Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
— Не турбуйтеся, — сказав Дідеріх. — Я вже бачу пана лейтенанта.
Бо в покої, коло самого входу, пан фон Бріцен пакував валізку.
— Так рано? — спитав він, пристукнув віко валізки і прищикнув собі пальця. — Чорт!
Дідеріх подумав збентежено: «Він також збирається».
— Якій нагоді я завдячую… — почав фон Бріцен, але Дідеріх мимоволі зробив рух, який говорив, що це зайве. Проте пан фон Бріцен, звичайно, заперечував. Він заперечував навіть довше, ніж тоді Дідеріх, і Дідеріх у думках визнав слушність цього: бо ж коли йдеться про честь дівчини, лейтенантові треба бути ще педантичнішим, ніж членові «Нової Тевтонії». Коли, нарешті, стан речей був з’ясований, пан фон Бріцен відразу заявив, що готовий до послуг її брата. Але Дідеріх, незважаючи на свій великий ляк, з бадьорим виглядом відповів, що сподівається владнати справу без застосування зброї, якщо тільки пан фон Бріцен… І пан фон Бріцен зразу вдав таке обличчя, яке Дідеріх передбачив, і пустився на відмовки, які Дідеріх мислено вже чув! Припертий до стіни, лейтенант вимовив слова, що їх Дідеріх боявся над усе і які, він це визнавав, були неминучі. Дівчину, котра позбулася честі, не роблять матір’ю своїх дітей. Дідеріх відповів на це так, як відповів Геппель, пригнічений, як Геппель. Справжній гнів він відчув лише тоді, коли дійшов до своєї головної погрози, тієї погрози, на яку він ще з учорашнього дня покладав надію.
— Зважаючи на вашу нелицарську відмову, пане лейтенанте, я, на жаль, змушений довести все до відома командира вашого полку.
Фон Бріцен справді, здавалося, був неприємно вражений. Він непевно сказав:
— Чого ви цим допевнитеся? Що мені вичитають нотацію? Ну, що ж. А взагалі… — пан фон Бріцен підбадьорився, — що таке лицарство, про це полковник гадає, звичайно, трошки інакше, ніж добродій, який уникає дуелі.
Тут Дідеріх виріс. Чи не зволить пан лейтенант прикусити язика, бо коли б йому не довелося мати справу з «Новою Тевтонією»! На ньому, Дідеріху, шрами свідчать, що він з радістю проливав кров за честь своєї корпорації! Він зичить панові лейтенанту, щоб йому довелося коли-небудь викликати на дуель, наприклад, графа фон Тауерн-Беренгейма.
— Я, не вагаючись, викликав його. — І, не зводячи духу, він заявив, що зовсім не визнає за всяким зухвалим аристократиком права заради розваги застрелити чесного бюргера та батька родини.
— Спокусити сестру і застрелити брата — от чого б вам хотілося! — утративши самовладання, вигукнув він. Пан фон Бріцен, розлютований, як і Дідеріх, заявив, — що накаже своєму денщикові заткнути пельку цьому крамареві; і зважаючи на те, що денщик уже стояв напоготові, Дідеріх покинув бойовище, але не без останнього пострілу.
— І ви ще гадаєте, що для таких нахаб ми затвердимо військовий законопроект?.. Ви ще побачите, що таке переворот!
Уже вийшовши з вілли, в безлюдній алеї, він далі казився, показуючи незримому ворогові кулака і виголошуючи погрози:
— Так це вам не минеться! Колись ми покінчимо з вами!
Раптом він зауважив, що сади так само, як і досі, сповнені щебету і пахнуть під весняним небом, і йому стало ясно, що сама природа, чи то пестить вона, чи то вишкіряв зуби, безсила перед владою, перед тією владою, яка непохитно стоїть над нами. Переворотом легко погрожувати, але пам’ятник кайзерові Вільгельму? А Вульков і Гаузенфельд? Хто хоче топтати інших, мусить дозволити топтати себе — такий залізний закон влади. Дідеріх, після нападу гніву, вже знову відчував таємний тремкіт людини, що її топче влада… Ззаду наближався екіпаж: це пан фон Бріцен із своєю валізою. Несвідомо Дідеріх став упівоберта, готовий уклонитися. Але пан фон Бріцен відвернувся. Дідеріх, незважаючи на все, замилувався квітучим і по-лицарському мужнім молодим офіцером. «Таких не мав ніхто, крім нас», — сказав він собі.
