Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (книги бесплатно txt) 📗

— Так, — стверджує Неля. Знов перечитувала в думках щоденник Маркіяна. Орися ятрила їй рану в серці. Не могла перемогти себе, щоб не ревнувати.

— А все ж таки добра не могло бути між нами. Ті останні канікули перед своїм арештом Маркіян не мав бути тут. Але якась справа пригнала його сюди. Він сказав мені, що туга за мною, але це була неправда. В той час я вже не була для нього найважливішим життєвим питанням.

«Слава богу», — зітхає в думках Неля.

— Це я відразу відчула. В його житті настав якийсь перелом. Я сказала йому навіть кілька прикрих слів, і тоді він якось проговорився переді мною, що приїхав сюди по справі. Ти розумієш, це був тільки один не зовсім виразний натяк — просто вихопилося в нього під впливом моїх докорів, але для мене цього було досить. Тоді охопив мене такий страх перед смертю. Я не могла подумати, що б це було для моїх рідних, якби в процесі поруч його імені стояло і наше прізвище. Це і була та границя, якої я не могла переступити. І тоді Славко відвів мене додому, а решту знаєш…

Вони спустилися на пагорок за церквою і звернули на якусь стежину на чужих городах. Стежка, чи радше польова доріжка, дозволяла їм іти поруч.

— Це негарно, що твоя тітка, а моя свекруха підтримує думку, ніби Славко вперше заговорив до мене на тій вечірці. Для чого ця неправда? Славко бігав за мною, ще як до гімназії ходив, писав мені якісь дурні любовні листи, яких я ніколи не читала. Ніхто мені не може закинути, що я злакомилася на маєтки Ілаковичів. Ні. Це було б просто свинство. Люблю працю заради самої праці. Однаково треба десь на чомусь зігнати своє завзяття — чи не так? Місто… після тих переживань з Маркіяном перестало вабити мене. Славко добрий чоловік, але трава теж добра — на пашу для худоби.

Нелі згадалося, як Орися поводилася на тризні татка, і не втерпіла, аби не дорікнути їй.

— Але рівновагу духу ти скоро набула. Тоді на тризні в нас ти з усіх була найвеселіша.

Орися стягнула брови.

— Е, мене дуже вразила була смерть вуйка Аркадія. Пам'ятаю, прийшла телеграма, то я не могла стриматися від сліз. Цілий день, що не робила б, куди не ходила б, текли з очей, як з джерела якого. А потім той дурнуватий Нестор («Аж така інтимність», — подумала Неля) так якось вплинув на мій настрій, що мені ні з сього ні з того зробилося весело. Ет, нема про що згадувати! А ти, — вони саме ввійшли в чиєсь подвір'я, куди, як видно було, не раз ходила Орися, — з Маркіяном раніше була знайома?

— Так.

— Так? — перепитала ще раз Орися Ілаковичева.

— Так, — підтвердила вдруге Неля. Майже повірила, що справді так було.

Орися зиркнула на неї краєчком ока, потім, потерши рукавичкою чоло, сказала з роздумою:

— Всі, хто тебе знав, були закохані в тебе. А він, хоч і знав тебе, залишився вірним мені. Це велике нещастя бути аж до такої міри коханою. Велике нещастя. Я боюся, що він і досі…

— Ні, — заперечила Неля. — Ні! Будь спокійна, він… покінчив з минулим.

Орися легенько посміхнулася.

— Не вірю в це. Навпаки, людина, в якої віднято майбутнє, з подвійною силою тягнеться до минулого. Дивно і трохи смішно, що ти так розписуєшся за нього. Можна подумати, що ти зовсім не знаєш людей і того світу. Ти ще хотіла щось спитати?

— Ні… тобто іншим разом, колись, ти ж поспішаєш, та й мені треба ще на цвинтар піти.

Ідучи додому, Неля роздумувала: неможливо, щоб Маркіян міг любити Орисю такою, якою вона є тепер. Навіть тоді на тризні, хоч Орися вела себе не зовсім достойно, була ще іншою, бодай тінню тієї зі щоденника.

Тепер єдиною гідністю Славкової жінки було хіба те, що соромилася ще трохи свого падіння. А може, й тут Неля помилялася. Орися мала титул добродійки, і повну особисту свободу, і — як-не-як — забезпечене завтра.

Ревнощі, що дотепер мучили Нелю, поволі стали розвіюватися. Бажала одного: щоб якимсь чином, якимсь незвичайним способом міг Маркіян побачити свою давню любов у теперішньому її вигляді.

