Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
А тиран був зараз сама люб'язність, в усмішці до вух, розгодований, спливаючи жиром, він поїдав Тамару масним своїм поглядом:
- Мадам, чи подобається вам наша музика?
- О, йєс!
- А джунглі наші вас не лякають?
- О, ні!…
- Раджу скуштувати тієї он смаженини… Молода антилопа.
- Дякую, але я вегетаріанка!
Формальності прийому для Дударевичів, власне, па цьому й скінчились, глибокий діалог відбувся, після чого Тамара з Валерієм пірнули в людський вир, між дерева, перевиті квітами та ліанами. Тамара одразу відчула себе полегшено й нітрохи не образилась, коли Дударевич її залишив, зачепившись біля котрогось там араба, бо й саму її одразу підхопили знайомі поляки, запропонували вибрати щось із напоїв, і вона взяла собі джин-тонік. Взагалі тепер можна було повестись вільніше, можна було, нарешті, відгукнутись до тих і до тих, комусь кивнути, з кимось пересміхнутись, а потім знов, опинившись у колі своїх дотепних польських друзів, дати собі волю насміятися всмак, вислуховуючи їхні добре приперчені каламбури, на які тільки згодом натрапиш десь у варшавських «Шпильках». Ось так поточити ляси, з кимось кокетуючи злегка, весело потовкти воду в цій дипломатичній ступі - це, одверто кажучи, Тамарі завжди було до душі. Давно минув той час, коли вона, щойно ставши дружиною дипломата, перед кожним прийомом хвилювалась, нервово тремтіла щоразу, з жахом уявивши, що зробить якийсь промах, порушить протокол, або з нею щось станеться конфузне в товаристві, щось скаже невлад і стане для всіх посміховиськом… Ні, тепер вона тут як риба у воді. І навіть цією екзотикою її не приголомшити, навчилася орієнтуватися блискавично, друзі знають цю її якість - з півслова, з півпогляду пані Дударевич визначить, хто є хто!
Однак ці невщухаючі гуркотливі тамтами, сповнені чуттєвості танці напівоголених людей у відблисках вогнищ, чиїсь веселі, заохотливі погляди, розсипи компліментів - все це збуджує, збурює в тобі гарячу, молоду кров. Джин-тонік, звичайно, хмелить, але ти лиш злегка захмеліла, думка працює ясно і гостро, ніщо не лишається для твого ока непоміченим, ти на льоту схоплюєш усмішки, розшифровуєш мигцем кинуті погляди, за словом нейтральним читаєш підтексти й двозначності, ти зараз так певна себе й жіночої своєї приваби, що, здається, тобі під силу зачарувати когось найвродливішого, будь-кого ти могла б завабити тут під ці збурливі, жагучі тамтами! Не страшать тебе й ці величні твої африканські суперниці, смаглошкірі молоді дружини багачів чи просто чиїсь коханки, наложниці, що, понад міру декольтовані, ревниво позираючи на тебе, а виглядом чорних королев пропливають сюди й туди по залу, викрутисті, сміливоокі, проносячи у вухах цілі маєтності, виблискуючи сяючими купами каратів на шиях, на своїх розкішних персах… Ні, їм тебе не затьмарити сяйвом каратів, ти сьогодні в блиску своєї чарівності, язик твій мов бритва, до того ж ти любиш перед сном читати «пльотки о панях», дещо й звідти беручи на своє веселе озброєння. Всі знають: де ти - там весело! Вдало пожартувала тут, а тобі вже подають знаки звідтам, бо ти всюди бажана, перекинутись словом з тобою кожен вважає для себе мало чи не за честь. Мимохідь пустила бісики тонкобровому мексіканцеві, затрималась на хвильку із знайомим новозеландцем, та найдовше випало перебути в товаристві з японським подружжям, бо ця мила, в райдужному кімоно японочка (Тамара забула, як її звати) виявилась такою щебетухою, що слухати її вистачило б весь вечір, японочку цікавить, як там поживає дружина містера Заболотного і чи не забула вона своїх японських друзів, котрі досі згадують милу Соню-сан і завше їй будуть вдячні за той її великодушний, такий гуманний вчинок! Можна подумати, вся Японія тільки тим і живе, що співає хвалу Софії Іванівні за те, що колись їй вдалося добути ліки для кількох японських дітей, хворих на поліомієліт… Якщо вірити цій щебетусі, то японські матері ще й зараз підносять Заболотну-сан до небес!… Розшарівшись, як квітка, японочка й далі щебетала б, однак, помітивши не без допомоги свого супровідця, що для Тамари ця тема стає надокучлива, вона чемно вклонилась, і те ж саме зробив її коректний, безмовний, захований у маску загадковості супровідець.
