Молодий місяць - Майер Стефани Морган (книги онлайн бесплатно серия .txt) 📗
Він сумно скривив куток рота, намагаючись усміхнутися, але ця посмішка не торкнулася його очей.
– Якби був бодай якийсь спосіб переконати тебе, що я не можу без тебе жити! – прошепотів він. – Гадаю, час переконає тебе в цьому.
Мені сподобалася ідея стосовно часу.
– Гаразд, – погодилась я.
На його обличчі досі читалося страждання. Я спробувала відвернути Едвардову увагу, заговоривши про неважливе.
– Отже, оскільки ти залишаєшся… То, може, віддаси назад подаровані тобою речі? – запитала я, намагаючись надати своєму голосу якомога легковажнішого тону.
Моя спроба увінчалася успіхом: він усміхнувся. Але його очі були досі сумні.
– Твої речі нікуди не зникли, – сказав він. – Я знав, що чиню неправильно, адже пропонував тобі жити так, наче мене ніколи й не існувало. Це було по-дурному, я б сказав, по-дитячому, але насправді я хотів щось залишити по собі. Компакт-диск, фотографії, квитки – все сховано під однією зі сходинок.
– Справді?
Він кивнув, здається, йому було весело, що такий тривіальний факт дає мені задоволення. Але для того, щоб біль повністю стерся з його обличчя, цього було недостатньо.
– Гадаю, – сказала я повільно, – я не впевнена, але мені цікаво… Думаю, що я здогадувалася про це увесь цей час.
– Про що ти здогадувалася?
Я просто хотіла розвеселити Едварда й вигнати страждання з його очей, та коли я говорила, слова звучали більш правдоподібно, ніж я сама цього очікувала.
– Якась частина мене, можливо, моя підсвідомість, ніколи не припиняла вірити в те, що тобі не байдуже, жива я чи мертва. Мабуть, саме тому я чула голоси.
На якусь мить запала мертва тиша.
– Голоси? – запитав він прямо.
– Ну гаразд, тільки один голос. Твій. І взагалі це довга історія. Його обличчя набрало настороженого виразу, і я пошкодувала, що зачепила цю тему. Він може подумати, що я з’їхала з глузду, а що тут іще можна думати? Як це пояснити? Принаймні те страшне відчуття – яке спалювало його зсередини – кудись зникло.
– У мене багато часу, – голос його був неприродно спокійним.
– Знаю, це прозвучить жалюгідно… Він чекав. Я не знала, з чого почати.
– Пам’ятаєш, Аліса розповідала про екстремальні види спорту?
Він промовив спокійно й розмірено:
– Ти скочила зі скелі заради розваги.
– Ну, так. А ще перед тим із мотоциклом…
– Мотоциклом? – перепитав він. Я знала його голос занадто добре, щоб зрозуміти, що за цим спокоєм назріває буря.
– Гадаю, я не розказувала про це Алісі.
– Ні.
– Гаразд, ну… Бачиш, я помітила, що… коли я робила щось небезпечне або дурне… Це нагадувало мені про тебе, – зізналася я, відчуваючи себе останньою дурепою. – Я згадувала, як звучать твій голос, коли ти сердишся. Чула його, наче ти стоїш поруч. Здебільшого я намагалася про тебе не думати, але це не завдавало сильного болю – просто було відчуття, що ти знову мене захищаєш. Та к ніби тобі не байдуже.
А може, вся справа в моїй підсвідомості, можливо, я чула тебе так чітко, бо завжди знала, що не байдужа тобі, що ти досі мене кохаєш…
Коли я вимовила ці слова вголос, то остаточно переконалася в їхній правдивості. Я визнала правду, про яку раніше не хотіла й думати.
Він мовив ледь чутно:
– Ти… ризикувала… своїм життям… щоб почути…
– Чш-ш-ш, – перебила я. – Зажди. Гадаю, я все зрозуміла.
Я згадала ту ніч у Порт-Анджелесі, коли вперше почула його голос. Тоді мені на думку спало два пояснення. Божевілля або здійснення бажань. У мене не було третього варіанту.
