Привид - Несбьо Ю (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗

Харрі наближався до стоянки. В шию. Чи в голову. Шкода куленепробивного жилета. Він був на нього якраз. Страх який важучий. Трульс натиснув назад ударник затвора. Слабенький, ледь чутний голосочок сказав йому, що цього не слід робити. Бо це — навмисне вбивство. А Трульс Бернтсен ще ніколи й нікого не убивав. Навмисно. Торд Шульц? То не він його прикінчив, а звірюки Рудольфа Асаєва. Густо? До речі, а хто в біса застрелив Густо? Принаймні не він. Не Мікаель Бельман. І не Ізабель Скоєн.

Слабенький внутрішній голос затих, а перехрестя прицілу наче приклеїлося до голови Холе. Бабах! Трульс навіть уже бачив, як бризнув фонтанчик з мозку та крові. Поклав палець на спусковий гачок. За дві секунди Холе буде під світлом ліхтаря. Як жаль, що він не має змоги це зафільмувати. А потім записати на DVD-диск. Він переплюнув би «Швидкого та шаленого» разом з Меган Фокс. Шкода, що котлет не встиг попоїсти.

40

Трульс Бернтсен вдихнув — глибоко й повільно. Пульс пришвидшився, але він тримав себе в руках.

Харрі Холе увійшов у світло ліхтаря. І заповнив собою увесь приціл.

От шкода, що він не зможе це зафільмувати...

Трульс Бернтсен завагався.

Здатність думати і приймати рішення на ходу не була його сильною стороною. Ні, він не був тупим, просто інколи події розвивалися надто швидко.

Коли вони були ще хлопцями, саме це завжди різнило їх; Мікаель швидко міркував і добре говорив. Але річ у тім, що Трульс у кінцевому підсумку також робив вірні висновки. Як зараз. Як в отому епізоді з адресою, котра зникла зі списку. І як з оцим слабким внутрішнім голосом, який підказував йому не стріляти в Харрі Холе. Принаймні, не зараз. Як сказав би Мікаель, це — арифметика для початкових класів. Холе переслідував Асаєва й Трульса — на щастя, саме в такому порядку, а не в зворотному. Тож якщо Холе застрелить Асаєва, то таким чином усуне принаймні одну з проблем Трульса. І те ж саме трапиться, коли Асаєв встрелить Холе. Але з іншого боку...

Харрі Холе й досі був у світлі ліхтаря.

Трульс міцніше огорнув пальцем спусковий гачок, легенько й рівномірно тиснучи на нього. У відділі кримінальної поліції він був другим серед найкращих стрільців з гвинтівки і найкращим стрільцем з пістолета.

Він видихнув. Тіло його повністю розслабилося; не повинно бути жодного випадкового й різкого руху. Трульс знову глибоко вдихнув.

І опустив гвинтівку.

Вулиця Бліндернвеєн лежала перед Харрі, освітлена ліхтарями. Немов американські гірки, бігла вона, звиваючись, через горбисту місцевість посеред старих будинків, великих парків, університетських споруд і галявин.

Він почекав, поки підфарники таксі згасли вдалині, а потім пішов.

Було чотири хвилини на першу, і довкола не було ані душі. Харрі попросив водія зупинитися біля будівлі номер 68.

Будинок за адресою Бліндернвеєн, 74, розташувався за три­метровим парканом приблизно за п’ятдесят метрів від дороги. Біля будинку виднілася циліндрична цегляна споруда висотою та діаметром десь метрів з чотири; вона скидалася на водонапірну башту. Харрі ще ніколи не доводилося бачити такі башти в Норвегії, але він помітив, що біля сусіднього будинку стояла така сама. Як він і передбачав, до парадних сходів солідного дерев’яного будинку вела вкрита дранкою стежка. Над дверима з темної і, вочевидь, міцної деревини висіла одна увімкнена лампа.

На першому поверсі світилися двоє вікон, а на другому — одне.

Харрі став у тінь під дубом на протилежному боці дороги. Зняв зі спини рюкзак і розкрив його. Приготував газову рушницю і вдягнув протигаз на голову так, щоби в разі потреби швидко насунути його на обличчя.

Він сподівався, що дощ допоможе йому дістатися до будинку так близько, як йому треба було. Харрі перевірив, чи заряджений автомат М5, і зняв його із запобіжника.

Пора.

Але дія анестетика почала слабнути.

