Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Страшний скіфський степ!
Інший загін подався шукати хоч якусь поживу і наскочив на засаду. Де взялися степовики, з-під землі вискочили чи з неба впали, перси того гаразд і не второпали.
— Ар-р-р-а-а-а!!!
Закрутився, завертівся світ у смертельній круговерті.
Стріли, як злі оси, жалили чужинців звідусіль, а де вони бралися, важко було збагнути.
— Ар-р-р-р-а-а-а-а!!! — на всю свою могутню горлянку кричить Тапур. — Рубайте персів! Коліть!!! Топчіть кіньми! Витирайте об їхні чуби свої руки!!
Меч так і миготить у його руках. Навідліг рубав чужинців, кому голову зносив, і вона каменюкою летіла на землю й підстрибувала, бризкаючи і цвіркаючи кров'ю, кого з плеча й до самого коня розрубував, кого навскіс стинав… За ним мовчки й завзято рубався ватаг Анахаріс.
— Ну, як, ватаг, погуляємо?! — кричав йому вождь.
— Погуляємо! — відказував Анахаріс.
Зійшовшись впритул, стіна стіною, скіфи і перси оглушували один одного бойовими кличами своїх родів і племен. Змішалося все: коні, люди, крики звитяги, стогони, вигуки радощів і передсмертні зойки… Билися піші і кінні, рубалися мечами, хто мав мечі, кололи ножами, хто мав ножі, проштрикували один одного списами, хто мав списи… Поранених затоптували коні, але поранених було мало. Із коней падали тільки мертвими.
Перси билися вперто й завзято, лавою насідаючи на скіфів, надсадно кричали, підбадьорюючи себе криками.
А згодом і сили вже не стало кричати. Тільки хрипіли…
— Персиді нарешті заціпило! — загаласували скіфи. — Постривайте, чужі зайди, ми ще повитираємо свої руки об ваші чуби!
Розпалений боєм, Тапур ввірвався у саму колотнечу, де від пилу, піднятого кіньми, й дихати не було чим. Вертівся на коні, відбиваючи удари з обох боків, сам рубав… У смертельній тисняві перські і скіфські коні билися грудьми один в одного, іржали, кусалися за шиї, і вершники, перегнувшись, зчіплювалися в двобої, душили один одного і теж кусалися…
Тапур схрестив свій меч із мечем сотника-здорованя, але той відбив удар і сам напав. Був він досвідченим рубакою і надзвичайно сильним. Відбивши напад вождя, він ринувся вперед, і його меч, розсікаючи повітря, полетів на Тапура. Тапур, вдавши, що він падає з сідла, метнувся попід животом коня і виринув з другого боку, тримаючись за повід. Мить, і він уже у сідлі й з усього розмаху розрубав сотника навпіл… І тут збоку налетів на Тапура перс у шоломі з пишним султаном із пір'я. Його довгий і важкий меч злетів угору, сяйнув проти сонця крицею і стрімко полетів на голову вождя…
— Тапур, стережися!!! — хотів було крикнути Анахаріс, але в горлі у нього все пересохло, і він не зумів повернути й язиком. Тільки бачив, як чужинський меч летів на голову вождя…
І Анахаріс, напружившись, стрибнув із свого коня на Тапура, прикриваючи його собою, і в ту ж мить, як він стрибнув, важкий і чомусь такий холодний меч розсік його навпіл… І болю Анахаріс не відчув, бо здалося йому, що крижаний водяний потік пронизав його наскрізь і остудив пекучий вогонь… І тільки згас той вогонь, як він провалився у густу і вічну пітьму… Але в останню мить йому здалося, що то не він провалився у чорну порожнечу-прірву, а провалився гарячий бій…
Тапур зупинив коня посеред побоїща і рукавом куртки витер мокре чоло. Задоволено оглянувся навколо. Перемога! Бодай і маленька, над одним лише перським загоном, але — перемога! А багато малих перемог складуть одну велику, і це добре. Перський загін винищено до останнього вершника.
— Воїнство моє славне! — звівшись у сідлі, крикнув вождь до своїх вершників. — Арес послав нам перемогу! Слава Аресу!!!
— Слава Аресу!! — загриміло на рівнині. — Слава Тапуру!
— Анахарісу слава вічна від роду до роду скіфського! — крикнув вождь, блискаючи збудженими очима. — Слава тим, хто відважно бився і хто своїм життям рятує товариша по зброї.
— Слава!!!
