Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
— Дозволь запитати, чого саме ти не можеш і що привело тебе до мене? — поцікавився консул, не сідаючи.
— Я більше не можу, — знову сказав Христіан.
Він з якоюсь моторошною тривогою крутив головою і водив навколо маленькими, круглими, глибоко посадженими очима. Він мав тепер тридцять три роки, але здавався куди старшим. Його рудуватий чуб так порідшав, що голова була майже гола. Над запалими щоками випиналися гострі вилиці, а між ними страхітливим гаком стирчав величезний кістлявий ніс…
— Аби тільки це, — мовив вія і провів рукою вздовж лівого боку, не торкаючись тіла, — Це не біль, а мука, знаєш, ненастанна, нестерпна мука. Доктор Дрегемюллер у Гамбурзі сказав, що з цього боку в мене всі нерви коротші! Ти тільки подумай — геть усі нерви, в цілому боці! Дуже дивне відчуття… Часом мені здається, що тут починає судомити, ось-ось відбере половину тіла і вже не відпустить… Ні, ти собі не уявляєш цього… Нема такого вечора, щоб я спокійно заснув. Схоплююся, бо раптом серце перестає битися і мене опановує жах… І таке буває не раз, а десять разів, перш ніж я засну. Не знаю, чи тобі знайоме це відчуття… Я спробую докладно описати його… Це ніби…
— Не треба, — холодно урвав його консул. — Думаю, ти прийшов не того, щоб розповісти мені про свій біль?
— Ні, Томасе, аби тільки це! Є ще й інше — моя контора! Я більше не можу.
— Знову заплутався? — Консул не спалахнув, не підняв голосу. Він спитав спокійно, дивлячись на брата стомленими, холодними очима.
— Не в тім річ, Томасе. Якщо казати правду… тепер уже однаково… то я, власне, ніколи й не виплутувався, навіть із тими десятьма тисячами… та ти й сам знаєш… Вони тільки не дали мені зразу піти на дно… Тут така справа… Невдовзі після того я знов мав збитки, на каві… І в зв’язку з антверпенським банкрутством… Що було, те було. Відтоді я, власне, нічого вже не робив, опустив руки. А жити ж якось треба… І ось тепер векселі й інші борги… П’ять тисяч талярів… Ох, ти не знаєш, у якому я становищі! І до всього ще й ця мука…
— Ага, опустив руки! — люто крикнув консул. Тієї хвилини він таки не стримався. — Кинув усе напризволяще, а сам притьмом розважатися! Думаєш, я не знаю, як ти жив? Як тинявся по театрах, цирках та клубах, волочився з непутящими жінками…
— Ти маєш на думці Аліну… Бачиш, Томасе, в таких речах ти мало тямиш, а моя біда, певне, в тому, що я тямлю забагато. Але ти правду кажеш, ця історія мені дорого коштувала і ще недешево коштуватиме, бо я хочу тобі сказати… ми ж брати, свої… Її третя дитина, дівчинка, вже піврічна… від мене.
— Йолоп.
— Не кажи так, Томасе. Навіть коли ти гніваєшся, то повинен бути справедливий до неї і до… Чому б дитині не бути від мене? Що ж до Аліни, то ти просто не маєш права називати її непутящою. Їй аж ніяк не байдуже, з ким жити. Задля мене вона порвала з консулом Гольмом, що має грошей куди більше, ніж я, — ось як вона до мене ставиться… Ні, ти навіть не уявляєш собі, Томасе, яка то чудова жінка! Така здорова… така здорова!.. — ще раз сказав Христіан і підніс до обличчя руку з загнутими пальцями, як тоді, коли він розповідав про «That’s Maria» і розпусту мешканців Лондона. — Аби ти тільки глянув на її зуби, коли вона сміється! Я таких зубів ніде більше не бачив, ні у Вальпарайсо, ні в Лондоні… Ніколи не забуду того вечора, як ми познайомилися з нею… в ресторані Уліха… Вона тоді була з консулом Гольмом, але я дещо розповів їй, трохи позалицявся… А як потім вона стала моєю… Ох, Томасе, це зовсім не те почуття, що опановує тебе після якоїсь вигідної операції! Але ти не любиш слухати про таке, я знов бачу по тобі. Зрештою, тепер цьому вже однаково кінець. Я попрощався з нею, хоч через дитину й не зможу порвати остаточно… Я, бачиш, хочу розрахуватися в Гамбурзі з усіма, кому винен, а тоді закрити свою торгівлю. Я більше не можу. З матір’ю вже розмовляв, і вона обіцяла дати мені наперед ще п’ять тисяч, щоб я міг виплутатись. Ти, звичайно, не заперечуватимеш, бо ж краще, коли просто скажуть, що Христіан Будденброк ліквідує свою контору і виїздить за кордон, аніж що він збанкрутував, сам знаєш. А я хочу податися знову до Лондона, Томасе, і там знайти собі якусь службу. Я Чимраз більше переконуюсь, що самостійність зовсім не для мене. Така відповідальність… Коли людина на службі, вона хоч спокійно вертається ввечері додому… І в Лондоні мені було добре… Ти маєш щось проти?
