містер Джеггерс,- ви, Піпе, можете переконатись, що у спілкуванні з вами я послідовно дотримувався тільки фактів. Я ні на йоту не відступав від фактів. Ви повністю це усвідомлюєте?
- Повністю, сер.
- Я перестеріг Мегвіча - у Новому Південному Уельсі - коли він уперше написав мені - з Нового Південного Уельсу,- щоб він і не сподівався від мене нічого іншого, крім послідовного дотримання фактів. І ще в одному питанні я перестеріг його. У своєму листі він так наче глухо натякнув на можливість у віддаленому майбутньому його побачення з вами тут, в Англії. Я перестеріг його, що мені не треба про це навіть чути, що у нього нема й найменшої надії на помилування, що його вислано з Англії довічно і що його поява у цій країні означатиме злочинний акт, який карається стратою. Я недвозначно перестеріг Мегвіча,- додав містер Джеггерс, дивлячись мені просто в лице,- у листі до Нового Південного Уельсу. Він, безперечно, взяв це до уваги.
- Безперечно,- погодився я.
- Веммік повідомив мене,- мовив далі містер Джеггерс, усе так само дивлячись мені просто в лице,- що він одержав листа з Портсмута від колоніста на ім'я Первіс чи то…
- Чи то Провіс,- поправив я.
- Чи то Провіс,- дякую, Піпе. Може, й справді Провіс? Може, ви певні, що таки Провіс?
- Так,- сказав я.
- Ви певні, що таки Провіс. Листа з Портсмута від колоніста на ім'я Провіс, який від імені Мегвіча просив дати йому вашу адресу. Оскільки я знаю, Веммік надіслав йому адресу зворотною поштою. Очевидно, саме через Провіса ви й одержали інформацію про Мегвіча… у Новому Південному Уельсі?
- Саме через Провіса,- підтвердив я.
- То на все добре, Піпе,- сказав містер Джеггерс, простягаючи мені руку.- Радий був побачитися з вами. Коли писатимете Мегвічу - до Нового Південного Уельсу - або передаватимете йому щось через Провіса, будьте такі ласкаві згадати, що детальний звіт і відповідні документи у нашій довготривалій справі буде переслано вам разом з рештою грошей, бо деякі гроші ще лишилися. На все добре, Піпе.
Коли ми тисли один одному руки, він і далі дивився просто на мене. І коли я обернувся з порога, погляд його усе ще був утуплений просто на мене, а два гидкі зліпки наче силкувалися розвести повіки й видушити з розпухлих своїх горлянок: «Оце людина!»
Вемміка в конторі не було, але якби він і був, я не міг сподіватись від нього якої-небудь допомоги. Я вернувся прямо до Темплу, де грізний Провіс спокійнісінько попивав ром з водою та потягував свою люльку з негритянським тютюном.
Наступного дня принесли на дім замовлену одежу, і він почав переодягатись. Але, хоч би в що він убрався, воно личило йому гірше, ніж попередній одяг, і це мене страшенно гнітило. Щось у ньому зводило нанівець усі спроби змінити його подобу. Чим більше й чим краще я його переодягав, тим виразніш мені бачився зсутулений утікач на болоті. Звісно, почасти це було від того, що при моїй розбентеженій уяві я дедалі чіткіше пригадував його тодішнє обличчя й жести; мені навіть ввижалося, що він волочить одну ногу, наче на ній і досі тяжать залізні кайдани, і що він усією своєю поставою виказує каторжника.
Та й звички самотнього побуту в пастушій хижці часом озивалися в ньому, і ніяка одежа не могла приховати цих його відлюдницьких манер; а ще додайте до цього кайданницьке тавро подальшого життя серед вільних колоністів і найголовніше - усвідомлення, що він знову мусить ховатися від закону. В усіх його порухах - як він сидів і стояв, як їв і пив, як задумувався порою, схиливши плечі, як діставав свого великого ножа з роговою колодкою, обтирав об штани й нарізав собі їжу, як незграбно підносив до уст легеньку чарку чи філіжанку, немов то був здоровий бляшаний кухоль, як відбатовував кусище хліба й витирав геть усю підливу з тарілки, щоб ані крапелинки не пропало з мізерної пайки, а потім витирав пальці об хліб і відправляв його в рот - в усьому цьому й тисячі інших повсякденних дрібниць недвозначно проступав В'язень, Злочинець, Колодник.
Йому дуже кортіло напудрити волосся, і я погодився на це, коли він відступився від панталонів. Але пудра на ньому виглядала так, як виглядали б рум'яна на обличчі небіжчика: цей жалюгідний викрут виставив на видноту те, що якраз у першу чергу треба було б приховати,- воно аж наче засіяло круг його маківки. Від пудри ми зразу ж відмовились, і він тільки підстриг свою сивину.
Нема слів, як мене гнітила моторошна таємничість, пов'язана з цією людиною. Коли ввечері він засинав у кріслі, стиснувши гудзуватими руками підлікотники й спустивши на груди лису голову, всю в глибоких зморшках, я сидів і дивився на нього, гадаючи, що ж він такого накоїв, і приписував йому один по одному всі можливі злочини, поки далі вже не мав сили терпіти і ладен був схопитися й тікати світ за очі. З кожною годиною моя відраза до нього більшала, і я, можливо, не витримав би цього напруження й таки втік би, незважаючи на все, що він зробив для мене, на всю ту небезпеку, якій він піддав себе, якби не думка про близьке повернення Герберта. Але раз, правда, я таки був схопився серед ночі й почав натягувати найгіршу свою одежу, у поспіху заміряючись покинути його й усе, що мав, і записатися солдатом до Індії.
