Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
- В неї шуба з канадської норки! - скрикнула з жахом Тамара. - Точнісінько, як у мене!… Який збіг… Ні, з мене досить! Додому! До Заболотних!
Ніби видихнувшись, Тамара знеможено відкинулась на спинку сидіння й мовчала всю дорогу, озвалась, аж коли вже піднялись до мешкання Заболотних.
- Як Ліда? - запитала Соню, тільки переступивши поріг.
- Не хвилюйся, - сказала Заболотна, перехопивши повний тривоги Тамарин погляд, яким вона гайнула по кімнаті. - Спить, вмостившись на канапі в Кирила Петровича… «А дитиночка - мов зориночка», ба, як розшарілася, - додала вона, коли обидві зупинились над Лідою. - Недавно заснула, все ждала вас… Як там хоч було?
- Потім, потім, - Тамара, не скидаючи шуби, стояла, дивилась на доньку, а за якусь хвильку, вернувшись до вітальні, так у шубі й сіла до столу. - Ні, я таки погана мати. Знову підкинула вам дитя, як зозуля, а сама гайда розважатись… Грішна мати!
«Аж ось коли прокидається в тобі материнський інстинкт», - порадувався в душі Дударевич і, загледівши на канапі розкриту валізу, в іронічній своїй манері звернувся до Заболотної:
- Вже в Союз пакуєтесь, Софіє Іванівно? Чи не рано? Для Дударевича не було несподіванкою, що колега його має терміново відбути у відповідальне відрядження, одначе йому захотілося чомусь вдати, що для нього це новина.
- Куди і в яку дорогу - ви ж знаєте, - з досадою відповіла Заболотна згодом. - І що дорога ніяк не додому…
Схилившись над валізою, вона стала знов перебирати дорожні речі - напрасовані чоловікові сорочки, улюблені його краватки, потертий несесер, колись кимось йому подарований і з яким Заболотний все не може розлучитися, та ще томик «Кобзаря», що його господар завжди бере з собою в далеку дорогу.
До Тамари мовби тільки зараз дійшло, чим то Заболотна заклопотана… Вона аж скинулась:
- Як? Знову в дорогу?
- Виходить, що так, - глухо відгукнулась Софія Іванівна. - Меншого не знайшлось…
- Звідки це виникло? Чому? - метнула гнівний погляд Тамара на Дударевича. - Знову замість когось?
- Як завжди, - ображено мовила Заболотна. - В останній момент хтось там за станом здоров'я не зміг чи прост? вважав за краще для себе ухилитись, то кому ж летіти? Звісно, Заболотному.
Дударевич підійшов до телевізора, знехотя увімкнув,-на екрані з'явилося якраз те, на чому він знається: автора-ді! В диких швидкостях, здіймаючи кушпелу, шалопіютра якихось пустирищах ще одні автомобільні гонки влаштувавшись на стільці перед телевізором, Дударевич Сказав Софії Іванівні:
- Зв'язався він з тим ЮПІСЕФом… Я ж йому говорив… Міжнародний дитячий фонд всіх. Соню, не зарятує.
Там посуха, там голод, там урагани, а на алмазних копальнях та в уранових руднях, за деякими даними, використовується навіть праця дітей. Найдешевша, по суті, рабська праця маленьких чорних невільників… А верховоди компаній, концернів не люблять, коли хто пробує зазирати в їхні справи. О, як вони не люблять сторонніх очей!…
- Таж треба комусь за дітей заступитись? - здивовано звела на нього очі Заболотна.
- При бажанні він міг би цілком законно уникнути відрядження.
- Не з тих він, що уникають! Це ж вам добре відомо.
- Запевняю вас, Софіє Іванівно, для нього цей політ такий же не обов'язковий, як, до речі, і ота їхня подорож до Мадонни…
Заболотна випросталась, примружилась гнівно:
- І саме тому, що цей політ для нього е продовженням тієї подорожі, він летить.
- Софіє Іванівно, як треба вас розуміти?
- А так. Що він вирішив, то вирішив. І не будемо більше про це.
