Молодий місяць - Майер Стефани Морган (книги онлайн бесплатно серия .txt) 📗
– Це справді… – я хотіла, щоб мій голос звучав рівно, але це було заважке запитання. Я запам’ятала вираз його обличчя, коли Аро майже благав його зробити мене безсмертною. Едвардів навіжений погляд. Він хоче, щоб я й надалі залишалася людиною тільки через душу – чи тому що він не був упевнений, що захоче бути біля мене так довго?
– Так? – сказав він, чекаючи на моє запитання.
Я запитала не те, що хотіла. Хоча це запитання також було не з легких.
– А що коли я так постарію, що люди вважатимуть мене твоєю матір’ю? Твоєю бабусею? – мій голос захрип від огиди – я знову побачила в дзеркалі лице бабусі з мого сну.
Тепер усе його обличчя пом’якшилося. Він висушив сльози з моїх щік своїми губами.
– Для мене це не має ніякого значення, – відчула я його подих на своїй шкірі. – Ти назавжди залишишся найкращим, що було в моєму світі. Звісно… – він вагався, ледь помітно здригаючись, – якщо ти мене переростеш – якщо ти захочеш чогось більшого – я зрозумію тебе, Белло. Я обіцяю, що не стоятиму в тебе на дорозі, якщо ти вирішиш мене покинути.
Його прекрасні мов онікс очі світилися щирістю. Він говорив так, немов безліч разів думав про таке божевільне майбутнє.
– Ти ж усвідомлюєш, що колись я помру, правда? – запитала я.
Здається, цю можливість він також обміркував.
– Я піду одразу ж за тобою.
– Ти серйозно… – я спробувала підібрати правильне слово. – Ти хворий.
– Белло, це єдиний правильний шлях…
– Поміркуймо хвилинку, – мовила я; злість робила мої думки набагато яснішими, додавала мені відваги. – Ти ж пам’ятаєш Волтурі, правда? Я не можу залишитися людиною назавжди. Вони мене вб’ють. Навіть якщо й не думатимуть про мене, аж поки мені не виповниться тридцять, – я злісно прошипіла останнє слово. – Ти й справді сподіваєшся на те, що вони забудуть?
– Ні, – відповів він, повільно хитаючи головою. – Вони не забудуть. Але…
– Але?
Він усміхнувся, і я насторожено витріщилася на нього. Мабуть, я не єдина тут божевільна.
– У мене є кілька планів.
– І ці плани… – мовила я. З кожним словом мій голос ставав дедалі кислішим. – І ці плани зосереджені навколо того, щоб я залишилася людиною.
Мої слова додали йому впевненості.
– Ну, звісно, – його тон був різкий, а божественне обличчя самовпевнене.
Ми довго дивилися одне на одного.
Тоді я глибоко вдихнула, випростала плечі й, відштовхнувши його, сіла в ліжку.
– Ти хочеш, щоб я пішов? – запитав він, від чого моє серце почало битися швидше – я бачила, що ця думка завдає йому болю, хоча він і намагається приховати свої почуття.
– Ні, – відповіла я. – Піду я.
Він із підозрою спостерігав за тим, як я вилізаю з ліжка й верчуся в темній кімнаті, шукаючи свої черевики.
– Чи можна запитати, куди ти йдеш? – поцікавився він.
– Я іду в твій дім, – сказала я йому, досі напотемки ходячи по кімнаті.
Він підвівся й підійшов до мене.
– Ось твої черевики. Як ти плануєш туди дістатися?
– На своєму пікапі.
– Шум якого вже напевно розбудить Чарлі, – мовив Едвард, намагаючись мене залякати.
Я зітхнула.
– Я знаю. Я ще довго почуватимуся винною. У скільки халеп мені ще доведеться вскочити? Це я в усьому винна.
– Ні. Він винитиме мене, а не тебе.
– Якщо у тебе є краща ідея, я готова її вислухати.
– Залишайся вдома, – все ж запропонував він, хоча на його обличчі читалася безнадія.
– Нізащо. А ти підеш першим і чекатимеш на мене в себе вдома, – наказала я, сама здивувавшись своїй сміливості, і рушила до дверей.
Його висока постать виросла переді мною і загородила дорогу.
Я скривилася й обернулася до вікна. Звідси не так далеко до землі, причому на ній росте трава…
– Гаразд, – зітхнув він. – Я підвезу тебе. Я знизала плечима.
– Але, мабуть, тобі також варто там бути.
– І чому б це?
