Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

Навіть сам на сам з привидом я не відчував би такого жаху довгими вечорами й довгими ночами у своєму безлюдному помешканні, коли надворі неугавно бушували вітер з дощем. Привида не можна було через мене заарештувати й повісити, а от з моїм гостем це могло трапитися першої-ліпшої хвилини - і такі думки ще й посилювали мою скруху.

Коли він не спав і не розкладував своєю пошарпаною колодою карт якийсь дуже вигадливий пасьянс - подібного я ні раніш, ні пізніш ніколи не бачив, причому щоразу, коли пасьянс сходився, він власним ножем робив чергову зарубку на столі,- отож, коли Провіс не був заклопотаний одним чи другим, то просив мене почитати йому вголос: «По-чужоземному, мій хлопче!» І поки я читав, він стояв перед вогнем і, хоч не розумів ані слова, оглядав мене, немов розпорядник виставки, що рекламує якийсь надзвичайний експонат, а поміж пальців руки, якою я затулявся від світла, мені було видно, як він жестами закликає меблі поділити його захоплення моїми талантами. Породжений письменницькою уявою вчений, що опинився під владою потвори, [21] яку він сам же, пройнятий марнолюбством, і створив, не був нещаснішим, аніж я, що опинився під владою чоловіка, який створив мене і до якого я відчував тим більшу огиду, чим дужче він захоплювався й милувався мною.

Я пишу про все це так, наче тривало воно з рік. Насправді це тривало тільки п'ять днів. Нетерпляче дожидаючи Герберта, я не важився відлучатися з дому і виходив лише після смерку - прогулятися з Провісом. Нарешті одного вечора, коли ми вже пообідали і я, зовсім знесилений, ледь задрімав - уночі-бо лихі привиддя раз у раз вдиралися в мої неспокійні сни - мене розбудила довгосподівана хода на сходах. Від мого поруху пробудився й Провіс, що теж був задрімав, і в руці у нього миттю зблиснув ніж.

- Заспокойтеся! Це Герберт! - сказав я, і в кімнату влетів мій друг, принісши з собою свіжий дух сотень миль французьких шляхів.

- Генделю, дорогий мій, вітаю тебе, вітаю і ще раз вітаю! Я наче цілий рік не був удома! А може, й справді минув цілий рік, бо ти ж так схуд і зблід! Генделю, дорогий… Ох, перепрошую!

Він урвав свою запальну мову й перестав тиснути мені руку, побачивши Провіса. А той, не зводячи з нього пильного погляду, повільно ховав ножа й водночас добував із другої кишені щось інше.

- Герберте, друже,- сказав я, замикаючи зовнішні двері, тоді як Герберт застиг у німому подиві,- сталося дещо вкрай чудне. Це… мій гість.

- Правильно, мій хлопче! - сказав Провіс, виступаючи наперед зі своєю чорною книжкою, застебненою на пряжку, і далі звернувся до Герберта: - Візьміть ось це у праву руку. Хай вас господь поб'є на цьому самому місці, якщо ви бодай словом прохопитесь. Цілуйте її!

- Зроби, як він хоче,- тихцем мовив я Гербертові.

З обличчя Герберта все не зникала турботлива занепокоєність і розгубленість, але він послухався мене, і після цього Провіс потис йому руку й сказав:

- Тепер вас уже зв'язує присяга, самі розумієте. І щоб я так живий був, коли Піп не зробить з вас джентльмена!

Розділ 41

Коли ми всі втрьох сіли біля вогню і я виклав Гербертові свою таємницю, він так здивувався й стривожився, що годі й передати. Одне тільки скажу, що на Гербертовому обличчі я побачив відбиття своїх власних почуттів, у тому числі й відрази до чоловіка, який так багато зробив для мене.

Вже саме те, як він тішився моїм таланом, безмежно віддаляло його від нас двох із Гербертом. За винятком єдиного прикрого, як йому здавалося, випадку, коли у нього вирвались «негодящі слова»,- про що він почав торочити Гербертові, ледве-но я скінчив розповідь,- Провіс не бачив нічого, що могло б затьмарити моє безхмарне щастя. Хвалячись, що він зробив з мене джентльмена і приїхав дивитись, як я розгорнуся на його чималі кошти, він говорив не тільки від свого імені, а й від мого. І в нього не виникало й тіні сумніву, що це дуже приємно і Гербертові, й мені, і що ми обоє можемо цим тільки пишатися.

