Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
Не встигли вони дійти до хати, де жили, як їх наздогнав стрілець: генерал Тарнавський велів повернутися… Коли зайшли до штабу, застали там Петлюру. Глянувши на Головного отамана, Ярослав раптом усміхнувся; згадався випадок, про який колись йому розповідали: біля вагона Петлюри на варті стояв січовий стрілець, галичанин; Петлюра вертався до свого вагона, січовий стрілець перегородив дорогу:
— Стій! Куди?
— До вагона Головного отамана.
— Не вільно нікому!
— Я Петлюра!
— А де папір?
— Нема.
— А звідки я знаю, хто Головний отаман?
Це міг бути анекдот, могла бути бувальщина, проте зараз вона розвеселила Грицана.
Петлюра зміряв Шухевича, Поточняка й Грицана поглядом не те що зверхнім — то був погляд всевишнього… Смикнувши накусаними губами, спитав:
— Хто глава?
Шухевич ступив крок уперед.
— Ось окремий лист до поляків, — Петлюра підняв угору вказівний палець.
— Виразно говоріть, що маєте поручного листа від мене і що ваша місія вислана рівночасно й мною. Ви мене зрозуміли?
— Майже, — кивнув Шухевич.
— Як будете добиратися?
— До Чорткова. Там лінія фронту.
Коли виїхали, звечоріло. Ніч була темна. Виразно, майже в зеніті, блищали сузір’я Лебедя і Ліри. Грицан, занурившись в себе самого, згадав древньогрецьку легенду про Орфея. Син Аполлона і музи Каліопи, він винайшов музику і поезію, прославившись чарівною грою на лірі.
«Музика… Поезія… Музика гармат? Поезія вибухів? Чи музика пустої базіканини, яка нічого не дає?»
Однак на думку вперто лізла легенда про Орфея. Покохавши німфу Еврідіку, Орфей визначив час весілля. Але цього дня наречену вкусила змія, і вона померла. Щоб повернути дружину, Орфей опустився до підземного царства Аїда. Граючи на лірі, він підійшов до престолу володаря…
«Ми не будемо грати на лірі… Ми підіймемо білий прапор… Бо інакше по нас дадуть залп…»
…І підійшов до престолу володаря. Почувши чарівні звуки музики, замовк Цербер. Данаїди припинили роботу, відпочив Сізіф, вгамував ковтком води спрагу Тантал…
«А нас може влучити випадкова гама музики гармат… Неповторна музика, якою користуються сильні…»
…Навіть Аїд і його дружина Персефона були зачаровані грою і піснями Орфея…
«А ми чим зачаруємо Пілсудського?»
…Персефона погодилася відпустити Еврідіку, але з умовою, щоб Орфей, виводячи її з царства пітьми, не обертався до виходу на поверхню землі…
«Що ж, умови ставили сильніші слабшому в усі віки. Ставили їх і нам — ставили на фронті, ставили в Парижі, ставлять й тепер… Скажуть, що згоджуються на перемир’я, але нашу землю беруть собі. І тоді…»
…І коли з’явилось денне світило, Орфей не витримав і рвучко обернувся, але тільки встиг помітити, як вдалечині зникла тінь його коханої.
Далі Грицана вже не цікавила легенда про те, як Орфей був перетворений на Лебедя й опинився зі своєю лірою на небі,— все було ясно. Як у Парижі. Він не бачив просвітку.
— Скоро Чортків, — тривожно сказав Місьо Устимчик. — Що будемо робити? Поляки ж…
Була опівніч. Шухевич, прокинувшись з дрімоти, наказав звернути на обочину, під шата дерев, відразу ж обернувся до Анатоля та Ярослава, що сиділи позаду.
— Звідси пошлемо до поляків парламентаря, а самі порадимося, як бути далі, як добиратися до Львова.
Ніч пересиділи в машині, а раненько Шухевич вирядив стрільця з білим прапором на передову. З-за лісу з’явилося сонце: день обіцяв бути гарним. Але всі мовчали й нервували. Низько над озеречком ширяли ластівки. На протилежному березі були видні руїни якоїсь хижі. Доцвітала липа, допивали її пахучий нектар трудівниці-бджоли, — дерево було розчахнуте снарядом.
Ураз на дорозі показалася колона: стрільці відступали на Борщів, обози — в два ряди… Анатоль кинувся навперейми, випитував: чому відступаєте? Озлоблений стрілець гаркнув: галлерчики в Чорткові! Більше ніхто ні в кого нічого не розпитував — закупорившись у машині, чекали, коли перейдуть люди та обози. А вони все йшли і йшли. Поволі, мучено, рідким строєм.
Парламентар не повертався…
— Поїдемо самі,— не витримав Шухевич. — Ми повинні перейти фронт, добратися до командування.
