Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Справа затяглася. Видно, дебати в куріях ніяк не скінчаться, й досі триває запекла боротьба і виборчій раді не названо якогось одного кандидата, а то бургомістр негайно проголосив би його вибраним… Дивно! Ніхто не знає, де і як беруться чутки, але вони просякають за портал на вулицю і ширяться далі. Може, Каснерсен, старший із двох кур’єрів ратуші, що сам себе зве не інакше як «державним урядовцем», стоячи на сходах і відвернувши очі, непомітно, крізь зціплені зуби, самими куточками вуст передає їх надвір? Ось уже стало відомо, що виборча рада нарешті одержала пропозиції і що кожна з трьох курій висуває іншого кандидата: Гагенштрема, Будденброка, Кістенмакера! Дай боже, щоб хоч таємне голосування з бюлетнями дало котромусь необхідну більшість! Той, хто не має теплих калош, починає притупувати, бо мерзнуть ноги.
Тут зібралися ж чекають люди з усіх суспільних верств. Стоять моряки з голими татуйованими шиями, засунувши руки в широкі й глибокі кишені штанів; вантажники в блузах і коротких штанях із чорного налощеного полотна, з на диво простодушними обличчями; візники з батогами в руках, які позлазили з навантажених мішками возів, щоб довідатися про наслідки виборів; служниці з хустками на шиї, у фартухах поверх грубих смугастих спідниць, у біленьких чепчиках і з великими кошиками в голих руках; перекупки в солом’яних капорах, які торгували рибою і зеленню, навіть кілька гарненьких городниць у голландських ковпаках, коротких спідницях і в яскраво вишитих корсетах, з пройм яких спадають довгі, збористі білі рукави… Тут і сусідні крамарі, що без шапок повиходили з своїх крамниць і діляться враженнями, і гарно вбрані молодики — сини заможних купців, що в конторах своїх батьків та їхніх приятелів відбувають три— або чотирирічну практику, і школярі з ранцями чи в’язочками книжок…
Позад двох робітників з колючими моряцькими бородами, що завзято жують тютюн, стоїть якась дама і схвильовано крутить головою, щоб побачити ратушу з-за їхніх широких плечей. На ній довга, облямована рудим хутром вечірня накидка, яку вона притримує зсередини руками, а обличчя геть затулене густим, брунатним серпанком. Ноги в калошах безпорадно тупають по розталому снігу…
— Їй-бо, твого пана Курца знову не виберуть, — каже один робітник.
— Бачу й без тебе, думаєш, лише ти такий мудрий. Вони тепер усі голосують за Гагенштрема, Кістенмакера й Будденброка.
— Авжеж, от тільки хтозна, чия візьме.
— А по-твоєму, чия?
— По-моєму? Гадаю, що виберуть Гагенштрема.
— Ото сказав! Нащо б таке, в дідька, плескати язиком!
Він випльовує тютюн собі під ноги, бо в такому натовпі ніяк чвиркнути поперед себе, підсмикує руками штани під пасок і веде далі:
— Гагенштрем ненажера, так роз’ївся, що дихати носом не може… Ні, якщо вже господаря мого, пана Курца, знов провалять, то я волію Будденброка. Приємний чолов’яга.
— Велике діло, зате Гагенштрем багатший.
— То й що? Річ не в багатстві.
— А Будденброк надто вже видженджурений — і манжети, і шовкова краватка, і закручені вуса… Ти бачив, як він ходить? Підскакує, мов горобець.
— Тьху, дурний! Ніби когось за ходу вибирають.
— А чи то не його сестра втекла вже від двох чоловіків?
Дама в накидці вся холоне…
— Та щось таке було. Але ми про те не знаємо, та й консул за сестру не відповідає. «А що, хіба ні? — думає дама в серпанку і стискає руки під накидкою. — Хіба ні? 0, дякувати богу!»
— До того ж, — додає прихильник Будденброка, — у нього сам бургомістр Евердік тримав сина до хреста, це, скажу я тобі, щось та важить… «Ще б пак! — думає дама. — Авжеж, богу дякувати, це справило враження!..»
Вона здригається: нова чутка пробігає натовпом і досягає її вух. Загальні вибори не дали наслідків. Едуард Кістенмакер, що одержав найменше голосів, відпав. А боротьба між Гагенштремом і Будденброком триває далі, Якийсь городянин поважно пояснює, що коли голоси діляться нарівно, треба вибрати п’ять «найстарших», які вже мають вирішити справу більшістю голосів..»
Раптом перед самим порталом хтось вигукує!
— Вибрано Гайне Зеегазе!