Але, як це зробити? Ради бога, як?

До Львова приїхала Зоня о десятій годині ранку. Поїзд, дарма що міжнародний, спізнився на сім хвилин, і це непокоїло Зоню. Була забобонна. Цю дрібну невдачу віднесла відразу на рахунок свого візиту до Ясінського. Чомусь стало їй здаватися, що вона пропустить приймальні години у кураторії через те, що поїзд спізнився на сім хвилин. Тоді мусила б заночувати у Львові, а така перспектива була поза межами її фінансових можливостей.

З тунелів вокзалу почали сипатись молочарки з бідонами на плечах. Заносило звітреним молоком, що нагадало немовля в хаті. Зоня не любила малих дітей, і цей неприємний запах тільки погіршив її настрій. Невже ж у Львові випивають аж стільки молока? Видно, прибули ще якісь приміські поїзди. Баби з клунками на плечах кинулись на трамвайні вагони і відразу заповнили їх.

Зоні не сподобалась ця самоволя сільських баб. Якби не те, що разом з нею залишилось ще кілька дам очікувати наступного трамвая, почула б себе в якійсь мірі особисто ображеною. Повинні у перші години існувати робітничі трамваї так, як існують робітничі поїзди.

На Гетьманських валах, вважаючи цей пункт за центр міста, Зоня вийшла з трамвая.

Надворі було не холодно. Термометр на аптеці показував плюс сім, але згори мжичив докучливий дощик, і від того було дошкульно непривітно. Зі сходу повівав недобрий вітрець, і можна було зустріти багато жінок з червоними носами.

Біля вітрини з черевиками Зоня зупинилась, щоб поглянути на себе в дзеркальній шибі. Виглядала так, як ще ніколи. Просто жалюгідно. Ніс, набряклий від стужі, втратив свій делікатний рисунок. Був блискучий і шкарлатно червоний [149] як би ніколи пудри не бачив… Прищі від пудри посиніли і стягнулись, від чого обличчя покрилось тінюватими видолинами.

Кучері над чолом розійшлись від вологості і тепер стирчали догори, мов щетина. Крім того, від недоспаної ночі очі мовби постаріли, так, що жаль було дивитись на них.

«Пропала моя посада», — набігла думка. І Зоні чомусь дуже шкода стало не себе, а Олени. Якось уперше в житті добачила побіч своєї невдачі і біль матері.

Було незручно стояти довго біля одної вітрини. Зоня посунулась кілька кроків уперед і зупинилась перед вітриною з дитячим готовим одягом. Тут приборкала трохи своє волосся, надала очам бадьорого виразу, але важке почуття невдоволеності з себе самої не покидало її.

В коридорах шкільної кураторії було тепло. Навіть гаряче для тих, хто входив з туманного повітря. Це теж погано вплинуло на Зонин настрій. Крем під пудрою розтане, і обличчя блищатиме, як у горшкодрая. Була така пригнічена цим, що не наважувалась глянути на себе в шибу вікна у коридорних дверях. Враз побачила, як якась молода панночка безцеремонно малює собі губки перед тією шибою. Чи Зоня мала бути менш певна себе за ту вертуху з окисненим волоссям? Свобідним рухом витягнула дзеркальце і собі пішла за прикладом дівчини з жовтими косами. Свідомість, що ніс уже не блищить, а губи мають свіжий колір, вплинула на Зоньчин настрій заспокійливо. Відразу почула себе якось інакше. Властивим їй певним рухом відчинила двері до кімнати куратора і з піднесеною, як любила, головою увійшла до приймальні.

Якийсь пісний з вигляду, в уніформі розсильного чоловічок призвав її кивком голови до свого столу. Навмисне не поспішаючи, наблизилась і стала на пристойній віддалі від стола.

— Хай панєнка заповнить оцей квестіонар і піде з ним до пана референта під число вісім.

— Мені потрібно особисто бачитись з паном куратором.

— Хай панєнка робить те, що кажу. Треба насамперед заповнити квестіонар, а пан референт уже вирішить, чи треба панєнці бути особисто у пана куратора, чи не треба…

Зоня пхекнула. Метнула взад головою і поволі лівою рукою від себе відсунула папірець, що його вийняв для неї возний із шухляди свого столу.

Возний зняв окуляри з носа. Він мусив цій дівчині приглянутись голими очима.