Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (книги бесплатно txt) 📗
— Що це панєнка за фокуси тут показує? Така є урядова процедура, і не можна для панєнки робити виняток. Прошу не морочити людям голови і не забирати часу, але робити так, як кажу, або взагалі панєнка не буде допущена до пана куратора. Чи бачив хто таке?
Він начепив знову окуляри і подивився на присутніх запитливим, безрадним поглядом: бачите, з якими труднощами доводиться людині зустрічатись під час виконання службових обов'язків.
Зоня завагалась на мить: заповнити той квестіонар чи поставити на своєму? А якби була родичкою Ясінському, тоді що? Так само мусила б добиватись побачення з ним через референта? Напевно, ні!
— Слухайте, — нахилилась над лисиною пісного чоловіка. — Ви зголосіть тільки моє прізвище пану куратору. Цього вистачить, запевняю вас.
Возний з неробленою цікавістю, знову вгору, зирнув на Зоню. Її самовпевненість на свій лад занепокоїла його.
— Має панєнка візитівку? Побачимо! Як пан куратор захоче панєнку побачити, то ми, звичайно, нічого проти того не маємо.
Зоня відчула, що раптом зробилось їй гаряче в околиці потилиці. Обурила не так поведінка цього посіпаки (з якого собі небагато робила), як стало до сліз досадно від того, що вона, Зоня Річинська, не мала власної візитної картки. Єдиний титул, який могла поставити собі на візитній карті, був «учителька народної школи», а до цього признавалась вона нерадо, і то тільки у примусових обставинах. Постала навіть підозра, що та карта не дуже й потрібна, а ця вимога лише злослива перевірка, в якій мірі Зоня належить до світу пана куратора.
Ситуація ставала напруженою. За мить Зоня могла опинитись у смішному становищі. Їй навіть здалось, що вже хтось з зали пчихнув під гумор. Якась баба, з старомодним ланцюжком на грудях, навела на Зоню свій лорнет. Збоку скрипнуло чиєсь крісло. Можна було припускати, що людина на ньому зробила поворот у сторону Зоні.
Нема іншої ради. Треба зважитись на щось зараз, у ту ж мить.
Знову задиркуватий рух головою, і Зоня каже голосно:
— Добре. Я зачекаю тут на пана куратора, але пам'ятайте, що це ви не хотіли допустити мене до нього!
Такого самого тону уживає вона у відношенні до Марині вже стільки років, і тому він виходить тепер у неї дуже природним. Не маючи нічого більше сказати, вона розрахованим, елегантним кроком подалась до дзеркала і сіла у фотелику під ним.
Возний отетерів. Пошукав очима підтримки у присутніх, але ті й собі, видимо, розгубились. Заклопотаний, ще не зовсім переконаний в тому, що саме так потрібно, він відхилив двері до суміжної кімнати й шепнув:
— Панно Казю, поговоріть-но з цією панєю. Пані в особистій справі до пана куратора.
Молоденька панночка у білому вузькому светрі, з-під якого виколювались груди, як дві снігові кулі, запросила Зоню до себе.
— Ваше прізвище?
— Софія Річинська.
Непольське звучання прізвища трохи здивувало, трохи роздратувало панночку.
— Як? Жечинська?
— Річинська.
— Ага, Річинська.
Зоня промовчує. Панночка кивнула Зоні на фотель, сама спритно, мов кішечка, зникла у сусідніх дверях.
Зоня відчула дошкульний біль у діафрагмі. Мала тепер тільки одне, надто безпосереднє побоювання, щоб цей біль не позначився негативно на її обличчі.
Мучила себе. Або тепер, або ніколи. Або все, або ніщо.
Що за знак, панночка так довго не вертається? Зоня чує таку спазму у шлунку, що піт зрошує їй чоло. Чудово, справді, виглядатиме, коли куратор покличе її до себе, а вона не зможе кроком рушитись.
«Нерви, — заспокоює сама себе, — все це нерви».
Нарешті відхилились двері. Зоня схоплюється і знову падає у фотель. Замість панночки у білому светрі появляється дуже заклопотаний чимсь чоловік, аж вуха йому паленіють.
— Пан куратор просить, — чує раптом Зоня голос панночки. Панночка, відчиняючи їй двері, має привітне, трохи навіть усміхнене обличчя.
«Все буде добре», — каже собі Зоня і переступає поріг.