- Тільки хай не летить над Бермудами, - задумливо сказала Тамара, не зводячи погляду з фотокартки молодих усміхнених льотчиків на стіні. Сиділа в шубі нарозхрист, у позі недбалій, мовби перебувала зараз у якомусь сомнамбулічному стані. - Річ у тім, що над Бермудами… зупиняється час. Він там просто зникає…
Глава XXXII
Після африканського прийому Заболотний заїхав до мене в готель. І ось ми сидимо на тридцять п'ятому поверсі цього урбаністичного щільника в одній із його тісних, а низькою стелею кліток, де тебе оточує зручна й практична синтетика, де все ніби для людини е і все ж чогось найістотнішого бракує. Є холодильник з різними соками, і біленький телефон на столі, і біблія, і кондишен, що жене потрібне для ваших легенів повітря, є навіть віконце, до того ж не зашторене спущеними жалюзі, бо ж по той бік ніхто по тобі не вистрелить, адже там, за вікном, зовсім ось близько, глуха, закопчена сторічною сажею стіна, крізь яку ні сонце не проблисне, ні вітер не продме. Ніколи не побачити звідси, як блакитніє небо, як на зорю вранці займається чи як по ньому під обрій лягав густо-червона вечірня стяга.
- Ти щасливий, - каже Заболотний, влаштувавшись на канапі й дістаючи сигарети а незмінними пірамідами та верблюдом, хоча при мені не раз обіцяв Соні кинути палити, запевняючи, що цілком свідомий того, що коли відмовиться від сигарет, то стане безсмертним.
- Що я щасливий, це, звичайно, приємно почути, але чим же я такий щасливий? - запитую друга.
- А тим, що за кілька день будеш уже вдома. Дніпро-рівер під крилом тобі сяйне, а ця готельна клітка з її невитравним духом синтетики тільки в згадці вирине, коли писатимеш мемуари.
Заболотний чимось помітно збуджений, внутрішньо схвильований, - я давно його не бачив таким. Розповідає, що він тільки-но оце з прийому, був на гостині в одного диктатора, з джунглів. Тепер і ці, розгодовані біля корит монополій квіслінги, скороспечені вельможі навчились подавати себе публіці досить ефектно: ось і для цього прийому вибрано готель найфешенебельніший, де мають звичай зупинятися мультимільйонери та президенти, в залі створено цілковиту ілюзію джунглів з криваво-червоними, якимись аж зловісними вогнищами, з несамовитим гуркотом тамтамів… Вся ця екзотика, дикунський шик, вульгарно-розв'язна поведінка напівоголених чорних красунь, обсипаних діамантами, і їхній самовпевнений диктатор, оточений блюдолизною тубільською знаттю, повторно розбагатілою на алмазних копальнях та уранових рудах, - не це, виявляється, найбільше вразило Заболотного, такими речами його не здивуєш, вразило інше. Адже прийом було влаштовано - такий збіг! - саме в тому залі, де свого часу тутешня знать вшановувала учасників бомбування Хіросіми, даючи банкет на честь матері старшого з офіцерів, іменем котрої - теж який цинізм! - було названо той апокаліптичний літак з атомною бомбою на борту.
- Ти цього не знав? А їх не посоромились вітати тоді, як героїв, - повільно розповідав Заболотний, - хоча ті, охоплені містичним жахом, «герої» з молитвами й прокляттями тікали від власного злочину, від ударної вибухової хвилі, яка гналася в хіросімському небі за ними, мов розплата самої судьби… «Боже мій! Що ми наробили?…» - записав один із тих, що перед самим вильотом так ревно слухали в тропічній темряві напутню, безмірно блюзнірську месу із уст свого армійського капелана…
«Що ми наробили?» Йому не ясно - що! Найбільша руїна світу була створена за мить! Пекло розверзлось під вами палаюче, що аж кабіну вашу виповнювало гидким багровим світлом, можливо, навіть схожим на те, що тільки-но багровіло нам у залі дикунського цього прийому… З усіх прийомів сьогоднішній для мене виявився найтяжчим, - Заболотний дихав незвично схвильовано. - Намагався забутись, відволікався, реагував на чиїсь дотепи, а воно потім знов накочується, терзає душу: та що ж це таке? Чому цей збіг? Чому так швидко забуто жертви, живі «огарки» людей, чому? Ніби й нема вже отих довічних калік, що ми їх бачили з тобою в японському атомному лазареті?
- Цих «чому» та «чому», - кажу до нього, - можна б називати без кіпця. І в різних сферах…
- Ти маєш на увазі свої екологічні проблеми?
- Їх теж. Хоча вони такі ж мої, як і твої.
- Це правда. Планета неподільна, кожен із нас за неї відповіда. Соня, скажімо, не може чути навіть мисливського пострілу… Вважає дикістю, що він узаконений. Уявляєш: вечір-казка, зоря цвіте на півнеба, а на озерах пальба, канонада…
