Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Ми сироти, — відказав Вайда, опускаючи руку, бо відчув, що Таня гнеться під її тягарем. — Вічні сироти…
— Боже, як там мати сама… — її кинуло в пекучу журу, і щось таке пекуче занило під грудьми.
— Але ж вона радила тобі їхати з нами, — Антон чи то розраджував, чи виправдовував її.
— Та радила… — тихо, якось нишком, проте дуже боляче зітхнула дівчина. — Але мені легко з тобою, так легко на цій чужині… Ми повернемось? Правда?
— Повернемось… — він хотів сказати якомога твердіше, але цього разу лиш видушив слово..
Оксана не чула їхньої розмови, та по тій щирості жестів визначила, що вони зараз щасливі. Нічого, повернеться Ярослав, і ти також будеш щасливою. Ти й зараз наче щаслива. Справді, перехід Збруча має для тебе інше забарвлення — все-таки знайомі, рідні краї — до Житомира і Кодні зовсім близько… Вона відчула, що починає заспокоюватися. Тут, за Збручем, вона усім допоможе… Ото тільки щоб скоріше повернувся Ярослав, тоді… тоді вона усіх — Антона, Таню, Ярослава — запросила б до Кодні,— вони б собі добре там жили… Глянула на Петруся, що дибав поруч. І його, звичайно, заманила б…
А Дударик був зараз і близький, і далекий. Він не осуджував своїх знайомих, що мало вділяють йому уваги: в кожного з них своє горе, — йому хотілося співати. Хотілось — і все! Він був невгомонний, переповнений якоюсь внутрішньою силою, котра не могла довго бути закутою в панцир, а мусила вирватися на простір, і він подумки, німо заспівав, — дрібний шелест вербички…
Вечоріло. Вздовж обозу мчав вершник, сповіщаючи, що зараз буде село, в ньому зупинка на нічліг. Петрусь обірвав свою німу пісню, Оксана хутко підступила до Тані. Справді, невдовзі забовваніли будинки, рідкі садки. Вайда зрозумів, що легкої ночі не буде, але заспокоїв себе тим, що вже забув про легкі ночі. Люди на війні мов тварини: лягають як попало і куди попало, мріючи про малюсіньке місце, де можна було б примоститися. З приємністю ліг би на фірі, та на ній поранені. Якби ж то ще одна підвода! Спробуй вигідно розміститись, якщо в обозі десятки підвід! Про вигоду може тільки наснитися.
Був звичайний гармидер, лайка, крики, подекуди мало не доходило до бійки, бо підвід було багато, а обійсть мало, тож в'їжджало по кілька на подвір’я. Біля одного з них, з високим тином, на якому догори дном стирчали горщики, Вайда звелів зупинитися. Відчинивши хвіртку, побачив повняву молодицю з подвійним підборіддям, хотів попроситися у двір, однак та не дала йому ані слова сказати, а замахала руками:
— У мене вже є!
За натурою Антон був стриманим, чемним хлопцем, до горлохватів не належав. Але то було давно, в мирні часи, коли його ровесники лазили по чужих садках, а він скромно просив у господаря яблуко чи грушку. Тепер же він був солдатом. І те, що сказала зараз жінка, для нього нічого не важило, — рівнозначно, якби вона плюнула собі під ноги. Оцю фразу «В мене вже є!» він чув сотні разів, з різними інтонаціями та відтінками. Вона на нього не справляла ніякісінького враження, його душа була склепана з фронтового диму й осколків, вона згусла, зацементувалася.
— Так, у мене вже є,— повторила молодиця.
— У нас поранені,— він не чекав її згоди, а сам відчинив ворота. — Заїздіть!
— Ви також австрійці? — похмуро спитала молодиця з подвійним підгарлям, прискіпливо позираючи на всіх.
— Галичани ми, — прийшла на поміч Антонові Таня. — А Оксана ось з ваших країв.
— Все одно австрійці,— молодиця, однак, своє і, скісно кинувши оком на воза, спитала: — 3 вошима?
— Ми їх залишили по той бік Збруча, — Вайда спробував відбутися жартом. — Ви нам ліпше молока продайте.
— Для себе не вистачає,— повнява молодиця з подвійним підгарлям закрила ворота й подалася до хати.
Вайда раптом побачив, що в глибині двору вже стояла підвода, побіля — нікого, мабуть, її пожильці розташувалися в хаті. Вайда не став заводити з ними знайомства. Прийшли ті першими — їм і першість. Та й яке знайомство?!
— Будемо вечеряти, бо скоро ніч, — сказав, виймаючи те, що було, та розстеляючи на траві коца. — І ти, Петрусю, присідай, бо на голодний живіт далеко не заїдеш.