– Тому що ти дуже впертий, і певно, захочеш висловити свою думку.
– Мою думку про що? – запитав він крізь зуби.
– Цього разу розмова стосуватиметься не тебе. Ти ж не центр усесвіту. І тобі це чудово відомо. – (Мій власний всесвіт – це, звісно, зовсім інша історія). – Якщо ти збираєшся спровокувати напад Волтурі на нас, і все це тільки через те, що я маю залишитися людиною, то твоя сім’я також повинна сказати своє слово.
– Стосовно чого? – запитав він, чітко вимовляючи кожне слово.
– Стосовно моєї смертності. Я виношу це питання на голосування.
Розділ 24
Голосування
Він був незадоволений таким поворотом подій, це легко читалося на його обличчі. Але, не сказавши й слова, він узяв мене на руки і граційно вискочив у вікно, приземлившись без найменшого шуму, немов кіт. Земля була трохи далі, ніж я собі уявляла…
– Гаразд, – мовив Едвард, не приховуючи осуду. – Поїхали.
Він завдав мене собі на спину й побіг. Навіть через стільки часу мені це здалося цілком нормальним і звичним. Легким. Очевидячки, це щось таке, що ніколи не забувається, як, наприклад, кататися на велосипеді.
В лісі було дуже тихо й темно, Едвард біг крізь густі дерева, дихаючи повільно й рівно; він мчав на такій шаленій швидкості, що дерева ставали майже невидимі, і тільки вітер, який віяв ув обличчя, давав мені уявлення про нашу швидкість. Повітря було вологе; вітер не випалював мені очей, як тоді, на площі, і це мене заспокоювало. Навкруги панувала ніч, і я почувалася, як у дитинстві, коли гралася під товстим пледом, – у безпеці, на звичному місці.
Я згадала, що раніше боялася бігати по лісу, як от зараз, і завжди заплющувала очі. Тепер це здавалося мені смішним. Я дивилася навколо широко розплющеними очима, поклавши підборіддя Едвардові на плече й притулившись щокою до його шиї. Швидкість була просто шалена. В сто разів більша, ніж на мотоциклі.
Я потягнулася до Едварда й притиснулася губами до холодної кам’яної шкіри його шиї.
– Дякую, – мовив він, а попри нас пролітали розмиті обриси темних дерев. – Це означає, що ти вже остаточно прокинулася?
Я засміялася, і мій сміх був таким легким, природним і невимушеним! Він звучав правильно.
– Не зовсім. Я не хочу прокидатися. Тільки не сьогодні.
– Я поверну собі твою довіру, – пробурмотів Едвард головним чином сам до себе. – Навіть якщо це мій останній шанс.
– Тобі я довіряю, – запевнила я його. – Справа не в тобі. Я не довіряю собі.
– Поясни, будь ласка.
Він сповільнився й тепер ішов – я зрозуміла це, оскільки вітер ущух, – мабуть, ми вже недалеко від Едвардового дому. До мене долинав шум ріки, яка вирувала десь поблизу.
– Гаразд, – я щосили намагалася висловити свою думку правильно. – Я не довіряю собі… Я не впевнена, що зможу. Я не впевнена, що заслуговую на тебе. В мені немає нічого такого, що могло б тебе утримати.
Він зупинився й опустив мене на землю. Його ніжні руки підтримували мене; поставивши мене на ноги, він міцно обняв мене за плечі й притягнув до грудей.
– Твоя сила наді мною вічна й незламна, – прошепотів він. – Ніколи не сумнівайся в собі.
Та як я могла не сумніватися?
– Ти так і не сказала мені… – пробурмотів він.
– Що?
– В чому твоя найбільша проблема.
– Я даю тобі одну спробу, вгадай, – зітхнула я й торкнулася вказівним пальцем кінчика його носа.
Він кивнув.
– Я гірше, ніж Волтурі, – мовив він похмуро. – Гадаю, я заслужив на це.
Я закотила очі.
– Найгірше, що можуть зробити Волтурі, – це вбити мене.
Він чекав, дивлячись на мене напруженими очима.
– А ти можеш знову мене кинути, – пояснила я. – Волтурі, Вікторія… вони – ніщо в порівнянні з цим.
Навіть у темряві я змогла роздивитися, як перекосилося його обличчя – це нагадало мені його вираз, коли він корчився від болю під пильним поглядом Джейн; мені стало не по собі, і я пошкодувала, що сказала правду.
– Не треба, – прошепотіла я, торкаючись Едвардового обличчя. – Не засмучуйся.
