Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗

таменту водного і лісового

господарства Михайла Ли-

фаря і його дружини Софії,

дочки власника старовин-

ного маєтку під Києвом.

Лифарі пишалися своїм

походженням. Їхні предки були козаками Запорізької

Січі247, про що свідчать грамоти, видані Лифарям ко-

шовими отаманами Війська Запорізького та українсь-

кими гетьманами.

Дитинство і юність Сергія проходили на берегах

Дніпра в стародавньому красені Києві та в маєтку діда.

Любов до України і рідного міста він увібрав у себе,

463

спостерігаючи народні барвисті обряди-святкування,

слухаючи народні пісні та розповіді діда про минуле

України, про предків-запорожців. Цю любов він проніс

крізь усе життя, перебуваючи далеко від батьківщини.

Згадуючи про дитинство та юність, писав: «Для кия-

нина немає нічого дорожчого від Києва з його Дніпром,

котрий з дитинства проймає всю істоту». І далі додав,

що навіть чудовий Париж не може змусити його, кия-

нина, забути про Київ і Дніпро.

У 1913 році Сергій вступив до 1-ї київської гімназії,

хоча мріяв потрапити до кадетського корпусу і бути

військовослужбовцем, як усі його дванадцять дядьків.

До корпусу приймали з десяти років, потрібно було

очікувати ще два роки. Але у 1914 році почалася Пер-

ша світова війна, і мрія залишилася нездійсненною.

У Сергія було щасливе дитинство, проходило воно в

Києві, який він покидав тільки на час подорожей до за-

міського маєтку діда. Подорожі до діда були для нього

святом, а в Києві він дуже любив проводити час на Дні-

прі. Скориставшися яким-небудь старим рибальським

човном, переправлявся на Труханів острів і, лежачи в

кущах на піску, поринав у мрії, годинами спостеріга-

ючи за хмарами, за їх переміщенням. Часто залишав-

ся на острові до вечора, щоб діждатися появи зірок на

темному небі.

Він був дуже допитливим і жадібно засвоював

знання, дивуючи викладачів і товаришів винятковою

пам'яттю. Але вчитися лінувався і весь вільний час

віддавав музичним вправам та читанню. Серйозна му-

зична освіта почалася одночасно зі вступом до підго-

товчого класу гімназії. Спочатку він навчався в кон-

464

серваторії грі на скрипці у професора Б.І. Воячека

(1857-1934). Але скрипка його не задовольняла, і через

рік він перейшов до класу рояля. У Сергія був гарний

голос, дуже чистий і ніжний альт. Співу навчався у ди-

ригента церковного хору Софійського собору Я.С. Ка-

лішевського (1856-1923). Співав у гімназичному хорі і

під час церковних церемоній у хорі Софійського собо-

ру. Батьки дуже пишалися його музичними успіхами.

На фронт Першої світової війни (1914-1918) пішли

всі дядьки Сергія. Патріотичне збудження охопило не

тільки дорослих, а й дітей. Сергій та його старший брат

Василь спробували втекти в діючу армію, але були ви-

явлені в поїзді, який відправлявся на фронт, і повер-

нуті додому. Невдовзі в Києві з'явилися поранені, гім-

назію перетворили у тиловий шпиталь і після уроків

Сергій, як і усі гімназисти, доглядав за пораненими

солдатами і офіцерами.

Його інтелектуальний розвиток почався дуже рано,

особливо в царині музики. До театру він вперше потра-

пив 1916 року, і перші свої театральні враження отри-

мав від драми Олександра Дюма-батька «Кін або Геній і

безпутство», опери Петра Чайковського «Пікова дама»

та концерту Федора Шаляпіна. Від побаченого та почу-

того був у захопленні. Тоді ж його охопила пристрасть

до читання книжок. Особливо любив читати билини,

переробляв їх на свій лад, уявляючи себе Іллею Му-

ромцем, Святогором або Добринею Микитовичем.