Під час цієї розмови консул стояв спиною до брата, засунувши руки в кишені, і виводив ногою на підлозі якісь фігури.
— Гаразд, їдь до Лондона, — тільки й сказав він.
І, навіть не обернувшись до Христіана, лишив його в їдальні й повернувся нагору.
Проте Христіан пішов за ним, підступив до Герди, що сиділа з книжкою, і подав їй руку.
— На добраніч, Гердо. Так, скоро я вирушаю до Лондона. Цікаво, як доля кидає людиною. Знову непевність, бо знаєш, у такому великому місті, де на кожному кроці на тебе чигає пригода, може що завгодно статися. Дивно… Тобі знайоме таке почуття? Воно гніздиться десь тут, у ділянці шлунка… Дуже дивно…
Розділ третій
Джемс Меллендорф, найстаріший сенатор від купців, помер страшною, трагікомічною смертю. Хворий на діабет дідуган настільки втратив інстинкт самозбереження, що останніми роками цілком піддався жадобі до тістечок і тортів. Доктор Грабов, що був домашнім лікарем і в Меллендорфів, опирався цьому з усією енергією, на яку тільки був здатний, а стурбована родина лагідно, проте настійливо почала відбирати в старого все солодке. І що ж тоді зробив сенатор? Остаточно здитинівши, найняв собі на якійсь убогій вуличці — на Малій Грепельгрубе, під Муром чи на Енгельсвіші — кімнатку, комірчину, лігво, куди він закрадався, щоб потайці попоїсти торта… Там його й знайшли мертвого, з не дожованим тістечком у роті, в поплямленому сурдуті, біля злиденного столу, на якому лежали недоїдені ласощі. Апоплексичний удар урятував сенатора від повільного виснаження.
Родина покійного намагалась якомога зберегти в таємниці огидні подробиці його смерті, але чутка про них швидко поширилася по місту, і вони стали основною темою розмов на біржі, в клубі, в «Гармонії», в конторах, у громадській раді, на бенкетах, проханих обідах і вечірках, бо старий помер у лютому — лютому шістдесят другого року, — якраз посеред сезону. Навіть приятельки Елізабет Будденброк на Єрусалимських вечорницях, як Лея Гергардт робила перепочинок, ділилися враженнями про смерть сенатора Меллендорфа, навіть маленькі учениці недільної школи перешіптувалися про неї, коли шанобливо переходили великий будденброківський передпокій, а пан Штут з Дзвоноливарної докладно обговорив її з дружиною, що бувала в найвищих колах.
Проте цікавість людська не могла довго живитися тим, що минуло. Одночасно зі звісткою про смерть старого сенатора виникло животрепетне питання: хто його заступить? А коли тіло небіжчика прийняла земля, це питання вже взяло гору над усіма.
Скільки хвилювань, скільки закулісної метушні! Чужинець, що приїздить до міста оглянути пам’ятки середньовіччя й мальовничі околиці, нічого того не помічає, але яка бурхлива діяльність, яке збудження сховане від його ока! Чесні, розважні, не заражені скепсисом думки стикаються, вергаючи громи своїх переконань, приглядаються одна до одної і повільно, дуже повільно доходять порозуміння. Киплять пристрасті. Тихо підкопуються зарозумілість і марнославство. Оживають поховані надії і, не встигнувши розквітнути, в’януть. Старий купець Курд з Пекарської, що за кожних виборів одержує три або чотири голоси, знову, тремтячи, сидітиме вдома н чекатиме на вістку з ратуші, але й цього разу його не виберуть; він і далі з чесним, самовдоволеним виразом на обличчі постукуватиме паличкою по бруківці і зійде в могилу, маючи в серці кривду, що так і не став сенатором…
Коли в четвер на родинному обіді зайшла мова про смерть Джемса Меллендорфа, пані Перманедер, висловивши належний у такому випадку жаль, почала кінчиком язика водити по верхній губі й хитро поглядати на брата, що змусило дам Будденброк з невимовно глузливим виглядом перезирнутися, а тоді, ніби на команду, стулити уста й примружити очі. Консул швидким, поглядом відповів на хитрий сестрин усміх і змінив тему розмови. Він знав, що в місті вже висловлювали думку, яку так захоплено плекала в душі Тоні…
