Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Коли відплив далеко від гавані, випростав спину і подумав, що його ніхто не побачив, а з берега не впізнають… Подумають, рибалка далеко заплив…
Витяг весла з води, бо вони йому більше уже були не потрібні, і сидів, зігнувшись, відчуваючи, як кам'яніє його тіло.
Хвилі кидали човен то вгору, то вниз, крутили його, намагалися перевернути, й тому било хвилею у борт, але Родон не звертав на те уваги. Човен крутився серед хвиль, а він, зайнятий думками, дивився в потемнілу далину спорожнілими очима. Єдине, чого він боїться, то це відчаю… Бо відчай — то перша ознака безсилля. Та відчай, вже, здається, прийшов до нього, і спершу він хотів було відігнати його, а потім подумав: а навіщо? Чи не все одно? Ніхто вже не дізнається, з яким настроєм розквитався він із своїм життям.
— Ольвіє… — забувшись, промовив уголос архонт. — Яка ти жорстока, дочко моя! У мене нікого немає, крім тебе, Ольвіє…
«Ольвіє… Ольвіє…» — почувся йому власний розпачливий голос.
Кілька днів тому із Скіфії повернувся його гонець. Скіфськими степами сунула перська орда. Греки з дня на день чекали нападу, але перси пішли в глиб степів. Місто обійшла біда стороною, але Родон хвилювався за долю дочки. Послав гінця, послав не як архонт. Як батько. Вибрав відчайдуха, котрому все ніпочім. Щедро заплатив, попрохавши будь-що пробитися до Ольвії, дізнатися, як там вона. І — негайно назад.
Гонець побував у скіфів, повернувся і довго не міг глянути в очі архонту.
Родон до найменших подробиць пригадує все, що йому повідав гонець. Вісті він приніс страшні.
Море шумить, і вчувається йому в шумі голос дочки…
Ольвія холодно дивилася на гінця рідного міста, не відчуваючи ні радощів, ні бодай хвилювання.
— Слухаю тебе, посланець архонта, — промовила вона чужим голосом і глянула мимо нього. — Чому ти сюди примчав?
Гонець їй сказав:
— Я мчав до тебе багато днів, славна дочко нашого міста. Всюди перси, і я вужем прошмигнув мимо їхніх роз'їздів. Мене послав архонт, твій батько. Архонт дуже тривожиться за тебе, бо в скіфські степи прийшла велика орда. Архонт хоче знати, як живе його дочка, чи не потребує допомоги? А може, її життю загрожує небезпека?..
Гонець мовчав, чекаючи відповіді.
У кочовищі не затихав жіночий лемент, плач дітей, гавкіт собак: гонець уже знав, що жінки та діти збираються в далеку дорогу на північ.
Ольвія мовчала і дивилася кудись мимо гінця.
Вже були зібрані всі юрти і шатра, завантажені збіжжям повозки, і кочовище заворушилося, заскрипіло колесами.
А Ольвія все ще мовчала. Вона стояла перед гінцем у чорному довгому платті і такім же чорнім клобуці, горда і печальна водночас, вона була в ту мить далеко від нього.
І гонець, не дочекавшися відповіді, повторив своє запитання:
— Архонт хоче знати, як поживає його дочка.
Ольвія нарешті ворухнула губами:
— Спасибі тобі, мужня людино, що примчав сюди, прорвавшись крізь перські загони. Скажи, як поживає місто? Перси не погрожують моєму місту?
— Слава богам, поки що добре. Щоправда, занепала торгівля, бо всюди у степах перси, і купці не відважуються бодай носа виткнути у степ. А так… все ніби гаразд. Дехто теревенить, що буцімто перси нападуть на Ольвію.
Вона заперечливо похитала головою.
— Ні, персам не до греків. Не сьогодні-завтра вони будуть тікати із скіфських степів до ріки Істру.
І вмовкла.
— Архонт цікавиться, як поживає у скіфському краї його дочка, — вдруге нагадав гонець. — Я поспішаю, дорога не близька.
— Архонт цікавиться, як поживає у скіфському краї його дочка? — з притиском повторила запитання Ольвія. — А чого архонт не поцікавиться, як всі ці роки проживала у Скіфії сліпа рабиня Мілена?
— Про віщо говорить Ольвія? — з подивом запитав гонець.
Ольвія глянула на нього так, що він мимовільно позадкував.
— Я питаю, чому архонт не поцікавиться, як жила і мучилася у скіфській неволі Мілена?
— Я не розумію… нічого не розумію… Яка Мілена?
