Фараон - Прус Болеслав (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
— Дай мені спокій, — відповіла Кама. Грек схопив її за шию.
— Негіднице!.. — крикнув він. — Невже ти не розумієш, що, перше ніж зійде сонце, тебе схоплять, а через два дні задушать.
— Я хвора…
— Де коштовності?
— Там, під ліжком…
Лікон скочив до кімнати, при світлі світильника витяг з-під ліжка важку скриньку, накинув на Каму плащ і потягнув її за руку.
— Ходімо. Де двері, якими входить до тебе цей… цей твій повелитель?
— Залиш мене…
Грек нахилився до неї й зашепотів:
— Ти думаєш, я тебе лишу тут?.. Потрібна ти мені зараз, як та сука, що втратила нюх… Але мусиш іти зі мною… Хай знає твій повелитель, що є хтось кращий за нього… Він викрав жрицю в богині, а я забираю коханку в нього…
— Кажу тобі, що я хвора…
Грек витяг тонкий стилет і приставив їй до шиї. Вона затремтіла й шепнула:
— Вже йду…
Потайними дверима вони вийшли в сад. Від палацу наступника трону до них долинав гомін воїнів, які розпалювали багаття. Подекуди між деревами видно було світло; інколи повз них пробігали слуги царевича. Біля брами їх спинила варта.
— Хто ви?
— Фіви! — відповів Лікон.
Вони вийшли без перешкод на вулицю і зникли в завулках кварталу, де жили в Пі-Басті чужоземці.
За дві години перед світанком у місті заграли, сурми й забили барабани. Тутмос ще міцно спав, коли царевич Рамзес стягнув з нього плащ і гукнув з веселим сміхом:
— Вставай, недремний полководче!.. Вже полки вирушили.
Тутмос сів на ліжку й протер заспані очі.
— А, це ти, володарю? — спитав він позіхаючи. — Ну що, ти виспався?
— Як ніколи! — відповів царевич.
— А я б ще поспав.
Вони викупались, одягли каптани й панцирі й сіли на коней, що рвалися з рук у конюхів.
Незабаром наступник трону з невеликим почтом покинув місто, випереджаючи колони війська, які поволі посувалися дорогою. Ніл дуже розлився, і царевич хотів бути при переправі через канали й броди.
Коли зійшло сонце, останній обозний віз був уже далеко за містом, і достойний номарх Пі-Баста сказав своїм слугам:
— Тепер я йду спати, і горе тому, хто збудить мене до вечірньої учти. Навіть божественне сонце спочиває щодня, а я з першого гатор не лягав спати.
Перше ніж він скінчив вихваляти свою пильність, з’явився поліційний офіцер і попросився до нього на таємну розмову в дуже важливій справі.
— Щоб вас земля поглинула! — буркнув достойний номарх. Проте звелів покликати офіцера і спитав його сердито: — Не могли зачекати кілька годин?.. Що там у вас, Ніл не тече?..
— Сталось велике нещастя! — відповів офіцер. — Убито сина наступника трону.
— Що?.. Як?.. — скрикнув номарх.
— Сина єврейки Сари.
— Хто вбив?.. Коли?..
— Сьогодні вночі.
— Але хто міг це зробити?
Офіцер схилив голову й розвів руками.
— Я питаю тебе — хто вбив? — повторив номарх, швидше вражений, ніж обурений.
— Краще, правителю, сам проведи слідство. Уста мої не повторять того, що чули вуха.
Номарха взяв ще більший переляк. Він наказав привести Сариних слуг і водночас послав по верховного жерця Мефреса. Ментезуфіс, як представник військового міністра, вирушив разом з царевичем.
Незабаром з’явився здивований Мефрес. Номарх повторив йому звістку про вбивство дитини наступника трону й про те, що поліційний офіцер не зважується давати жодних пояснень.
— А свідки є? — спитав верховний жрець.
— Чекають твого повеління, святий отче. Привели Сариного воротаря.
— Ти знаєш, — спитав його номарх, — що дитину твоєї повелительки вбили?
Чоловік упав ниць і відповів:
— Я навіть бачив сам достойне мертве тіло дитини, розбите об стіну, і затримав нашу повелительку, коли вона вибігла з криком у сад.
— Коли ж це сталось?
— Сьогодні опівночі. Відразу після того, як у нашої повелительки був найдостойніший царевич-наступник, — відповів воротар…
— Як? Царевич був уночіувашої повелительки? — спитав Мефрес.
— Я ж сказав, великий пророче.