Проте, коли він звернув на Мейзештрасе, серце у нього защеміло. Дідеріх здаля побачив Еммі, яка його виглядала. Він зненацька уявив собі, що вона мала пережити за цю годину, яка розв’язувала її долю. Бідолашна Еммі, тепер твоя доля вирішена! Влада, звичайно, має щось піднесене, та коли вона топче рідну сестру… «Я не гадав, що візьму це так близько до серця». Він кивнув їй, як міг, підбадьорливо. Останнім часом вона дуже схудла; чому цього ніхто не помічав? З-під її волосся, що сяяло м’яким полиском, дивилися великі безсонні очі; губи її затремтіли, коли він кивнув їй; він зауважив і це, пойнятий проникливим страхом. Сходами він майже крався вгору. На першому поверсі вона вийшла на сходи і пішла попереду нього на другий. Нагорі вона обернулась і, побачивши його обличчя, ввійшла до себе, нічого не спитавши, наблизилася до вікна і спинилася там, відвернувшись. Він набрався сміливості і голосно сказав:
— О, ще нічого не втрачено!
Сказавши це, він злякався і заплющив очі. Коли він застогнав, вона обернулася, повільно підійшла до нього і поклала йому голову на плече, щоб поплакати разом з ним.
Потім у нього сталася сварка з Густою, яка почала була нацьковувати його на Еммі. Дідеріх сказав їй одверто, що вона користується з нещастя Еммі, щоб помститися на ній за ті не вельми пристойні обставини, за яких вона сама вийшла заміж.
— Принаймні Еммі ні за ким не бігає.
Густа заверещала:
— А хіба я за тобою бігала?
Він відрубав:
— Взагалі — вона моя сестра…
Тепер вона жила під його захистом, і тому він почав вважати її інтересною і виявляти до неї незвичайну повагу. Після обіду він цілував їй руку — нехай Густа посміхається. Він порівнював обох: наскільки вульгарніша була Густа! Навіть Магда, якій він раніше віддавав перевагу, бо вона домоглась успіху, тепер у його спогадах не могла зрівнятися з покинутою Еммі. Бо нещастя надало Еммі витонченості і певної недосяжності. Коли її бліда рука, ніби забута, лежала на столі і Еммі мовчазно поринала в себе, наче в невідому безодню, на Дідеріха віяло іншим, глибшим світом. Падіння, яке навіяло б жах і зневагу до всякої іншої, огортало Дідеріхову сестру, Еммі, дивним ореолом і сумнівною принадливістю. Еммі здавалася йому одночасно і блискучішою, і зворушливішою.
Лейтенант, призвідник усього цього, виглядав значно сірішим поряд з нею — а разом з ним і влада, від імені якої він переміг. Дідеріх збагнув, що влада іноді може являти собою грубе і низьке видовище: влада і все, що її супроводило — успіх, честь, погляди. Він дивився на Еммі і сумнівався в цінності того, чого домігся і чого ще прагнув: Густи та її грошей, пам’ятника, монаршої ласки, Гаузенфельда, відзнак і посад. Він дивився на Еммі і думав також про Агнесу. Про Агнесу, яка виховувала в ньому ніжність і любов, — от що було справжнє в його житті, і це він повинен був зберегти! Де вона тепер? Померла? Він часто сидів, охопивши голову руками. Чого він допевнився? Чого взагалі можна досягти служінням владі? Знову скрізь він зазнавав невдачі, всі зраджували його, зловживали його найчистішими намірами, а старий Бук був господарем становища. Агнеса, яка вміла тільки страждати, — в Дідеріха закрався сумнів, — чи не вона перемогла? Він написав до Берліна і довідався про неї. Вона була заміжжю, і здоров’я її було непогане. Ця звістка принесла йому полегшення, але одночасно якось його розчарувала.
Та поки він сидів, охопивши голову руками, надійшов день виборів. За думками про суєтність усього земного Дідеріх не хотів помічати того, що відбувалося навколо, не хотів бачити й того, що обличчя його механіка набирало все більшої ворожості. В день виборів, рано-вранці, коли Дідеріх ще був у ліжку, Наполеон Фішер прийшов до нього. Навіть не перепросившися, він почав:
— Поговорімо поважно в останню хвилину, пане докторе.
Цього разу вже він відчував зраду і посилався на угоду.
— Ви провадите дворушницьку політику, пане докторе. Ви дали нам обіцянку, і ми були такі лояльні, що не агітували проти вас, а тільки проти вільнодумних.
— Ми також, — заявив Дідеріх.
— У це ви самі не вірите. Ви злигалися з Гейтейфелем. Він уже погодився на ваш пам’ятник. Якщо ви вже сьогодні з розгорнутими прапорами не перейдете до нього, то вчините це під час перебалотування і підло зрадите народ.