— Тобі й не треба знати, — сухо сказала Ольвія. — Ти лише передай архонту… Скажи йому… Скажи, що Ольвія знайшла у Скіфії гречанку, котра була продана у рабство і котрій скіфи викололи очі, як це вони роблять з рабами. Ту гречанку звали Міленою. Помираючи, вона повідала мені таємницю її життя. Передай архонту… це не по-людському так чинити… І ще передай архонту, що дочки в нього більше… немає… Хай забуде її, як колись забув Мілену…
Старий білобородий скіф підвів Ольвії коня.
— Пора, господине. Кочовище вже відходить, перси близько.
Ольвія сіла на коня, рушила, але нараз круто повернула коня і сказала гінцеві:
— Повертайся додому. Скажи, щоб архонт пам'ятав Мілену. На старості буде це нелегко, може, навіть тяжко, але сліпій рабині теж нелегко було у тьмі рабства!
І геть погнала коня…
І — все…
Сіра ранкова мла нависла над лиманом.
Вона опускалася все нижче і нижче до води, і Родону було важко дихати, і нічим дихати. Сидів у човні, звісивши голову, і внутрішнім зором бачив ту сцену, чув страшні слова Ольвії…
Човен кидало, хвилі налітали із сірого мороку, і здавалося, що й вони важко зітхають.
Мілена… Мілена… Мілена… Шепотіли хвилі чи, може, то йому так вчувалося?
Мілена…
Мати Ольвії, його юна і вродлива дружина…
Далека, ой, далека його дружина!
Його любов єдина, і його горе єдине.
Сліпа рабиня скіфська…
Хтось невидимий колов ножем архонта в серце, і він нічого не міг вдіяти. Хай крає серце, коли є біль у серці, тоді відчуваєш себе живим, а не мертвим. Він любив Мілену. Він любив її до безтями. О, тепер нема чого таїтися перед самим собою; він любив Мілену, хоч і намагався останні вісімнадцять років вирвати її образ із свого серця. О, як він любив ту далеку і зрадливу Мілену! Все життя любив, життя ненавидів, проклинав, намагався її забути і… І нічого не міг вдіяти із собою. Вона впилася в його серце гострою скалкою, яку ні вирвати, ні загоїти рану… А ще він ненавидів зраду. Тому й продав її у рабство. Пробачити зраду — значить, зрадити себе… Богиня Ата, богиня блискавичного безумства, наслала на нього таку лють, що він осліп від ненависті. І забагнув жорстоко помститися вродливій, але невірній дружині. І він помстився.
Та хіба йому легко було потім? Чи не мучився він всі ці роки? Хіба вона, молода і гарна його жона, не приходила до нього у сни? Хіба він не скреготів зубами від болю? То він на людях себе не видавав, крем'яним здавався, а вночі… Мов люті звірі, терзали його думки. Не міг забути Мілени, але й пробачити їй теж не міг. Так і мучився він усі ці роки.
Та що тепер. Кому докоряти, кому кого винуватити, як уже літає над ним крилатий Гіпнос з головкою маку в одній руці і рогом у другій. Ось він підносить ріг до губ… Родон чує трубні звуки… Гіпнос — син ночі, бог сну… Вічного сну для Родона. І він уже трубить, що архонтове буття вже скінчилося, віднині його чекає небуття. І сон… Вічний сон у підземному царстві Аїда.
А може, й там, у темному-претемному царстві Аїда, не зможе він забути Мілену? О ні, ковток води з підземної річки Лети, і він забуде все: землю і сонце, життя у білому світі і Мілену… То — швидше, швидше туди, до забуття!
Два голоси сперечалися у ньому.
Перший: «Тобі не буде прощення, жорстокий чоловіче! Твоя совість ніколи не знатиме спокою. Ти не тільки занапастив життя Мілени, ти й своє життя погубив! Гнів Немезіди не дасть тобі спокою!»
Другий: «Але ж Мілена зрадила тебе. Підло! Таємно! Ти не прощаєш зрадників. Жінка, котра зрадила законного чоловіка й сім'ю, зрадить і народ, і святині народні».
Зціпивши зуби, Родон слухав ті голоси, і обидва вони здавалися йому правими. Коли він віддавав Мілену скіфам, то не думав, що вони можуть позбавити її очей… Він тоді нічого не думав, бо у гніві великому був. І думав, що забуде її на другий же день. Але не міг забути за всі вісімнадцять років і, очевидно, вже не забуде її до кінця своїх днів.