Тим часом дівчата подавали їжу пораненим, а вже тоді приєдналися до Антона, Петруся і фірмана.
Коли закінчували трапезу, з хати вийшла повнява молодиця з подвійним підгарлям.
— Дівчата хай ідуть до господи, якось втиснемося, а ви, мужики, і під небом побудете — вам родити не треба.
— І за те дякуємо…
Вайда приніс якоїсь напівгнилої соломи, розіслав на траві під возом і влігся першим. Ніч була зоряна, тепла, і це трохи заспокоювало: холодно не буде, це тобі не зимові окопи на цвинтарі під Львовом. О Боже милий, зглянься на людей, поможи їм, якщо ти є…
— Лягай, Петрусю.
— Я ще трошки поброджу… — якось ніяково, скромно сказав хлопець. — В такі ночі гарно думається. Й дуже хочеться співати… Навіть самому складати пісні.
— Ну співай, співай.
Мабуть, ніде, як на фронті, не засинається: ще не встиг Антон сісти, як уже чув, що на повіках повис сон. Але тут із зоряної ночі виринула людська тінь. Чоловік присів навпочіпки, схилився над Антоном:
— Ви стрілець Галицької Армії?
— Так, — відповів Вайда, ледь долаючи сон і ледь стримуючи роздратування, що його розторсали.
— Переходьте до нас, — запропонував чоловік з ночі доволі впевнено, а ще більше безпардонно.
— Куди до вас? — не второпав Антон. — До хати?
— Та ні, до якої там хати! — черкнув долонею темінь чоловік з ночі.— В армію Головного отамана.
— А ми ж і так з вами, — нарешті Вайда одігнав сон, докумекавши, чого від нього жадають.
— Ні, ви безпосередньо ідіть до нас, — сказав чоловік з ночі.— Кидайте свою армію…
— Це смішно!
— Я добре вам заплачу, — переконував чоловік з ночі.— В нашій армії матимете пристойну одежу, справжні харчі.
— Дайте мені спокій! — розсердився Вайда. — І не дратуйте мене, бо матимете неприємності.
— Пошкодуєте! — і чоловік канув у ніч.
Вайда плюнув услід. Його, може, дратувало не стільки те, що той йому пропонував, як те, що сон перервав.
— Чого він хотів? — наблизився Петрусь, що досі замріяно сновигав у садку. — І хто це?
— Ніхто… Диявол! — Вайда засміявся, але то був невеселий сміх, сміх крізь зуби. Вайда знову вкрився шинелею.
— А ви такий молодий і такий сивий…
Тепер Вайду почав дратувати Дударик — наче всі змовилися, щоб не дати йому відпочити.
— Цікаве таке життя — циганське… — тихо, мрійно зажебонів хлопець, мов джміль. — Правда?
— Цікаве, — кинув Вайда. — Але спи!
— Анітрохи не хочеться…
— То дай мені поспати! — Вайда сказав майже сердито. — І все-таки сам лягай, завтра тебе чекає дорога.
Він ненароком глянув на захід. Там палали нічні заграви: панують галлерчики, завадять новий порядок — кожен, хто вдирається в чужу землю, неодмінно заводить свій порядок.
На досвітку, коли всі вже повставали і зібралися рушати далі, повітря струснув вибух. Потім другий, третій.
— Рвуть мости, — визначив Вайда. — На Збручі…
Мало зійти сонце, а люди німо дивилися на чорні дими, що оповивали світанкове небо.
— Ось і все, — сухо обронив Вайда.
— А там Ярослав! — вжахнулася Оксана, аж руки заломила, поглядаючи одуріло то на Антона, то на Таню.
— Його не зачеплять, — розраджував Вайда. — Він парламентар, а парламентар — особа недоторканна.
— Це правда? — перепитала, аби увіруватись.
— Звичайно, — підтвердив Антон. Але то була напівправда. Ох-ох, скільки їх загинуло, парламентарів.
З хати вийшла повнява молодиця, зараз, після сну, її подвійне підгарля було особливо виразно окреслене — наче курячі вола, одкашлявшись, сказала:
— Вже їдете… Чи вернетесь?
— Куди вернемось? — спитав Вайда.
— А Бог вас знає!
Вайда хотів їй нагрубити. Стримався. Треба залишати про себе добрі спогади. Не варвари ж!
— Нагодуйте поранених, — стримано попросив дівчат. — Сніданок їх трохи підкріпить.
Коні були запряжені, вони були худі, як і люди. А на заході все стояли чорні дими. Десь жалібно мукало телятко. Підводи одна за одною виїздили з дворів.
