Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги TXT) 📗
Так само як пізнїйше оцїнила, з мотивів більше моральних, союз з тими інтелїґентськими кругами, на яких опирали ся національні змагання тогочасної України.
Стихія на перший погляд руїнна, антикультурна, козачина під сею руїнною покривкою крила в собі енерґію творчу, далеко в більшій мірі нїж той польсько-шляхетський елємент, що гордий своєю державністю і культурністю — звеличаний за се пізнїйшими поколїннями — в дїйсности був елєментом розкладовим, деструкційним. Попереднє столїтє козацької своєволї принесло безпечність, оборонність, кольонїзаційний і цивілїзаційний зріст „дикому полю” східньої України; се мусїли признати навіть його старі шляхетські вороги, що дїлом козацьким було відвойованнє східно-українського погранича для культури й оселости 10). В новім столїттю під покривкою „українського своєвільства” наростала соціальна опозиція українських мас і національна енерґія українського елєменту, що спасала від розкладу і загибели українське житє.
Примітки
1) Див. т. V с. 335.
2) Див. с. 261.
3) Roskazuiemy.. aby potym nad tymi kozakami nizowemi zwlaszcza ktorzy zold nasz biora a w miesciech, miasteczkach i indziey mieszkaia, onych karzac i do wiezenia sadzaiac mimo wiadomosci starszego ich... iurysdykcyey nieprawnie w rzeczach potocznych nie uzywali, zadnych tedy podatkow, wymyslow wiecznie nie brali — Жерела VIII ч. 34.
4) Listy c. 66.
5) Супроти сказаного вище не можна вважати оправданим погляд, немовби то наданнє певних прероґатив козакам від Жиґимонта-Авґуста і Батория почавши, прищіпило козачинї опортунїзм і звело з революційної дороги. Поза скромними петиціями правительству козачина вела далї свою полїтику фактичного розширювання своїх впливів, і фактичного володїння, і правительствеників козацьких можна бачити і не скорше як в другій четвертинї XVII в.
6) Див. с. 202.
7) Broel-Plater Pamietniki II с. 214, виімки вище с. 303 і далї.
8) Sprawy wojenne c. 155.
9) Отже не давнїй комадний козацький елємент сїдає на землю, стає землеволодїльним і хазяйновитим, як представляють часто сей процес, а землеволодїльний, господарський елємент суне в козачину поруч тих воєнних елєментів, з економічних, господарських мотивів.
10) Незвісний на імя польський полїтик (Жерела VIII ч. 121, 1616 р.), зітхаючи за давнїйшими, лїпшими відносинами до козаків, так описує їх: Byli a prima origine w karnosci i posluszenstwie, byl y z nich ten rzeczypospoliley pozytek, ze wyparszy Tatarow z tych pol i kocowisk, gdzie teraz sami przemieskiwaia, zatrzymywali incursiones ich, _ ktore asz po Lwow przed tym bywali. Laudator temporis polonici пок. Кулїш в своїх ранїйших історичних працях теж стояв на тім становищу, що козачина, будучи на зверх елєментом руїнним, в дїйсности була, фактором позитивним. „Козаки были призваны спасти народную будущность грубо реакціоннымъ способомъ”, як він формулує се в однїм містї (Исторія возсоединенія II с. 180); „колонизація опустЂлой Руси совершалась подъ прикрытіемъ козачества (с. 164). Тільки в пізнїйших своїх писаннях став він вповнї на становищу чисто шляхетськім, козачинї вповнї ворожім і через те вповнї одностороннїм.
ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ОЦЇНКА СОЦІАЛЬНОГО ЗНАЧІННЯ КОЗАЧИНИ В ШЛЯХЕТСЬКИХ КРУГАХ; ПРИКРОСТИ ШЛЯХТЇ ВІД КОЗАЧИНИ, СТАЦІЯ, ПРИСТАВСТВА, ЛЕЖІ, „НЕПОСЛУШНІСТЬ” ЛЮДНОСТИ, СТАТИСТИКА „НЕПОСЛУШНИХ”, ЗАХОДИ ШЛЯХТИ ПРОТИВ НЕПОСЛУШНОСТИ, УХВАЛИ СОЙМОВІ 1601-1609 РР., ВИКЛЮЧЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ІМУНЇТЕТУ З МАЄТНОСТЕЙ ПАНСЬКИХ І ДУХОВНИХ, СПОРИ З СЬОГО ПРИВОДУ НА КОМІСІЯХ.
Проникливі полїтики і публицисти річипосполитої оцїнили се принціпіальне значіннє козацтва досить скоро. В універсалї своїм до київської шляхти, побуджуючи її до участи в поході на козаків, підчас комісії 1617 р., Жолкєвский дав докладний вираз поглядови на козачину як на соціальний фактор, представника інтересів хлопства, глубоко ворожого шляхетському режіму і грізного для нього. „Та своєволя їх — писав він про козаків — долягає вам; ви що мешкаєте тут, особливо відчуваєте се, а з часом сей огонь може і в дальних сторонах вчинити щось небезпечне і прикре для річипосполитої; бо се хлопство, неприязне з природи своєї народу шляхетському, може поважити ся і на дещо иньше й гірше, коли його занедбати” 1).
