Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Що?!! – одночасно вихопилося у Крутія, Славинського і Ястржемського.
– Тепер є лише Ганна Богун, моя дружина, з якою вінчався за згодою святої церкви та обопільним порозумінням між мною та Ганною.
На кілька хвилин запанувала мовчанка. Першим знайшовся Славинський:
– Неймовірна підлість! Він мав нахабність силою одружити на собі Ганну, користуючись її беззахисністю і тим, що ми не встигли завадити його диявольським планам. Втім, пусте! Це тобі, лотре, з рук не зійде. А ганебний шлюб буде визнано недійсним, слово гонору!
Іван криво посміхнувся:
– Це неабияк схоже на тебе, Славинський. Для таких, як ти, закон є дишлом. Куди за нього потягнеш, туди й повернеться. Слава Богу, що проти таких, як ти, маю шаблю і можу захистити власну гідність. Повір мені: доки дихаю, доки можу бодай голими руками боронитися, не дам тобі бути наді мною! Не даремно сказано у Святому Писанні: що з'єднав Бог, не роз'єднати людині!
Іван замовк, палаючими очима уп'явшись в обличчя Славинського, який, і Богун знав це напевне, став з цієї хвилини його найлютішим ворогом на все життя. З болючим жалем пригадався той день серед закутих морозом ногайських степів, переляк у цих самих очах, які тепер дивилися на нього з підкресленою зверхністю. Ой леле, ну чому він не почув вигук Омелька всього на мить пізніше?…
– Іване, – відірвав від думок голос Крутія. – Якщо ти говориш правду, це дещо змінює справу. Ти можеш якимось чином довести свої слова?
Богун у черговий раз зітхнув. Він добре пам'ятав той самий лист Ганни, який привезла служниця Наталка. Що пам'ять, Богун і зараз відчував рукою бережно складений в очкурі аркуш цупкого паперу, що його прихопив із собою, не знаючи навіщо. Хіба згадував його, немов велику подію у своєму житті. Тепер лист перетворився на доказ, котрий від нього вимагав полковник Крутій. Іван похмуро мовчав. У думках ще і ще пробігали рівні каліграфічні рядки і той самий слід від сльозини. Слід, що так схвилював його тоді… Ні, лист не доказ. Це те, що стосується лише їх двох і більше жодної душі. Іван добре розумів: його слова вистачило б для полковника Крутія, але його надто мало для коронного гетьмана і сеймового комісара з приводу козацького питання Яцика Шемберга. І якщо перший, як кажуть, при смерті, то другий… А з ним і ті двоє жадаючих Іванової крові ляхів вимагатимуть від Крутія його негайного арешту. А далі… А далі їхня воля. Немає поряд вірного Нечая, Обдертого, Омелька, до сліз рідних тимошівців… Та що це, баба він?! Є ж шабля при боці! Навіть якщо реєстрове козацьке військо під владою посіпак Конєцпольського, він здатен захистити свою волю!
– Для того, аби довести своє лицарське слово, можу обґрунтувати, батьку, своє козацьке походження, на мою точку зору, більш старовинне, ніж у пана Славинського. То є єдине, що маю і чого у мене ніхто не зможе відібрати!
І спохмурнів Крутій. Бачив-бо – правду істинну мовить молодий хорунжий. Вірив йому, як вірив колись Федору Богуну, з котрим стільки разів пліч-о-пліч бився з ворогами в безлічі битв. Але що він міг зробити тепер? Цієї миті на нього знову, як і десятки разів раніше, навалилася дивна туга. Хіба він є полковником у Брацлавському полку? Такий, котрі були в Сагайдачного? Звичайно, ні! Ті мали перед собою лиш овіяного славою старого гетьмана, підкорялися лиш його слову і отримували славні перемоги, увіковічнюючи своє життя нарівні з прославленим Конашевичем. Що ж залишилося йому, Крутію?! Та й не лише йому. Хіба інші, принижені ординаціями старшини, можуть щось вирішувати таким чином, як вважають за потрібне? Відповідь була для полковника Крутія занадто однозначною – ні! Навіть тепер, коли він мав собі за мету врятувати від розправи одного зі своїх кращих старшин, він міг добитися лише одного – розділити його долю. І от цієї миті той Крутій, який довгі десять років схиляв голову перед польськими комісарами, відчув – він не зможе більше поступатися своєю совістю. Нехай це буде розцінено як бунт, але він у своєму полковому місті, при арматі і шести сотнях вірних козаків зможе захистити хорунжого Богуна, якого вважає невинним.