Перша світова війна закінчилася для Росії Лютне-

вою революцією 1917 року, за нею настали Жовтневий

переворот 1917 року, Громадянська війна та воєнна ін-

тервенція 1918-1920 років. Це були роки безперервних

465

кошмарів. Мешканці Києва пережили грабіжі, обшуки,

арешти, розстріли від петлюрівців, німців, більшови-

ків, білих, поляків, влада яких змінювалася багато ра-

зів. У Громадянську війну загинула бабуся Сергія, по-

звірячому вбита ватагою грабіжників, зазнав репресій

від більшовиків його дідусь, загинуло багато товари-

шів-гімназистів, які билися проти червоних. У 1919

році Сергій і його брат Василь у складі зведеного заго-

ну гімназистів та кадетів брали участь у боях за Київ

проти наступаючих червоних частин. Осколком снаря-

да Сергій був поранений у праву руку, із бою його виніс

брат. Їхні товариші в цьому бою майже всі загинули.

Важке життя цієї доби загартувало його душу й тіло,

виховало волю до боротьби, впертість і самодисциплі-

ну. Пережити цей час йому допомагало читання творів

Л.М. Толстого, О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, І.С. Тургенє-

ва, Ф.М. Достоєвського.

Навесні 1920 року Сергій із братом Василем і бать-

ком ховалися від червоних у лісах під Києвом, боячись

арешту та розправи за службу в білій армії. Коли поча-

лася війна з Польщею (кінець квітня 1920 року), черво-

ні оголосили загальну мобілізацію усіх юнаків, які на-

родилися у 1903-1905 роках. Сергій був мобілізований

і відправлений на пароплаві вверх по Дніпру до фрон-

ту. З настанням темряви він утік, стрибнувши у воду,

і доплив за течією до Києва. Пізніше стало відомо, що

пароплав з мобілізованими юнаками підірвався. Вте-

ча врятувала йому життя. В часи нетривалої польсь-

кої окупації Києва (травень-червень 1920 року) Сергій

склав іспити за шість класів гімназії.

У 1921 році Лифаря призвали до Червоної армії і,

466

як гімназиста, зарахували до командного складу. Так

у шістнадцять років він став червоним командиром.

Склавши іспит з політичної підготовки, Лифар прий-

няв присягу і став командиром роти. Служба в армії

гнітила його своєю одноманітністю, і через місяць він

подав прохання відрядити його для навчання в універ-

ситеті. Вступивши до університету, де навчалися без-

грамотні студенти, Лифар зрозумів, що йому там нічо-

го робити і невдовзі залишив його.

На той час товариші Лифаря вже закінчили консерва-

торію, серед них був Володимир Горовіц (1904-1989), який

став згодом видатним піаністом. Лифар був на випускно-

му концерті й гірко жалкував, що поранення в руку не до-

зволило йому здійснити свою мрію — стати музикантом.

Не знаючи, чим себе зайняти, він годинами сидів за

фортепіано, граючи улюблені уривки з творів Моцар-

та, Шопена та Чайковського, або цілими днями тиняв-

ся Києвом. Якось він зайшов до балетної студії, якою

керувала у

1915-1921

роках Броніслава Ніжинська

(1891-1972). Тут йому відкрився світ краси і грації, світ

танцю. І Лифар вирішив стати танцівником. Згадуючи

про це, він писав у книзі «Страдные годы»: «Я увійшов

до студії Ніжинської... став осторонь, і серце моє зако-

лотилося по-новому, тріпотливо і схвильовано, душа

прокинулася від мертвого сну, мною оволоділо ніколи

ще не звідане, невимовне чисте захоплення, таке захо-

плення, що сльози підступили до горла і від захоплен-

ня хотілося плакати. Я став танцівником, ще не вмі-

ючи танцювати, ще не знаючи танцювальної техніки,

але я знав, що оволодію нею і ніщо, ніякі перешкоди не

зупинять мене на цій моїй дорозі».

467

Однак Ніжинська відмовилася прийняти його до

своєї студії без пояснення причини. Її відмова була

для Лифаря великим ударом, і він вирішив вступити

до балетної секції Центростудії, в якій теж викладала

Ніжинська. Та заняття у Ніжинської тривали недовго,

оскільки вона невдовзі емігрувала до Франції. Не діяти