Отже козачина страшна тут не своїми спустошеннями, а як уоружене хлопство, його воєнна репрезентація; принціпіально ворожа шляхтї, вона грозить їй соціальним переворотом. А кілька лїт пізнїйше (на соймі 1623 р.) оден з українських маґнатів, кн. Юрий Збаразький, малюючи той страх, в який вганяє козацтво державу й шляхетську суспільність, поруч затасканого мотиву турецької небезпеки через козаків звертає увагу на „власний домашнїй страх і неволю, яку терпимо від своїх же хлопів, — що скоро вибухне ся буря з причин релїґійних і великої надутости сих людей” 2). В сих досить неясних виразах не тяжко уловити гадку оратора: страх перед козачиною, як речником українських мас в сфері соціальній і релїґійній, то значить національній в тодїшнїм розумінню, — і небезпекою, яку готовить поставленнє національної справи сим уоруженим „хлопством''. Два роки пізнїйше, накликаючи правительство до великої уваги для козачини, бо вона грозить хлопською війною 3), князь докладнїйше виясняє підстави козацької „арроґанції” (надутости) — національно-релїґійне і соціальне спочутє до козаків всїх кругів, які чують утиск релїґійно-національний і тягар панского права. „Сила козацька так сильна не тільки самою чисельністю тих розбійників, є ще дві річи по над те: великий авторитет їх злодійств і явна або скрита прихильність до них трохи не всеї Київської землї й Білоруси. Міста королївські і приватні, доми шляхетські, одні явно, иньші потайки, через страх, пріяють їм і бажають всякого успіху, і великими приятелями своїми вважають в утиску своїм.” „Всї ті руські краї, каже він далї, що по части вважають себе пригнетеними панською властю, по части нарікають на ту унїю по своїй дурнотї — без сумнїву рушили ся б (з козацьким повстаннєм) і шукали б пімсти разом з ними” 4).
Та сї далекосяглі, принціпіальні переміни в становищі козачини шляхетському загалови могли виясняти ся поволї, — далеко скорше місцева українська шляхта побачила з трівогою на цїлім рядї конкретних явищ, як зріст козачини підриває її економічні інтереси в цїлім рядї пунктів.
Найбільш драстичною, різкою була козацька „стація”. Для своїх воєнних контінґентів, за прикладом коронного війська, вона вимагає кватир і виживлення від державцїв королївщин, а також дїдичів українських — „приставств” і „леж”, як їх називали. Не дістаючи платнї від правительства, козацьке військо вважало за оправданє надолужувати се, як і польські жовнїри, таким кватированнєм та поборами — в першій лїнїї з королївщин, а далї — і з приватних маєтностей, і з зростом воєнних козацьких контінґентів сї домагання козацькі упадають все тяжшим тягарем на українську шляхту і її господарство. В цитованім уже листї кн. Збаразького до короля 1583 р, бачили ми здержливі, але дуже сердечні жалї українського маґната на сї козацькі приставства і їх претенсії з приводу „служби річи посполитій”. „Не инакше кажуть як тільки, що служили річипосполитій і беруть собі приставства по давньому... Давнїйше я жалїв ся на Янчу, що собі силоміць позабирав приставетва і наробив немало шкоди — тепер приїзжають і кажуть, що мають приставства у мене й наказують уряднику (панському), щоб давав їм поживу; називають навіть післанця (мб. королївського чи гетьманського), за відомостю котрого визначають ся їм приставства. Ледво можна упросити, щоб силоміць не брали, а далї тільки Біг зна що буде. Я певний того, що вони ходили (в похід на Турків) без наказу (королївського) і не вважаю (оправданим), щоб їм мали давати ся приставства” 5), Таким чином в панських кругах, так само і в правительственних признавало ся, що козаки мають права на ,.приставства,” коли вони в службі річипосполитій. Бачили ми, що й ординація 1591 р. 6) признала за ними се право, і щоб позбути ся їх леж і приставств, постановила, що козаки будуть стояти по за волостю, на Низу, і туди будуть їм посилати ся припаси старостами й державцями королївщин. З того виводу козаків на Низ, тим меньше з вивозу їм припасів туди, не вийшло нїчого, і сей принціп виживлення козаків на волости зістався далї. А хоч сей обовязок виживлення козаків, а значить і право приставств, признавали ся тільки за королївщинами, як видко з наведеної постанови ординації, аде в дїйсности без сумнїву козаки розтягали сю практику й на маєтности приватні. Так само з другого боку, хоч се право признавалося тільки за тими козаками, які були в службі річиполитій і тодї як вони сю службу сповняли, але претендували і користали з нього всї козаки. Тому що правительство звичайно не вміло зробити докладної границї між козацтвом служебним і своєвільним, а козацтво, як ми бачили, все і всюди вважало, що воно не инакше як служить річипосполитій, то вся козачина, як тільки чула себе в силї, — домагала ся приставств в українських волостях. Бачили ми, як Наливайко, жертвуючи свої услуги коронному гетьману, заразом просить йому вказати, де б його козаки zywnosczy do czasu slusnego dosiegac miali 7), а й не діставши від гетьмана інструкцій в справі ириставств, і взагалї не прийнятий ним в свою службу, він чи то разом з Низовцями, чи осібно розкватировуєть ся без церемонїї в українських волостях, і жадає приставки всяких припасів, „стацій і помірного” від державцїв і дїдичів, а навіть відомостей про доходи королївщин — очевидно для визначення якихось контрібуцій 8). І у провідників властивої низової козачини се вічна, постійна нота у їх зносинах з воєнними й адмінїстраційними властями — вічне жаданнє, в більше або меньше делїкатних формах „не забороняти козакам хлїба соли в тутешнїх краях” 9). Коли слабла рука польської власти на Українї, коли розходили ся крайнї, найменьше дісцїплїновані елєменти козачини, се скромне уживаннє „хлїба й соли” переходило в таке безпардонне наїздництво й грабованнє, яке позволяли собі не тільки Наливайківцї, а й Низовцї Лободи в тім часї, коли він так любезно просив не забороняти козакам хлїба-соли 10). Але і в своїй найбільш льояльній формі се приставство докучало українській шляхтї, бючи її по кешенї, й крім того — через сї розкватаровання козаки ширили козачий фермент між українською людністю, помагали процесови її козачення.
