Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
Скинувши спідницю, щоби не перешкоджала, виношу з господарем забитих до льоху. Залишивши його присипати їх картоплею, вертаюся до хати. Ганя з Олею кінчали вже зачищати долівку. Одягаю знову свою спідницю і тільки тепер зауважую Дузю, що зблідла, притиснувши до грудей рученята, сиділа мовчки у куті на рундуку. Підходжу й сідаю коло неї.
— Ти злякалася, Дузю?
— Трошки — тоді, як били батька. А потім — як стріляли. То були чекісти?
— Чекісти, Дузю. Але ти нікому не оповідай того, що бачила.
Вона хвилинку подумала.
- Я, як виросту — теж буду стріляти чекістів.
Пригорнув її до себе.
— Не думай про це, Дузю.
Мала з таємничою мінкою потягнулася до мойого вуха.
— Тьотю Ніно? А чому ти в козацьких штанях?
По приході господаря з льоху починаємо радитися. Шукати Сендера почнуть не раніше, як за дві-три години. Між розмовою оглядаю Сендерів портфель. Було там декілька чистих блянків з печаткою повітової міліції. А головне — був список місцевих тайних агентів, що були на послугах Сендера і Чека, та розписки на гроші, що вони одержували за «роботу». Було декілька писаних ними доносів, між ними і донос на нашого господаря. Один із тайних чекістів, що навіть приятелював з господарем, випадково бачив, як він доробляв у кузні частину до кулеметного механізму, а що сам на кулеметах розумівся, то й здогадався, що господар направляє кулемета.
Рішаємо, що господар з родиною, не гаючи часу, забере на воза потрібні речі і виїде знову до міста. Документи із фабрики в нього збереглися. Віддаю йому забрані у забитих гроші. На блянкові міліції пишу посвідку, що він їде до міста, на місце своєї праці, а речі і продукти, які везе із собою — його власні, для власного ужитку. Це було потрібно, щоби його десь не арештували, як «спекулянта». Коли б його і розшукували, то адміністративний апарат большевиків ще не був так наладнаний, щоби найти когось у третьому повіті. Зрештою, «розшукування» мало можливе, бо таємницю його злочину забрав із собою Сендер, а в найближчому часі піде за ним і донощик.
За півгодини пращалися з господарями на полі. Наші дороги розходилися. Ключ від хати я забрав, щоби, заскочивши вночі з кіннотою, вивезти до ліса забитих міліціонерів.
Межами й польовими доріжками йдемо до села, куди вчора прийшла незнана червона частина. Залишаюся на хутірку під селом, Оля йде сама розвідати. Вернулася за годину.
— Два полки з гарматами. Вже виступають із села — йдуть на врангелівський фронт.
— Хай собі йдуть. Будемо вже одного зайця пильнувати. Ходім, Олю, до своїх, щоб до вечора відшукати.
Відшукали ще завидна у селі, під лісом, вбік від попереднього напрямку. У штабі був Кваша, що приготовив уже із чотири сотні повстанців. Ще до нашого приходу штаб одержав повідомлення, що червона бригада сьогодні перейшла з Бондурової до Ставидел. Червоні завзято розшукують нашого сліду; розпитують селян — куди пішла «банда Марусі»? Катрина вишнева спідниця на чолі загону своє діло робила. А що наші в руху зробили пару «петель» — то пошукають собі.
Оповідаю отаманам свої вражіння. Бригада має тепер до півтори тисячі боєвиків. Кіннотчиків при в'їзді їх до Бондурової налічив я сімдесятьшість. Ще декілька могло бути в звязках або роз'їзді. Кіннота досить добра. Прилучені до бригади фронтовики, переважно москалі, перемучені й апатичні. Решта складу — «Інтернаціонал». Найбільше китайців, а косоокий жовтий вояк і добрий і невартісний. Під доброю командою — стійкий, смерти не дуже боїться: холєра із чумою та повінь з голодом на батьківщині роблять китайця фаталістом. Але залишений на власну голову — китаєць не знає, що з нею робити і скоро впадає в паніку.
Новий командир бригади — москаль, царський офіцер, тримає червоноармійців коротко і є безперечно, добрим командиром. Воєнком, як звичайно, жидок, адютантом — молоденький москаль із червоної вже школи.
Отамани радяться, що маючи з квашиними хлопцями понад тисячу чоловік, можна сміло на бригаду напасти. Коли б тільки обставини відповідні підвернулися.
Вернулася вислана на селянському возі розвідка і повідомила, що червоні пополудні пішли із Ставидел в напрямку Бовтишки. Минули нас, не устійнивши, як видно, місця нашого перебування.
Увечері прийшов до Кваші зв'язок з Івангорода. Червоні стали на ночівлю у тому селі. Попитують за тією ж таки «бандою Марусі».