- Послухайте-но сюди, Піпів товаришу,- звернувся він до Герберта на закінчення своєї розлогої орації,- я дуже добре знаю, що один раз після повернення я на півхвилинки забувся і допустивсь негодящих слів. Я так і Піпові сказав, що знаю - то були негодящі слова. Але ви не зважайте на цей випадок. Не для того я зробив з Піпа джентльмена, а Піп зробить джентльмена з вас, щоб мені не знати, як з вами обома належиться поводитись. Мій хлопче і його товаришу, можете покластись на мене, що я ніколи не розпущу язика. Як я тримав язика на припоні після тої нещасної півхвилинки, коли сказав негодящі слова, так і сю мить його тримаю й триматиму завше.

Герберт відказав: «А певно ж», хоча вигляд у нього був аж ніяк не втішений - стурбованість і пригніченість так і не покидали його обличчя. Нам кортіло швидше спровадити його до себе й залишитися самим, але він, очевидно, ревнував мене до Герберта й уперто сидів. Вже аж за північ я провів Провіса на Ессекс-стріт, приставивши у цілковитій безпеці до дверей його нового житла. І тільки коли він замкнув за собою двері, я уперше після його приїзду відчув деяку полегкість.

У мене ні на мить не сходила з пам'яті неприємна зустріч з невідомим на сходах, і виводячи в смерку свого гостя надвір чи вертаючись із ним, я щоразу оглядався,- так було й зараз. Але хоч і як важко у великому місті позбутися підозри, тим більше - небезпідставної, немов за тобою стежать, я все-таки не міг повірити, що когось із сторонніх цікавить моя особа. Поодинокі перехожі спішили кожен своєю дорогою, а коли я звертав до Темплу, вулиця була зовсім порожня. Ніхто з нами не виходив за ворота, ніхто зі мною не входив назад. Проходячи побіля фонтану, я побачив рівне яскраве світло у Провісових вікнах, а зупинившись на хвильку перед своїм під'їздом, переконався, що в усьому Гарден-Корті тихо й безлюдно - так само, як було й на сходах, коли я почав підійматись нагору.

Герберт зустрів мене розкритими обіймами, і я ще ніколи в житті так гостро не відчував, яке це щастя - мати друга. Після того, як він висловив мені своє співчуття й підтримку, ми почали обмірковувати питання: що ж робити?

Оскільки крісло, на якому сидів Провіс, лишалось, де й було - а він взагалі мав таку тюремну звичку неприкаяно тупцюватись на одному місці, виробляти ті самі маніпуляції з люлькою, негритянським тютюном, ножем, колодою карт і чим там ще, неначе виконував завдання, написане йому на грифельній дошці,- оскільки, кажу, його крісло лишалось де й було, Герберт машинально сів на нього й ту ж мить схопився, відсунув його вбік і пересів на інше. Тепер уже він не потребував казати мені, яку антипатію викликав у ньому мій заступник, як і я не потребував казати йому цього самого про себе. Ми визнали це один перед одним без жодного слова.

- Ну, то що ж його робити? - сказав я, коли Герберт улаштувався в другому кріслі.

- Бідний мій Генделю,- відказав він, схопившись руками за голову,- я такий ошелешений, що не можу й думати.

- Отож і я був у такому стані, Герберте, коли вперше на мене це звалилося. Але однаково щось же треба зробити. У нього купа марнотратницьких ідей - коні, карети, всілякі розкішні вбрання. Його треба якось зупинити.

- Отже, ти вважаєш, що не можеш прийняти…

- Та як же я можу? - вихопилось у мене, коли Герберт не договорив.- Тільки подумай, хто він! Тільки глянь на нього!

Мимохіть ми обоє здригнулися.

- А проте, Герберте, він, як це не жахливо, прихилився до мене, і навіть дуже. І треба ж такого безталання мені на голову!

- Бідний мій Генделю,- повторив Герберт.

- Знову ж таки,- мовив я далі,- нехай я зараз поставлю на всьому хрест і не візьму в нього більш ні пенса,- але ж подумай, скільки я йому вже винен! Та й те, що я ж у боргах, по вуха в боргах - як я виплутаюся з них, коли тепер у мене ніяких сподівань?.. І ніякого ремесла в руках і взагалі я ні до чого не здатний?