А той Зеегазе — непросипущий п’яниця, що розвозить хліб на ручному візку. Всі регочуть і спинаються навшпиньки, щоб побачити жартуна. Даму в серпанку теж нападає нервовий сміх, плечі її здригаються. Та за хвилину вона стріпується. «Тепер не до жартів!» — швидко опановує себе й знову жадібно дивиться з-за плечей двох робітників на ратушу, І враз руки їй опускаються, накидка розхристується на грудях, і вона завмирає, згорблена, знесилена, знищена. «Гагенштрем!» — невідомо звідки взялася звістка. Вона ніби постала з землі чи впала з неба і пробігла по всьому натовпі. Ніхто вже не сперечається. Сталося. Гагенштрем! Дамі в серпанку треба було й сподіватися цього. Так завжди буває в житті. Можна йти додому. Вона відчуває, як до горла підступають сльози…
Але так триває не довше, ніж секунду. Зненацька натовп подається назад, ніби від якогось поштовху, передні налягають на задніх, і водночас біля порталу з’являється щось багряне… То червоні камзоли обох кур’єрів, Касперсена й Улефельда, що в парадному вбранні, в трикутних капелюхах, білих рейтузах, у чоботях із жовтими викотами і з шпагами з’являються пліч-о-пліч і йдуть крізь натовп, який розступається перед ними.
Вони ступають, мов сама доля: поважні, мовчазні, величні, з опущеними очима, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч… З невблаганною рішучістю вони простують у той бік, який їм визначили наслідки виборів. І йдуть не в напрямку Піщаної, а звертають праворуч, по Брайтештрасе!
Дама в серпанку не вірить своїм очам. Та всі навколо неї бачать те саме. Натовп рушає в той бік, що й кур’єри. Чути голоси:
— Ні, ні, Будденброк! Не Гагенштрем!..
А з порталу, жваво розмовляючи, виходять якісь панове, завертають за ріг і швидко йдуть на Брайтештрасе, щоб першими встигнути з привітаннями.
Тоді дама підбирає накидку й пускається бігти. Вона біжить так, як, власне, дамі бігати не годиться. Серпанок зсувається й відслоняє розпашіле обличчя; та їй тепер байдуже. І хоч одна з її обшитих хутром калош весь час застряє в мокрому снігу й страшенно заважає йти, дама випереджає всіх. Вона перша досягає будинку на розі Пекарської, дзвонить, мов на гвалт, гукає служниці, яка відчиняє їй двері: «Ідуть, Катрін, ідуть!», вибігає сходами нагору, вривається до вітальні, де брат, і справді блідий, відкладає газету і зводить руку, ніби хоче захиститися від неї… Вона обіймає його й каже:
— Ідуть, Томе! Тебе вибрано, а Герман Гагенштрем провалився!
Це було в п’ятницю. А вже другого дня сенатор Будденброк стояв у ратуші перед кріслом небіжчика Джемса Меллендорфа в присутності батьків міста та представників громадської ради і складав таку присягу:
— Присягаюсь сумлінно виконувати свої обов’язки, скільки стане моєї сили дбати про добробут держави, твердо дотримуватись конституції, чесно порядкувати громадським майном і на службі, а також під час будь-яких виборів, не зважати ні на власну користь, ані на родинні чи дружні почуття. Присягаюсь пильнувати державних законів і ставитись справедливо до кожного, чи він буде багатий, чи вбогий. Присягаюсь не розголошувати того, чого не слід розголошувати, а особливо тримати в таємниці те, що мені буде таємно довірене. І хай поможе мені господь!
Розділ п’ятий
Наші бажання та вчинки випливають з певних потреб наших нервів, які важко визначити словами. Те, що в Томаса Будденброка вважали за «франтуватість» — його увага до свого зовнішнього вигляду, нахил до розкоші в туалетах, — насправді було чимось зовсім інакшим. Спочатку — тільки прагненням ділової людини завжди почувати себе акуратною і бездоганною з ніг до голови, оскільки це почуття додавало впевненості. Але з роками вимоги, які він ставив сам до себе і які люди з його оточення ставили до його здібностей і сили, зростали. Він був переобтяжений повинностями, власними й громадськими. На засіданні ради, коли ділили обов’язки між сенаторами, йому випало керувати відділом податків. Але він клопотався ще й залізницею, митом та іншими державними справами, і на незчисленних засіданнях різних правлінь та контрольних комісій, де він після виборів неодмінно головував, йому доводилось мобілізовувати всю свою обережність, люб’язність і гнучкість, щоб не зачепити гонору куди старших за себе людей, на вигляд нібито коритися їхньому багаторічному досвідові, а все ж тримати владу в своїх руках. І як не дивно, а водночас зростала і його «франтуватість», тобто потреба відсвіжуватися, фізично оновлюватися, кілька разів на день міняти вбрання, щоб почувати себе відпочилим і бадьорим. Це означало, що хоч Томас Будденброк мав усього лише тридцять сім років, він почав занепадати на силі й швидко виснажуватись…