— Дивно! — шепнув Мефрес номархові.
Другим свідком була Сарина куховарка, третім — служниця. Обидві доводили, що опівночі наступник трону заходив до Сариного покою. Він пробув там з хвилину, потім швидко вибіг в сад, а за ним із страшним криком вискочила Сара.
— Але ж наступник трону цілу ніч не виходив із своєї кімнати в палаці… — сказав номарх.
Поліційний офіцер похитав головою і сповістив, що в передпокої чекають кілька слуг із палацу.
Їх покликали, святий Мефрес сам опитав усіх, і виявилось, що наступник трону не спав у палаці. Він покинув свою опочивальню до півночі і вийшов у сад; повернувся, як перші труби заграли побудку.
Коли вивели свідків і двоє сановників залишились самі, номарх, стогнучи, кинувся на підлогу й сказав Мефресові, що він тяжко хворий і воліє краще вмерти, ніж вести слідство. Верховний жрець був дуже блідий і схвильований, але відповів, що справу про вбивство треба з’ясувати, й іменем фараона наказав номархові, щоб той пішов з ним до Сариного будинку.
До саду наступника трону було недалеко, і обидва сановники незабаром опинились на місці злочину.
Увійшовши в кімнату на другому поверсі, вони побачили Сару, яка стояла на колінах біля колиски, наче годуючи немовля. На стіні й на підлозі червоніли криваві плями.
Номарх відчув таку слабкість, що мусив сісти. Але Мефрес був спокійний. Він підійшов до Сари і, торкнувши. її за плече, сказав:
— Ми прийшли від імені його святості…
Сара раптом зірвалась на ноги і, побачивши Мефреса, скрикнула страшним голосом:
— Прокляття вам!.. Ви хотіли мати єврейського царя! Ось ваш цар! О, чому я, нещасна, послухала ваших зрадницьких порад?..
Вона захиталась і знову припала до колиски, стогнучи:
— Мій синочку… Мій маленький Сеті… Такий був гарний, такий розумний… Щойно простягав до мене рученята… Єгово! — крикнула вона, — поверни мені його, адже ти всевладний! Боги єгипетські — Осіріс, Гор, Ісідо… Ісідо, ти ж сама була матір’ю… Не може бути, щоб на небі ніхто не почув моїх благань… Таке маленьке дитятко… гієна змилосердилася, б над ним…
Верховний жрець узяв її під руки й підвів з колін. Кімнату заповнили поліцейські і слуги.
— Саро, — сказав жрець, — іменем його святості володаря Єгипту взиваю до тебе і наказую тобі: відповідай, хто вбив твого сина?
Сара дивилась поперед себе, як. божевільна, і терла чоло. Номарх подав їй води з вином, а одна із служниць скропила її оцтом.
— Іменем його святості, — повторив Мефрес, — наказую тобі, Саро, Назвати ім’я вбивці…
Присутні поточились до дверей, номарх розпачливо затулив собі вуха.
— Хто вбив?.. — мовила Сара здавленим голосом, втупивши погляд в обличчя Мефреса. — Хто вбив, питаєш?.. Знаю я вас, жерці!.. Знаю вашу справедливість…
— І все-таки — хто? — наполягав Мефрес.
— Я!.. — нелюдським голосом крикнула Сара, — Я вбила своє дитя, бо ви зробили його євреєм.
— Це брехня! — просичав жрець.
— Я!.. Я!.. — повторювала Сара. — Гей, люди, ви бачите мене й чуєте! — звернулась вона до свідків. — Знайте, що я вбила… я… я… я… — кричала вона, б’ючи себе в груди.
Почувши це, номарх опам’ятався і співчутливо подивився на Сару. Жінки ридали, воротар витирав сльози. Тільки святий Мефрес стискав посинілі вуста. Нарешті він чітко промовив, дивлячись на поліційних урядовців:
— Слуги його святості, віддаю вам цю жінку, яку ви маєте допровадити в дім суду.
— Але син мій буде зі мною!.. — закричала Сара, кинувшись до колиски.
— З тобою… з тобою, бідна жінко, — відповів номарх і закрив руками обличчя.
Сановники вийшли з кімнати. Поліційний офіцер наказав принести ноші і з виявами найвищої шани провів Сару вниз. Нещасна взяла з колиски заплямований кров’ю згорточок і, не опираючись, сіла в ноші.
Всі слуги пішли за нею до будинку суду.
Коли Мефрес з номархом через сад поверталися додому, начальник поліції схвильовано сказав:
— Жаль мені цієї жінки!..
