Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
він не міг і став самотужки вивчати танець. Напружена
самостійна робота перед дзеркалом продовжувалася
п'ятнадцять місяців, протягом яких він прирік себе на
суворий аскетизм. У студії знаходився по п'ять-шість
годин щодня. Інколи у нього виникав сумнів, коли зда-
валося, що нічого не вийде. Наставала депресія, і він
був близький до нервового виснаження. Не захворів
тільки завдяки величезній силі волі, яка надавала не-
вичерпну енергію для продовження роботи.
Це був дуже важливий період в його житті, він став
не тільки танцюристом, але й інтелектуально розви-
неною людиною. У цей час Лифар багато читав, роз-
мірковував, займався музикою, цілими вечорами грав
на роялі. Він багато що зрозумів, прочитавши усі твори
О.С. Пушкіна, музика віршів якого заворожувала його.
Пушкін для нього став учителем життя, з Пушкіним
йому стало легше жити. Пізніше Лифар писав: «Пуш-
кін був і назавжди залишиться моєю радістю, соняч-
ним променем у моєму житті. Як тепло материнської
ласки, він дорогий і близький моєму серцю. Він зігрівав
мене, вгамовуючи мою духовну спрагу». Тоді ж сфор-
мувалися і музичні смаки Лифаря. Він зрозумів, що
душею музики, як і душею поезії і танцю, є ритм. Його
богом став Моцарт, улюбленими композиторами були
Шопен і Ваґнер. Період самостійної роботи завершив-
468
ся становленням особистості Лифаря, і він був готовий
увійти у велике життя.
Одного осіннього дня 1922 року Ніжинська надісла-
ла до Києва своїм учням телеграму, в якій повідомля-
ла, що С.П. Дягілєву для поповнення його «Російського
балету» потрібно п'ять її кращих учнів. Серед зазна-
чених прізвищ Лифаря не було. Учні Ніжинської зі-
бралися на нараду, на яку не прийшов один із зазна-
чених у телеграмі. У Париж повідомили, що замість
нього приїде Лифар.
Лифар став готуватися до переходу через кордон,
який пильно охоронявся. Родина всіляко сприяла пла-
ну втечі від злиденності радянського життя. Перша
спроба переходу радянсько-польського кордону у ніч
з 25 на 26 жовтня 1922 року закінчилася затриманням
Лифаря. Але він утік з-під арешту і після небезпечних
пригод повернувся до Києва. Друга спроба була успіш-
ною. У ніч з 5 на 6 грудня 1922 року він у районі мі-
ста Рівне перетнув кордон і помандрував до Варшави.
У Польщі Лифар був людиною без прав, документів і
грошей. Приходилося ховатися від поліції та голоду-
вати. Одержавши від Дягілєва аванс і виклопотавши
паспорт, Лифар 13 січня 1923 року приїхав до Пари-
жа. Почався новий, закордонний, період життя.
«Російський балет», в якому став працювати Лифар,
був створений у 1911 році російським театральним ді-
ячем та пропагандистом російського мистецтва за
кордоном Сергієм Павловичем Дягілєвим (1872-1929).
У 1920-х роках він втратив національний характер і
став явищем західноєвропейської культури. Зі смертю
Дягілєва у 1929 році балет припинив своє існування.
469
Дві важкі втечі з Києва підірвали здоров'я Лифаря
та знесилили його. Йому важко було пристосуватися
до нового життя, він почував себе самотнім. Від самот-
ності рятувала праця. Він працював не тільки на ре-
петиціях, але й вечорами на монте-карловському молу
в Монако та вночі на асфальті перед готелем у Па-
рижі, не помічаючи, як минає час. На його працю не-
вдовзі звернув увагу Дягілєв, і у квітні 1923 року Ли-
фар уперше виступив у кордебалеті в сценах із балету
«Спляча красуня».
