Квентін Дорвард - Скотт Вальтер (читать книги без сокращений txt) 📗
— Оце я називаю надійною гарантією відданості, — сказав ле Глор'є, що, як ми вже згадували, з цікавості ув'язався за Кревкером, що супроводжував короля.
Тим часом спішно викликаний сенешаль насилу повертав важенного ключа, відмикаючи ворота величезної готичної вежі, і, нарешті, мусив звернутися по допомогу до одного з воїнів Кревкера. Коли двері відчинили, шестеро людей із смолоскипами пішли попереду, освітлюючи вузький звивистий коридор, денно світло до якого проникало зверху крізь бійниці й заґратовані віконця, пророблені в стінах. Коридор закінчувався такими самими вузькими й надзвичайно крутими сходами з грубо обтесаного каміння. Піднявшися по цих сходах, вони ввійшли через грубі, оббиті залізом двері до так званої великої зали башти. В це просторе похмуре приміщення ледве сочилося денне світло крізь вузькі вікна, що здавалися ще вужчими через значну товщину стін і були схожі скоріше на щілини; коли невелику частину зали осяло червоне полум'я смолоскипів, усі закутки поринули в темряву. Кілька кажанів та лиховісних птахів, збуджених незвичайним світлом, зірвалися з своїх місць і почали кружляти над смолоскипами, щохвилини загрожуючи їх загасити. Старий сенешаль просив короля вибачити, що не встиг прибрати Державну залу, бо наказ герцога був такий несподіваний, а приміщення це вже років двадцять стояло порожнє, та й раніше, за часів короля Карла Простака [235], в ньому, кажуть, рідко хто мешкав.
— Король Карл Простак, — як луна повторив Людовік. — Тепер я знаю історію цієї башти. Тут його вбив зрадник васал Герберт, граф де Вермандуа, — так твердять наші літописи. Я знав, що з Пероннським замком пов'язане якесь старе оповідання, але не міг пригадати, яке саме. Тут було вбито мого попередника!
— Ні, не тут, не зовсім тут, коли завгодно вашій величності, — пояснив старий сенешаль, простуючи з запопадливою поквапливістю чичероне [236], який показує чужинцям варті уваги місця. — Не в цій залі, а там, у кімнаті на розі, суміжній з опочивальнею вашої величності.
Він швидко відчинив двері в кінці зали, що вели в маленьку опочивальню, які звичайно бувають у таких старовинних будовах; але саме через це кімната була затишніша, ніж велика пустинна-зала. Тут поспіхом приготували дещо для перебування короля. Вздовж стін висіли килими, у каміні з заіржавілими гратами, який давно вже не топили, палав вогонь, а на підлозі було розстелено сінники для тих, хто мав, за звичаєм того часу, ночувати в одній кімнаті з королем.
— Решта почту розміститься в залі, — не вгавав балакучий старий. — Сподіваюся, ваша величність вибачите, але наказ герцога був такий несподіваний… Ось тепер, коли вашій величності буде завгодно подивитися за ті двері під завісою, ви побачите витесану в стіні нішу, де саме й було вбито Карла. До неї знизу веде потайний хід, через який пройшли вбивці. У вашої величності, сподіваюся, очі кращі за мої, і ви можете ще побачити криваві плями на дубовій підлозі, хоч з того часу минуло вже п'ять століть.
Не перестаючи балакати, старий нишпорив уздовж стіни, намацуючи потайні двері, про які він казав, щоб відчинити їх, але король зупинив його:
— Стривай, старий, стривай хвилинку, скоро, мабуть, ти матимеш змогу розповісти новіші оповідання і показати свіжішу кров. Пане де Кревкер, що ви гадаєте з цього приводу?
— Я тільки можу відповісти, сір, що в цих покоях ваша величність такий же господар, як і у своєму власному замку в Плессі, а охороняти їх доручено Кревкерові, чиє ім'я ніколи ще не було заплямоване зрадою або вбивством.
— Але що ж базікав той старий про якийсь потайний хід? — спитав Людовік збентеженим голосом і, хапаючи за руку Креккора одпією рукою, іпшою показав на потайні двері.
— Це, мабуть, просто приснилося цьому Морне, — відповів Кревкер, — або, може, це одне з старих безпідставних оповідань, пов'язаних з цим місцем. Але ми подивимося зараз самі.
Він уже хотів відчинити двері, коли Людовік зупинив його:
— Ні, Кревкере, ні, ваша честь — для мене достатня запорука. Але що ж зробить зі мною тепер ваш герцог? Не може ж він тримати мене в'язнем тут. Коротше кажучи, я хочу знати вашу думку Щодо цього, Кревкере.