Кімната, в яку потрапила Зоня, своїм виглядом нагадує скоріш домашній кабінет. Лише державний герб, великий білий орел на червоному оксамиті та портрет маршала Йосифа Пілсудського свідчать про урядове місце.
За світлим столом, покритим великим склом, сидить середніх літ, з бистрими, молодечими очима, елегантний, у темно-сірому чоловік. Густа, срібного кольору чуприна на «їжака» гармонізує з загальним спокійним тоном його постаті.
— Чи… може… дочка блаженної пам'яті мого друга Аркадія Річинського? — запитує куратор носовим, тихим, але виразним, справді педагогічним голосом і ледь підводиться Зоні назустріч.
— Так, — самими губами притакує Зоня.
Поведінка Ясінського зовсім спантеличила її. Не в кожній хвилині мала Зоня певність, що він, той рекламований татків друг, відразу дасть їй, українці, працю. Але в одному була беззастережно упевнена, що Ясінський коли навіть не додержить слова, коли навіть не пообіцяє нічого, то принаймні елегантно зустріне її. Мала право цього сподіватись від нього в ім'я пам'яті покійного татка.
Довгий, без початку і кінця, час минає, а вона стоїть (жінка), а він сидить і спокійно розглядає її детально.
— Прошу сідати. Чому пані стоять?
Це не запросини. Йому просто заважає, що вона стримить йому над головою. Зоня розуміє це і сідає. Точніше, присідається до фотеля. Цей зграбний, пташиний рух, яким вона примостилась на краєчку фотеля, здається, звертає на себе увагу навіть такої статуї, як куратор Ясінський.
Він уже ласкавіше запитує, що привело її до нього.
— Я писала до пана куратора, — квапиться відразу приступити до справи Зоня. Їй не терпиться чимскоріше почути вирок.
— До мене писали? — зводить він брови, і поперечні шнури зморщок прорізують йому чоло. Тепер Зоня бачить, що куратор Ясінський уже стара людина.
— У справі посади, — з прихованою злістю на його недогадливість підказує Зоня.
Скоріше! Скоріше! Кінчати з цією процедурою, бо діафрагма дає знати про себе.
— Посади? — аж підводиться пан куратор. — У Львівській окрузі? Мушу сказати, — знову та педагогічна виразність у вимові, — що ваш лист не дійшов до мене. Очевидно, відмовили вам. Розумію. І ви порішили особисто приїхати до мене. Тепер усе ясно мені.
Він виходить з-за столу і задивляється у вікно. Зоня і собі повертає голову туди. Свідомість, що їй відмовили вже раз у посаді, відбирає всяку надію, але вона поводиться, ніби удар не зачепив її. Зоня все бачить, може з інтересом розглядати за вікном фрагмент якогось саду чи парку. Дивиться, як з горбка, стіжкуватого, як голова цукру, спускаються діти на дощечках. З вікна кабінету Ясінського вони виглядають дуже мініатюрними. Зоня фіксує і це спостереження. Замотані у теплий одяг, широкі, безшиї, на коротких ніжках, пухнасті від вовни і мжички, кумедно неповороткі, вони нагадували курчат, які щойно вилупились.
Чи мала Зоня вважати візит за закінчений? З останньої фрази куратора не могла зробити жодного висновку. Слова були безбарвні. Власне, ніякі. Нарешті куратор пригадав собі, що в нього є годинник. Це до краю збентежило її.
— А де ж ви будете обідати? — запитує її знічев'я.
Зоня червоніє. (Побила б себе за це!) Свій обід, тобто дві котлети і три шматочки хліба з маслом, має при собі.
Ясінський, видно, намагається вивести її з заклопотання. Його голос чемний, як і рух, яким нахиляється він до Зоні:
— Ще не знаєте, де будете обідати. Розумію. Я хотів би з вами поговорити, але не тут, — він неприязно оглянув свій кабінет. — Як же ми це зробимо? Де ви зупинились? У знайомих чи у готелі?
«На вулиці», — хотілось їй сказати, бо несподівана уважність куратора починає її вже дратувати. Навіщо таке питання? Ніде не зупинилась. Має думку ще сьогодні від'їхати о сьомій.
Проте відповідає з гідністю:
— Я ще не вирішила. Може, від'їду сьогодні.
— Сьогодні? — не розуміє чи не хоче її розуміти куратор. — Як же — сьогодні?
Зоня борониться, вона не хоче дати одурити себе дешевенькій надії, але, всупереч усьому, серце піддається забобонові: може, похмурий початок принесе їй світле закінчення справи? А може?