Дуже добре. Івангород недалеко від ліса. У Кваші багато івангородців з Хоменком; село, звичайно, знають, як свої пальці. Знає добре місцевість Отаманенко, тай для нас усіх вона знайома. Добре ще й тому, що і в самому Івангороді, і в сусідній Бовтишці в разі потреби знайдеться не одна сотка рушниць нам на допомогу.
Переходимо у ліс кілометрах у трьох від Івангорода. Місяць сходив коло півночі. Комбінуєм, щоби розпочати роботу — напасти на червоних у селі — перед сходом місяця, закінчити — при його світлі. Піші оточать село групами, що замкнуть дороги і зручні виходи, кіннота балкою вскочить у село і, спішившись, «сфорсує» вулиці, щоб не дати червоним зібратися і приготовитися до бою. Треба зліквідувати штаб раніше, ніж він, попереджений стрілами застав, взяв би в руки кермування боєм. Тоді можна заждати на піхоту і спільно взятися за шкуру розкиданої по хатах і подвір'ях бригади. Час буде — можна забавитися і до ранку.
Піші групи повели: Кваша, Василенко, Отаманенко, Галайда і Хоменко. Петренко, а з ним і я поїхали з кіннотою. З нами на коні — івангородець, що розпитав добре зв'язка про розміщення бригади і місце постою штабу.
Головна турбота — щоб застави на дорогах не зауважили піших груп, поки ми з балки вскочимо у село — проминула. Скачемо мовчки сонними вулицями, розбиваючись на зараня поділені групи. Тачанки з кулеметами не відстають. Тишу розбивав лише стукіт і храп коней. Ляснули стріли варти коло гармат на площі, відкликнулися стрілами інші вартові, та вже було пізно. Чорнолісці, спішившись, обсадили перехрестя. Червоноармійців, що напіводягнені вибігали на вулицю, привітали кулемети з тачанок. Холодноярська кіннота під Чорноти і моїм кермуванням, ізскочивши з коней, оточила штаб. Китаєць-вартовий лежав коло воріт: дістав від Андрія шаблею по голові раніше, ніж вспів вдруге наладувати рушницю. Штаб займав половину великої мурованої хати. У штабі блиснуло світло лямпи. Хтось, накинувши шинелю, вибіг з револьвером в руці на поріг і впав, прошитий кількома кулями. Підбігши, упізнаю вусатого командира бригади. Початок добрий. Не треба дати штабовцям опамятатися, несподіванка в партизанці поплатна річ. З десятком козаків вриваюся до середини. У сінях із темного кута за дверима услід нам залящала низка стрілів з малокалібрового автоматичного револьвера. Щось штовхнуло мене в бік — може куля? Обернувшись, пускаю в кут кілька «дум-дум» з «кольта». Хтось впав, замикаючи вагою тіла двері. У хаті потемки дзвеніла стрілянина і крики. Нарешті козак засвітив лямпу. Налічую шість трупів: п'ять штабовців і один холодноярець. Два козаки були ранені. Один в хаті, другий дістав кулю в плече у сінях. Задорого. Краще вже було пару бомб вкинути. За хвилину усвідомляю собі, що ранених є три. Прислухаюся, як у мене під одіжжю біжить теплий струмок, розщепнувшись, вкладаю, як Тома невірний, пальці й витягаю їх зафарбованими на червоно. Десь під легенями запекло і замарудило. Оповідаю коротко Аидрієви, що зайшов якраз до хати. Андрій бере лямпу і присвічує в сінях. За дверима лежав мертвий адьютант. Коло нього поблискував на землі мініятюрний «дамський» бравнінг. Андрій підняв те цацко і, підкинувши зневажливо на руці, впхав мені у кишеню.
— Не мав чорт чим стріляти! Ну та твоє щастя. Як би почастував був тебе з нагана — то хіба на чотирьох тепер ходив би.
Маленька кулька, пробивши широкий шкіряний пояс і дублений кожух, не мала вже видно сили задалеко залізти. Між вбитими штабовцями був і лікар. На столі лежала його торба з медикаментами. Намотувати бандажів на маленьку дірку в боці не було потреби. Зайодинувавши, Андрій прикріпив на ній марлю пасками клейкого плястру. Чи від рани, чи від свідомости, що ранений, в голові трохи макітрилося. Та не було часу звертати на те багато уваги. По цілому селі лопотіла вже стрілянина. Лопотіла вона добрих дві години, аж поки у селі не залишилися самі трупи червоних. Було їх менше ніж ми сподівалися, бо не більш чотирьохсот. Останні під покровом ночі вивтікали на всі боки. Що найбільш нас злостило — це те, що поки наша піхота обсадила вулиці, втекла городами на поля майже вся кіннота. Гармати захопили, та на конях із гарматньою упражжю гарматчики втекли. Та все таки бригада «внутрішньої служби» була на якийсь час унешкодливлена.