Беручи з піднесеної кельнером таці ще один джин-тонік, Тамара вловила на собі через голови застережливий, зовсім тверезий погляд свого Дударевича, який, по-правляючи чорний метелик на білосніжному комірці, тим самим давав Тамарі знак, щоб вона не захоплювалась, щоб не забувалась, де ти є й серед кого… Одначе Тамара була певна себе, джин-тонік її тільки веселить, грів душу, а голова залишається ясна, і язик зайвого не бовкне, бо вдачею і вишколом Тамара з тих, хто вміє говорити про все і ні про що, серед Тамариних приятельок вважається, що це саме їй належить веселий афоризм, котрий усім їм подобається: «Маємо все і не маєм нічого!…» Отже, все йде о'кей, Тамара в настрої, і хай які тут крутяться вири, а вона, мов добрий плавець, почувається впевнено на цих бурунах, весь цей людський крутіж її навіть розважає. Перед знайомими й незнайомими вона сьогодні постає такою, як і хотіла, вільною, розкутою, магнетичне привабливою у своїй жіночності. Хоч встигла вже з багатьма тут обмінятись усмішками й перекинутись словом, вона інтуїтивно відчуває, що очі її мовби самі шукають серед присутніх ще когось… Чи не того сивого джентльмена, що з відстані всміхається тобі вітально й підбадьорливо? Заболотний з келихом у руці, якось молодо сивий, і сьогодні чомусь особливо елегантний, з виразом доброзичливості на блідому обличчі, саме розмовляє під навислими ліанами із жвавим кругловидим французом, що в минулому, як і Заболотний, теж був льотчиком, і це їх особливо зближує.
- Ось перед нами людина, сп'яна юнощами й надіями», - сказав Заболотний, коли Тамара підійшла до них. - Ви, Тамаро, сьогодні просто в ударі!… Всіх - наповал. Не тільки звичайні смертні, а навіть їхня екселенція, як було помічено, не залишилась байдужою перед силою ваших чарів…
Француз охоче підтримав Заболотного в його жарті:
- Дозвольте дізнатись, мадам, як вам удається полонити нас з першого погляду? Якою таємною зброєю користуєтесь?
- Трохи легковажності, трохи зухвальства та джин-тонік на додачу - тільки й усього… А ви що п'єте?
- Ми, за звичаєм предків, - віскі з льодом, - сказав Заболотний, - тільки з роками доводиться трохи змінювати пропорції: менше віскі - більше льоду… Правда, Жа-не? - посміхнувся він другові.
- Я теж хочу випити віскі, -забажала Тамара, і тут, мов з-під землі, виріс кельнер з підносом, і вже наповнений кришталевий келих з чималою льодиною був у Тамари в руці.
- Сто лят! - глянула вона на Заболотного. - За всіх, хто нам дорогий…
- За дружбу, - сказав француз тихо й задумливо. - За все, що єднає… У нас з месьє Заболотним виявились спільні друзі з полку «Нормандія - Німан»…
- І до того ж, друзі дуже близькі, - ствердив Заболотний.
На якусь хвилю між ними запанувало мовчання, кожному, видно, перемайнуло в думці своє, і в синіх очах Заболотного Тамара вловила той вираз, який не раз у ньому помічала, - крізь веселість проступав нерозвійний туман зажури… Щоб змінити цей настрій, вона жваво, майже на манір тієї японочки защебетала, як ще школяркою мріяла, щоб у неї закохався льотчик, високий юнак із сусідньої вулиці, що приїздив із свого небесного полку до матері у відпустку. І хоч Тамари він, здається, й не помічав, бігає якесь там дівчисько неповнолітнє, проте коли настала весна і бузок так розкішно цвів у їхніх палісадниках, Тамара пережила незабутнє, досі пам'ятає, як, задихаючись від хвилювання, від збуреної пристрасті, шукала в кетягах бузку квіточки на щастя, тобто з п'ятьма крильцями-пелюстками, схожими на ті познаки, що були у нього в петлицях. І таки знайшла, і з'їла, щоб задумане сповнилось!… Однак дарма, що п'ятикрилу пелюстку з'їла, а льотчика того з сусідньої вулиці вона так більше ніколи й не зустріла в житті…
На Заболотного й.на його французького друга Тамари-на розповідь, здається, справила саме те враження, на яке вона сподівалась, обидва вони, либонь, вловили, що хоч і ділилась Тамара мовби з грайливості, мовби між іншим, давніми своїми інтимнощами, одначе щось і зовсім пе грайливе відчувалось в її словах.