— Государю мій, — відповів граф, — ви самі бачили, яке враження справила на герцога ця жахлива звістка про вбивство його близького родича й спільника, і вам, мабуть, краще, ніж мені, знати, чи справедлива його підозра, нібито це лиходійство сталося з намови агентів вашої величності. Але герцог — людина благородна, і хоч він дуже запальний, але нездатний на таємне лиходійство. Я не знаю, який він має намір, але те, що він зробить, він зробить при денному світлі і перед лицем своїх і ваших підданих. Я можу тільки додати, що ми, його радники, за винятком, мабуть, одного з нас, докладемо всіх зусиль, щоб він доброзичливо, справедливо й великодушно вирішив цю справу.
— Ах, Кревкере, — сказав Людовік, стискуючи йому руку, немов під впливом сумних настирливих спогадів, — щасливий той государ, якого оточують радники, що можуть стримати його пориви нерозумних пристрастей!.. Їхні імена будуть записані золотими літерами на скрижалях історії. Благородний Кревкере, чому доля не послала мені такої людини, як ти?
— Щоб ваша величність поквапилися спекатися її? — зауважив ле Глор'є.
— А, втілена мудрість, ти також тут? — вигукнув Людовік, обернувшися до нього. І одразу змінивши патетичний тон, із яким він звертався до Кревкера, з невимушеною веселістю додав — Отже, й ти прийшов сюди за нами?
— Авжеж, государю, — відповів ле Глор'є, — мудрість у блазнівському вбранні мусить іти за безумством у порфірі.
— Як це зрозуміти, пане Соломоне? — спитав Людовік. — Чи не бажаєш ти помінятися зі мною ролями?
— Ні, присягаюся всіма святими, тільки цього ще бракує, — відказав ле Глор'є. — Я не погодився б на це, навіть коли б ви дали мені ще п'ятдесят корон на додачу.
— Чому ж це так? Коли б мені довелося вибирати государя, я цілком задовольнився б таким, як ти.
— Авжеж, сір, — сказав ле Глор'є, — тільки коли судити про розум вашої величності з того, куди він вас привів, то хтозна, чи погодився б я мати такого безглуздого блазня?
— Мовчи, неробо! — крикнув граф де Кревкер. — Твій язик занадто вже розгойдався.
— Не займайте його, — сказав король, — я не знаю нічого смішнішого, як глупота розумних людей. Ось тобі, мій друже, візьми цей гаманець із золотом і разом з ним прийми мою пораду — ніколи не бути таким дурнем, щоб вважати себе розумнішим за інших… І прошу, зроби мені таку ласку: розпитай, де там мій астролог Марціо Галеотті, і негайно пошли його до мене.
— Зараз, неодмінно зроблю це, государю мій, — відповів блазень. — Не маю ніякого сумніву, що знайду його в Жана Допльтюра, бо й філософи, так само як і дурні, знають, де можна купити найкращого вина.
— Дозвольте цьому вченому чоловікові вільно входити до мене, пане де Кревкер, — звернувся до нього Людовік.
— Звичайно, ваша величність, — відповів граф, — але, на жаль, мушу додати, що, за даними мені інструкціями, я нікому не можу дозволити виходити з покоїв вашої величності. Бажаю вам доброї ночі, ваша величність, — сказав він за хвилину, — мені треба-піти подивитися, щоб усе було приготовано для зручного розміщення вашого почту в залі.
— Не завдавайте собі стільки клопоту, коли йдеться про них, пане граф, — відповів король, — вони звикли зносити біду й нестатки, і, кажучи одверто, крім Галеотті, мені не треба сьогодні нікого, якщо це не суперечить вашим інструкціям.
— Ви тут масти право робити, що вам завгодно, ваша величність, — зауважив Кревкер. — Такий наказ мого государя.
— Ваш государ, графе де Кревкер, — відповів Людовік, — якого я тепер мушу так само називати й моїм, справедливий і милостивий пан. А мої володіння хоч тепер трохи й обмежені, бо я маю тільки стару залу й опочивальню, проте ще досить просторі для підданих, які залишилися в мене.
235
Карл III (879–929), званий Простаком, — король Франції, у боротьбі проти феодалів зазнав поразки й, скинутий з престолу, був ув'язнений Гербертом, графом де Вермандуа, в Пероннській башті.
236
Чичероне (італійське слово, від власного імені Ціцерон) — гід, провідник.