Він дістав пляшку «Джима Біма» і відкрутив пробку. Залишок віскі ледь закривав дно пляшки. Харрі знову поглянув на будинок. Потім на пляшку. Якщо все вдасться, як він задумав, то краще хильнути потім. Він закрутив пробку і запхав пляшку до своєї внутрішньої кишені, де вже лежав запасний магазин до М5. Пересвідчився, що дихання нормальне і що його мозок та м’язи отримують належну кількість кисню. Поглянув на годинника. Одна хвилина на другу. Через двадцять три години літак вирушатиме в рейс. Літак, де буде він та Ракель.

Харрі зробив ще два глибоких вдихи. Хвіртка, напевне, була оснащена сигналізацією, але він мав на собі надто багато важкого спорядження, щоби з розгону перескочити через паркан, а висіти на ньому як жива мішень, як це сталося на вулиці Мадсеруд, Харрі не мав ані найменшого бажання.

«Два з половиною, — порахував Харрі. — Три».

Він підійшов до хвіртки і, натиснувши на ручку, рвучко її відчинив. Взявши в одну руку газову рушницю, а М5 — у другу, побіг, але не по дранці, а по траві. Він біг до вікна у вітальні. Як полісмен, котрому доводилося брати участь у численних блискавичних облавах та арештах, Харрі чудово знав, яку вражаючу перевагу забезпечує елемент раптовості. Не лише перевагу стріляти першим, але й шоковий ефект у вигляді оглушливого звуку та сліпучого світла, які здатні повністю паралізувати супротивника. Але Харрі знав також термін дії елемента раптовості: п’ятнадцять секунд. Тому добре усвідомлював, що оце і є увесь час, який він матиме у своєму розпорядженні. Якщо він не впорається з ними за ці п’ятнадцять секунд, то вони матимуть змогу отямитися, перегрупуватися і дати відсіч. Вони ж бо чудово знали свій будинок, а він план-схеми і близько не бачив.

Чотирнадцять, тринадцять.

Відлік пішов з моменту, коли Харрі вистрілив двома газовими балонами у вікно вітальні; балони вибухнули лавиною білого диму, час неначе завмер, а потім почав смикатися, як кіноплівка, що застрягла в проекторі. На тій плівці рухався лише він один, його тіло виконувало те, що слід, а мозок складав докупи довколишні фрагменти.

Дванадцять.

Він натягнув протигаз, вкинув газову рушницю у вітальню і своїм автоматом вибив геть найбільші друзки скла, що залишалися у вікні. Потім поставив рюкзак на підвіконня, взявся за нього руками, закинув ногу — і одним махом опинився в хмарі білого диму, що клубочився йому назустріч. Свинцевий куленепробивний жилет утруднював рухи, та коли Харрі опинився в кімнаті, він наче у хмару влетів. Почув постріли і кинувся на підлогу.

Вісім.

Нові постріли. Сухий тріскіт паркету, шматованого кулями. Вони не були паралізовані до того стану, коли людина втрачає здатність до дії. Харрі почекав. А потім почув: кашель. Так кашляють тоді, коли вже незмога стримуватися, бо сльозогінний газ уражує очі, ніс та легені.

П’ять.

Харрі рвучко підняв автомат угору і вистрелив у сіро-білий туман. Почув короткі пружкі кроки. Так звучать кроки, коли хтось біжить сходами нагору.

Три.

Харрі піднявся на ноги і стрімко кинувся навздогін.

Два.

На другому поверсі диму не було. Якщо втікачу вдалося вшитися, то шанси Харрі різко погіршаться.

Один, нуль.

Харрі розгледів у диму поруччя на вертикальних брусках. Просунувши М5 поміж брусками, він повернув його угору й убік. Натиснув гачок. Автомат затрясся у нього в руці, але Харрі міцно його тримав. І стріляв, поки не випорожнив магазин. Потім висмикнув автомат з-поміж брусків, витягнув порожній магазин, а другою рукою заліз до кишені, щоби витягнути запасний. Але знайшов там лише пляшку. Запасний магазин випав з його кишені, коли він падав на підлогу! А реш­та й досі були в рюкзаку на підвіконні.

Харрі знав, що йому — кінець, коли на сходах почулися кроки. Хтось спускався вниз. Спочатку повільно, невпевнено. А потім швидше. Потім стрімко затупотів донизу. Харрі побачив, як з туману випірнула постать. Наче привид у чорному костюмі та білій сорочці, що, погойдуючись, плив у повітрі. Привид вдарився об поруччя, зігнувся навпіл і, вже неживий, сповз униз до колони гвинтових сходів. Харрі побачив рвані краї ран на спині, де влучили кулі. Він підійшов до трупа, схопив його за чуб і підняв голову. Відчув, як йому перехопило подих, і з трудом притлумив у собі імпульсивне бажання зняти протигаз.