Воїни схилилися над розрубаним ватагом, один із них швидким, невловимим рухом відтяв у трупа голову, показав її всім. І воїни схилили у шанобі свої голови і випросталися.
— Це найхоробріша голова з усього скіфського роду з бойовим кличем «арара»! — крикнув старий воїн. — Ми висушимо голову ватага Анахаріса, настромимо її на священний спис, і вона, голова мужнього Анахаріса, водитиме нас у бої, і ми не знатимемо поразки!
І помчав рівниною, піднімаючи в руці голову ватага Анахаріса та вигукуючи бойовий клич:
— Арара, скіфи!.. Слава героям, смерть ворогам!!!
Розділ дванадцятий
На човні у небуття
Він спинився на березі, безвільно опустивши руки.
Низько, ледь не зачіпляючись за дерева й будинки, над щасливим містом сунули важкі сірі хмари. Хвилі билися в гавані, мов у западні, рвучись на волю, оскаженіло кидались на берег і в безсиллі, запінені, скочувались назад, зрозумівши свою безвихідь…
І так раз у раз, раз у раз…
Вітер забивав дух, і йому здавалося, що на березі лиману нічим дихати. А чи, може, з його грудей уже зникло серце, і кров більше не вирувала по тілу, і він закляк, задихався… Вітер шарпав на ньому гіматій, наче хотів його здерти, і Родон сказав вітру:
— Нащо тобі мій плащ? Візьми краще мою душу… Якщо вона в мене ще лишилася…
Відв'язав човна, хотів було сідати, але в останню мить завагався. Ні, не злякався того, що задумав, а просто захотілося ще раз, востаннє, подивитися на рідне місто. Тримаючи неспокійного човна за ланцюг, стояв, опустивши сиву голову, не в силі глянути на рідне місто. Човен злітав на хвилях, поривався у море. Родон ледве втримував його за мокрий ланцюг.
— Почекай… — глухо мовив до човна, — ще встигнемо… Та й місця вистачить, велике море… Глибоке…
Долоня від іржавого ланцюга зробилася червоною, іржа стікала з неї, наче кров… Родон до болю в руці стис ланцюг і рвучко повернувся посірілим обличчям до міста. Кущуваті колючі брови архонта зсунулись на переніссі, важко зависаючи над холодними, колись сталистими, а тепер безпомічними очима, у яких застиг бляклий туман… І на душі був такий же бляклий сірий туман, і ніде не видно було просвітку. І дивився архонт на місто з німим докором, як на друга, який зрадив його і відвернувся від нього. Але місто його не зраджувало і навіть не знало, що він затіяв і чому відв'язав на березі човен. Місто ще спало, бо надто було рано, а йому було все одно, що ніч зараз, день чи ранок, бо останні ночі він уже не спав… З незрозумілою злістю до самого себе подумав, що то не біда, виспиться він на тім світі.
Човен поривався, борсався, злітав на хвилях, рука архонта смикалась, і з долоні стікали червоні краплі…
— Кажу, почекай, — вже гнівно вигукнув до човна. — Хочу востаннє подивитися на місто, у якому прожив двадцять п'ять літ. Мусить же воно попрощатися із своїм архонтом. Для нього жив і серцем своїм, і мечем… Хоча… хоча місто підбере собі нового архонта, а ось де він ще знайде таке місто? На дні моря його немає.
Човен ніби зрозумів його, на мить утихомирився (чи, може, вітер затих) і легенько гойдався на хвилях.
Архонт все стояв і дивився на місто.
І навіть бачив звідси свій білий будинок на горі. Покинув він його опівночі, щоб ніколи вже більше до нього не повернутися. І хто б міг знати, що ось так закінчиться його життя.
Десь жалібно квилила чайка.
Чи плакала, чи скаржилась на свою долю.
— От і все… — мовив архонт до міста. — Спиш ти, то й спи, як маєш сни, а старий Хронос з косою уже відміряв мій час.
З міста не долинув жоден звук, наче вимерло все навкруг.
Ранок народжувався сірим, непривітним. І місто було сіре, пустельне, наче попелом засипане… А може, то так сіро і пустельно було в нього на душі?
Глухо зітхала вода.
— Ат!.. — сказав зрештою архонт. — Пора кінчати!..
Ступив у човен, той легко злетів на хвилях, радіючи, що вирвався на волю. Архонт наліг на весла, і човен швидко віддалявся від берега. Щоб не дивитися на місто, архонт сів до нього спиною і гріб швидко, наче квапився пошвидше втекти від міста.
