Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (читаем книги txt) 📗
І не може позбутися якогось смертельного подиху, що обхопив її під час сього співу над гробом! Не може зогріти своєї душі!.. А саме коли матір ховали, був поранок чудовий! Сонце своїм золотом надало снігові рожеваву барву, і все було таке погідне, мов прибралося нарочне в красу на те свято, коли хто вертається назад в лоно природи. Симфонію була би вона казала заграти матері до гробу!
Прегарну величаву симфонію, що настроює душу до широкого полету, і щоб характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груді; а так… попсували її нерви якоюсь чорною силою, і вона піддалася її тягареві!
І справді, була цілком пригнетена.
Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов'ю сей type antique. Розпадалася коло неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, – і се все не осталося без наслідків.
– Я трачу між вами почуття самоти, – говорила вона на такі змагання й усміхалася вдячно своїм лагідним усміхом…
І тим були ми вже вдоволені.
Артистка кидала дотепами, мов прискала іскрами, а що, розвеселившися, поривала собою, то її настрій ломив смуток дівчини, і вона поволі, поволі повернула до давнього настрою…
Здавалося, помирилася з життям.
До музики звернулася з подвійним запалом.
Восени мала їхати до Відня, до консерваторії, і відразу вступити на третій рік. І справді, її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.
Настав май.
Все було в самім розцвіті.
Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були повні несказанно лагідної, приманчивої краси…
Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти, і з нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожда своїм думкам.
Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджо «Віроломна» і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще – я була нареченою професора… того, з години конверзації англійської мови! Я дармо підозрювала його тоді в якихось симпатіях до німочки, – він для одного свого товариша виробляв рекламу.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.
Нашими вікнами ллялося місячне світло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь…
Думаючи про се й те, спинявся мій погляд усе наново на ній, на тій вузькій, високій темній половині, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунулася на нас…
«Коли б їх хто замкнув легко так!» – промайнуло мені в голові, але я не мала охоти встати й підійти туди… Потім повело щось мій погляд на темно-понсовий фотель Софії, що стояв недалеко отоманки Ганнусі, коло коминка, де пересиджувала найрадше, роздягаючися в нім завсігди вигідно… Він стояв простий, дерев'яний, саме в тіні.
Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз обізвалася.
– Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати…
– Запри ти їх!
– Мені лежиться так добре…
– То запрім їх разом! – попросила я непевним голосом і піднялася рішуче.
– Ходім!
Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі близько одна до другої й енергійним, поспішним рухом заперли… ні, гримнула дівчина дверми і замком…
– Разить мене темнота, – пробурмотіла, звиняючися, до мене, вхопила мене за руку й притягнула до себе на отоманку.
– Сиди тут!
Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на яке слово. Щось замкнуло мені уста, на течію думок уклалося щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене… Ціла душа ждала чогось…
Ганнуся мовчала, мов німа.
Згодом почулися кроки на сходах, – легкі, але повільні.
Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче… врешті – ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, отворила їх і зайшла туди…
Ми чули, як вона там у кімнаті отворила вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх фортеп'яна… там відложила, проти свого звичаю, капелюх і парасольку, і аж потім увійшла знов до нас.
Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов тінь, і, немов другу тінь, тягнула щось із отвореної наново кімнати за собою…
Відтак усіла біля нас на свій фотель.
Мовчала.
– Добре, що ти прийшла, музико, – обізвалася Ганнуся, – ми вже так ждемо на тебе!
Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.
– Ти чуєш, Софіє? – спитала вже я.
– Чую. Прошу, запаліть лампу! – заговорила зміненим голосом. Я вибалушила крізь темряву очі на неї, – таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.
Вона сиділа бліда як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі…
І артистка побачила на ній зміну.
– Софійко, ти хора? – кинулася до неї.
– Ах, ні, ні! – запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.
– Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.
– Я не голодна, – відповіла, – їжте самі… Я буду грати. Заки з'їсте, я буду грати.
– Ти ж утомлена! Ходи їж із нами! – попросили ми обі відразу й обі приступили до неї.
– Ні, не буду, не можу! – Дивилася на нас такими великими благаючими очима. – Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати…
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився й не може її у Відні удержувати.
Ми поніміли.
Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене прошибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!
– Се зле, Мартухо… ах, лайдак він!
Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені…
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву «Valse melancolique», як тепер. Перша часть – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, товплення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
– Тепер дайте мені їсти, – сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі…
Ми піднялися, урадовані її словами…
Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися, – вигиналася якраз найвигідніше, – коли саме в тій хвилі розлягся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабкий жалісний зойк струн…
Вона струхліла.
– Резонатор тріс! – крикнула Ганнуся.
– Струна! – кликнула я.
– Резонатор!
Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.
– Резонатор? – спитала Ганнуся.
– Струна…
– Отже – струна!
І справді – лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла…
– А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! – обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни – зомліла…
Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.
– Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? – питала заєдно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутого жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. – Чому, чому?..