– Добре! – різко пролунав його голос. – Я вислухав вас, мостиве панство. Вислухав і тебе, Богуне. Я добре все зважив і рішення моє таке: як добрий господар і військовий старшина, не можу припустити, щоб на моєму панстві були присутні люди…
Несподівано для всіх у двері рішуче постукали. Від нелюдської напруги Іван здригнувся.
– Увійдіть! – нервово кинув Крутій.
Двері прочинилися, і до світлиці ступив козак, якого Богун бачив на варті перед військовою канцелярією.
– Пане полковнику, дозвольте? – хрипко мовив він, одразу ж відкашлявшись.
– Що ще?
– До вас прохає пропустити себе одна особа…
– Але я, чорт забирай, зайнятий, хіба не зрозуміло?
– Я їй говорив, але вона наполягає. Мовить, що справа, яку ви вирішуєте, стосується безпосередньо її.
– Гм… Але яким чином?
– Не відаю, вашмость, мовить, що все пояснить сама.
– Добре, пропустіть.
Козак, схиливши голову, зник, і за хвилину до кімнати увійшла струнка жінка в короткому кунтушику, капелюшку і довгій, до п'ят, вузькій сукні. Побачивши її, Богун пополотнів удруге – посеред світлиці стояла Ганна.
– Пане полковнику, – гаряче сказала вона, і очі її палали вогнем. Уся струнка постать була напружена, немов до бою, як може бути готова до бою за власне щастя граційна пума, жителька африканських саван. – Пане полковнику, ви не маєте права судити мого чоловіка за те, що ми кохаємо одне одного! І якщо ви намірилися вчинити йому шкоду, карайте й мене разом з ним! Я прийму будь-яку кару, а ви будете мати смертний гріх за це. Я прокляну вас, пане полковнику, і весь ваш рід!
Ганна рішуче підійшла до Богуна і взяла його за руку.
– Отакої! – тільки й витиснув із себе Крутій. Те напруження, з яким хвилину тому він прийняв надзвичайно важливе для себе рішення, раптом спало, і він знайшов ситуацію, яка склалася, напрочуд комічною. Мовчки огледів палаюче рішучістю обличчя Ганни, блідого, немов стіна, Богуна, Славинського, очі якого скидалися на два великих кола, і Ястржемського, що виструнчився, незграбно скочивши з крісла, – і… зареготав. Зареготав так, що забряжчали шибки, а у двері просунулася голова вартового козака з відкритим від здивування ротом. Громоподібні звуки його сміху стрясали світлицю не менше хвилини, тоді поволі почали вгавати.
– Богуне, бісів сину, де ти її таку сердиту знайшов?! Поверни назад або хоч тримай міцніше. їй-богу, в очі кинеться! – нарешті сказав Крутій, усе ще підсміюючись.
Тут не витримали поляки.
– Але Ганно! – звернувся Ястржемський польською мовою до дівчини. – Я не можу повірити своїм вухам! Ви не загубите так своє життя, отямтеся! Перед вами будуть відкриті чудові перспективи, ви побачите найкраще товариство Варшави, Кракова, ви будете
бажаною гостею при дворі пана Володислава, рівнею багатьом з його вельмож. Невже все це ви проміняєте на вбоге животіння поряд з оцим схизматом? З цим неотесаним хлопом?!
– Пане Ястржемський, – гордовито відповіла Ганна, різко відчеканюючи шиплячі польські слова, – цей, як ви зболили висловитись, неотесаний хлоп знає польську мову не гірше за нас з вами, як і латину, грецьких філософів і ще багато чого. Крім того, він, як і ми з вами, шляхтич. Але навіть не це головне… Втім, вам цього все одно не зрозуміти. Тож цілком офіційно повідомляю вас: я вільна у своєму праві обирати власне життя як донька шляхтича, вільно народжена, і та, що користується усіма шляхетними правами, які визнано законами Речі Посполитої. Виходячи з вищесказаного, я вимагаю припинити переслідування мене і мого чоловіка, а також передати мою вимогу дядечкові. Маю надію, ваш гонор не дозволить вам намагатися знищити наш союз після цієї розмови.
– Але ваш дядечко важко хворий! – майже схлипнув Ястржемський. – Ваше абсолютно незрозуміле рішення принесе йому нові страждання, як ви можете бути такою жорстокосердою?!
– Я щиро співчуваю йому і вам, – холодно відповіла Ганна.