Від постійного недосипання та напруженої пра-
ці Лифар став втрачати сили, у нього часто паморо-
чилася голова, пливли кола перед очима, але він про-
довжував вперто працювати та вчитися. Оволодіння
технікою танцю принесло йому не тільки велику ра-
дість, але й велику гіркоту від недоброзичливого та за-
здрісного ставлення трупи до його успіхів. 30 листопа-
да 1923 року він записав у щоденнику: «Чим краще я
танцюю, чим більше я вчуся та працюю, чим більших
досягаю успіхів, тим гірше починають ставитися до
мене. Тяжко на душі. А може зовсім кинути балет?»
Але ніякі життєві неприємності та тимчасова незадо-
воленість життям не зламали бажання стати великим,
справжнім танцюристом. І в цьому прагненні його мо-
рально підтримував Дягілєв, похвали якого ще більше
спонукали Лифаря прагнути до досконалості.
У червні 1924 року Дягілєв послав його вчитися до
італійського балетмейстера і видатного педагога кла-
сичного танцю Енріко Чекетті (1850-1928). У Чекетті
Лифар працював по три години щодня. Це були дуже
важкі уроки, і він спочатку падав від утоми. Лифар
470
став улюбленим учнем славетного професора, і через
два роки старий вчитель віддав йому в Мілані разом
з атестатом свої багаторічні записи та збірник музич-
них уривків, котрі вважав кращими для танцюваль-
них вправ.
Дягілєв спонукав Лифаря постійно займатися ху-
дожньою самоосвітою, і він не гаяв марно часу — відві-
дував музеї та картинні галереї Франції, Італії, Німеч-
чини, вивчав творчість великих художників, прочитав
багато книг із тогочасної російської літератури, ходив
на концерти.
У 1924 році Лифар став солістом «Російського ба-
лету» Дягілєва і зробив перші хореографічні спроби.
З 1925 року до нього перейшов увесь класичний репер-
туар. У 1926 році він став робити дванадцять піруетів і
по три тури в повітрі, його партнерами стали славнозвіс-
ні балерини Т.П. Карсавіна (1885-1978) і О.О. Спесівцева
(1895-1991). І.Ф. Стравінський (1882-1971) написав для
Лифаря балет із грецької міфології «Аполлон Мусагет».
Балет був поставлений у 1928 році, головну роль з вели-
чезним успіхом виконав Лифар. Після прем'єри Стра-
вінський подарував Лифарю клавір балету з написом:
«Чудовому Аполлону Серьожі Лифарю з любов'ю від
автора», а Дягілєв підніс йому Золоту ліру. У 1929 році
Лифар став хореографом. Перші його постановки бале-
тів «Renard» Стравінського та «Блудний син» С.С. Про-
коф'єва (1891-1953) тріумфально пройшли в Парижі.
1929 року у Венеції помер наставник і друг Лифа-
ря Сергій Павлович Дягілєв. Його велика колекція ра-
ритетних книг, документів, картин та інших художніх
цінностей перейшла до Лифаря.
471
З кінця 1929 року Лифар став провідним танцівни-
ком, а потім у 1930-1944 роках — головним балетмейсте-
ром паризької «Ґранд-Опера»248, заснованій 1669 року.
Лифаря стали звати по-французьки — Сержем. Під час
Другої світової війни, коли Париж був захоплений гіт-
лерівцями, німецька окупаційна влада намагалася за-
лучити Лифаря до співробітництва, але він ухилився від
цього і залишився вірним Франції, яка стала йому дру-
гою батьківщиною. Він рішуче відмовив Ґеббельсу в пе-
редачі із зібрання «Ґранд-Опера» портрета знаменито-
го німецького композитора Р.Ваґнера (1813-1883) пензля
французького живописця О.Ренуара (1841-1919), який
мали намір подарувати Гітлеру, заявивши, що картина
належить Франції і видачі не підлягає. У книжці «Моя
зарубіжна Пушкініана» він писав: «У роки Другої світо-
вої війни моя громадська діяльність головним чином була
спрямована на порятунок від розгрому німцями, тимча-
совими окупантами Франції, паризької Опери — фран-
цузького національного надбання, музею та бібліотеки
шведського магната Rolf de Mare, Російської консервато-
рії імені Рахманінова, російських балетних шкіл і, нареш-
ті, моєї особистої російської бібліотеки і колекцій». Однак
пішли чутки, що Лифар співпрацював із німцями та при-
