Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Про що мовлю? Та про те, пане військовий суддя, що запрошую тебе за кума, як будемо первістка мого хрестити.
– Домовлено. Готуй меди-горілки, хорунжий. Та не барись, бо, чого доброго, доведеться нам з тобою на честь хрестин у Хмелевому таборі з панами-ляхами брагу кружеляти.
Обидва одразу полишили жартівливий тон.
– От що, Іване, – по хвилині мовчанки сказав Омелько. – Мені достеменно невідомо, коли і як все почнеться. Але почнеться, вір мені. Не для того ми від самих Кумейок по краплині сили накопичували, щоб залишатися у спокою. На Запоріжжі тепер не те, що було, але то лише на перший погляд. У печінках лицарству низовому сидить та лядська залога. А лиш Богдан покличе, з плавнів Великого Лугу з'явиться справжня Січ, не та, що тепер за валами і стінами січової фортеці. Ось тоді й потрібні нам будуть на волості вірні люди. Тут на Поділлі, на Уманщині, на Волині, Галичині. У ляхів земля під ногами повинна горіти! У цьому наша перемога. Інакше… Не будемо говорити про це невідоме «інакше». Ми повинні вірити в почату нами справу. І я свято вірю – настане день, і ми запануємо на власній землі. Усе неодмінно має статися саме так, адже ми не темні московити, з їхньою примітивною вірою в царя-напівбога і злочинність усяких виступів проти принижень і рабства. Ми також не литвини, які забули стару свою волю і великих князів, віддавшись у неволю лядським єзуїтам. Не такі ми, нарешті, як польське хлопство й міщанство. Ми сини Дикого Поля. Наші предки зупинили своєю кров'ю юрби азійських завойовників, що, немов пошесть, нависли над освіченою Європою. І не для того вони зробили це, аби тепер крутитися в домовинах своїх, позираючи, як у їхніх нащадків відбирають право бути вільними на землі, за яку вони зложили голови. Прощавай, Іване. Та пам'ятай мої слова.
– Моє життя – то все, що можу віддати. Але віддам без жалю. За те, про що ти мовиш. За Україну, – тихо викарбував Богун, і міцні чоловічі обійми стали останньою крапкою їхньої недовгої зустрічі. Зустрічі, яка остаточно вирішила долю Івана Богуна, звитяжного лицаря і борця за волю України.
Ще деякий час він проводжав поглядом самотнього вершника, який поступово зменшувався на тлі яскраво-зеленого килима трав, пустивши коня в шалений чвал.
– Йому теж важко від'їздити, – мовив, ні до кого не звертаючись, Богун, і відчув, як до горла підступає непрошений клубок.
За мить і він розвернув коня і нестямно вперіщив його кілька разів батогом, даючи одночасно нещасній тварині острогів. Він хотів, як і Омелько, розвіяти печаль розлуки з давнім товаришем вітром шаленої гонитви…