— Під кулі? — Поточняк здибив брови. — До галлерчиків? Та ми й кроку не ступимо, як вони почнуть стріляти.
— Ми поїдемо під білим прапором! — незаперечно сказав Шухевич. — Рушай, Міську! А який же інший вихід? Парламентаря могли попросту ув’язнити або розстріляти. Сидіння нічого не дасть! Ярославе, розгорніть біле полотнище.
Обминули піхотинців, обминули обози — і чистота… Гола дорога у безлюддя, в пустиню. Лиш по полю стояли кінні сторожі, готові кожної хвилини втікати. Ярославові все, абсолютно все було байдуже. Здавалось, мозок його виключений.
Під звуки сурми Устимчик підігнав машину до лінії фронту. Молодому польському підстаршині Шухевич пояснив, що хоче бачити когось з вищих офіцерів, і той спровадив їх до штабу батальйону. Вислухавши Шухевича, командир батальйону, доволі симпатичний молодик, сонно пробурмотів:
— Я доповім командирові полку. Заждіть, поки прийде відповідь. Можете грати в карти…
І галичан залишили самих у кімнаті. Але як — самих? Двері замкнули знадвору. Анатоль увесь тремтів, лаявся, проте нікого з помешкання не випускали. Потроху настало втихомирення. І знов… Знову — мовчанка, нудьга і злість. Аж смерком повідомили, що можуть їхати у Чортків до штабу полку.
Місто було зайнято військовими. На вулицях — нікого з цивільних. Молодий офіцер штабу, не встаючи зі стільця, спитав прізвища і особисті дані.
— Але ми не полонені,— обурився Шухевич, очі його аж сипали іскрами. — Ми користуємося правом…
— Підете на спочинок, там є уже ваш парламентар, — недослухав його молодий офіцер штабу.
— Ми не приїхали спочивати, — втрутився Анатоль. — І ви не маєте права…
Молодий офіцер штабу м’яко підняв угору правицю й мирним, вдавано мирним голосом сказав:
— Через ніч виясниться, що з вами далі робити. — І рішуче покликав вартового. — Одведіть!
Кімната, куди їх привели, була тісна, пліснява. Їм, мабуть, заздалегідь настелили соломи і накрили плахтою. Місця було так мало, що ледь умістилися. Парламентар радісно кинувся навстріч. Розгніваний Шухевич схвильовано спитав його:
— Що вони з тобою робили?
— Нічого! Тримають. Нікуди не пускають, і нікого не приводять, і не хочуть розмовляти…
— Це цікаво, — промимрив Ярослав і раптом посміхнувся. — Старий прийом, коли одна з воюючих сторін не бажає вступати в контакти з другою.
— Отже, ми полонені? — закліпав Устимчик.
Настала гнітюча німота. Всі отупіло стовбичили. Першим опустився на солому Ярослав.
«Ось тобі і пісня Орфея… Веселі пісні… Ще б ліру сюди… Прекрасну ліру… Хоч нині відісплюся…»
До кімнати ввійшло двоє вартових, мовчки посідали з карабінами біля дверей.
Місьо Устимчик зіщулився.
«Весело, — думав злісно Грицан. — Оце тільки бракує Орфея… І нашого славного Петрушевича… Цікаво, що сниться в цю хвилину Оксані? Мабуть, Орфей…»
Оксані нічого не снилося. Оксана і Тетяна не спали, сиділи під будинком, під густою липневою ніччю.
— Таню, ти любила збирати гриби?
— Я в місті жила…
— То й що? А я любила. Побіжиш, бувало, повен кошик набереш підберезовиків, підосичників, маслюків, білих…
— Влітку я любила купатися.
— І я… Я завше купалася в своїй Коденці…— Оксана помовчала. — Правда, інколи мені ставало жахно. Мені здавалося, що в Коденці не вода, а кров…
— Там страчували гайдамаків?
— Так.
— Кажуть, Гонту страчували дуже страшно.
— Його страчували кілька днів, — повідала Оксана. — Здирали полосами шкіру до пояса і відрубували то руку, то ногу. Нарешті облупили голову… Кат натер її сіллю і знов натягнув на череп.
— Бр-р! Мовчи! Не треба!
І все те чинили з волі Юзефа Стемпковського — судді, який головував на вироку гайдамакам. Чи Адам не з тих Стемпковських? Але зараз Оксана не хотіла думати про Адама. В неї був Ярослав. Вона думала про того Стемпковського, що судив гайдамаків, Стемпковського, в палаці якого постійно грав оркестр, Стемпковського, якого оточували чотири пажі і подавали люльку, Стемпковського, який висмоктував з людей кров, щоби влаштувати бали, Стемпковського, який повісив у Лисянці шістсот чоловік, і в пам'ять про це сільські дівчата вплітають тепер чорну стрічку серед різнокольорових.