Але що як…
Що коли ви щиро вірите в щось, а насправді жахливо помиляєтеся? Що коли ви були так уперто впевнені в своїй правоті, що навіть не розглянули іншого варіанту, який і був правдою? Чи правда вічно мовчатиме, чи намагатиметься пробитися на волю?
Варіант третій: Едвард мене кохає. Зв’язок, який встановився між нами, не можуть зруйнувати ні Едвардова відсутність, ні відстань, ані час. І байдуже, наскільки він особливіший, вродливіший, прекрасніший чи ідеальніший за мене, – він так само міцно прив’язаний до мене, як я до нього. Як я завжди належатиму йому, так і він завжди буде моїм.
Можливо, саме це намагалася сказати мені моя підсвідомість увесь цей час?
– Ой!
– Белло?
– Ой. добре. Я все зрозуміла.
– Що ти зрозуміла? – запитав він напруженим голосом.
– Ти мене кохаєш, – це було немов відкриття для мене. В мені знову оселилася впевненість.
Хоча в Едвардових очах досі горіла тривога, на обличчі з’явилася вигнута посмішка, яку я так любила.
– Справді, я тебе кохаю.
Моє серце навіжено калатало, немов збиралося вискочити з грудей. Горло здавило, я задихалася й не могла вимовити ні слова.
Він і справді потребує мене так, як я потребую його, – на завжди. І він відчайдушно боровся за те, щоб я залишилася людиною, тільки тому, що не хотів позбавляти мене душі. В порівнянні зі страхом, що він не хоче мене, страх залишитися без душі був просто сміховинним.
Едвард міцно стиснув моє обличчя своїми холодними долонями й цілував мене доти, доки голова не пішла обертом і ліс не поплив перед очима. Тоді він схилив своє чоло до мого, і я не була єдиною, хто дихав важче, ніж завжди.
– А знаєш, тобі це краще вдавалося, – мовив він.
– Що вдавалося?
– Виживати. Ти принаймні намагалася. Ти вставала щоранку й силкувалася бути нормальною заради Чарлі, ти виконувала свої щоденні обов’язки. А я… Коли я не вистежував, то від мене не було… ніякої користі. Я не міг перебувати поруч зі своєю сім’єю – я ні з ким не міг спілкуватися. Мушу визнати, що я просто лежав, скрутившись калачиком, і дозволяв стражданням з’їдати мене зсередини, – він сором’язливо усміхнувся. – А це набагато жалюгідніше, ніж чути голоси. Ну, і звичайно, ти знаєш, що я також чую голоси.
Я розслабилася і заспокоїлася, усвідомивши, що він справді мене розуміє. Принаймні він не вважає мене божевільною. Він дивився на мене, і я читала в його очах, що… він мене кохає.
– Я чула тільки один голос, – виправила я його. Едвард засміявся, тоді пригорнув мене й потягнув за собою.
– Я просто пожартував.
Ми йшли, і він, виставивши перед собою руку, бережно відсував гілки від мого обличчя. Попереду виднілося щось ясне й величезне – будинок, усвідомила я.
– Мені абсолютно байдуже, що скажуть інші.
– Тепер це їх також стосується.
Він знизав плечима. Жестом запросив мене в дім, через парадні двері ми вві йшли в будинок. Там було темно, й Едвард увімкнув світло. Кімната зовсім не змінилася – фортепіано, білі диванчики й світлі масивні сходи. Ніякої пилюки, ніяких чохлів.
Едвард неохоче покликав свою сім’ю, називаючи кожного на ім’я:
– Карлайле? Есме? Розаліє? Еммете? Джаспере? Алісо?
Вони почули. Несподівано біля нас з’явився Карлайл, наче він завжди стояв тут.
– З поверненням, Белло, – усміхнувся він. – Що ми можемо зробити для тебе цього чарівного ранку? Гадаю, ти прийшла в таку годину не просто з візитом увічливості?
Я кивнула.
– Я б хотіла поговорити з усіма вами одночасно, якщо це можливо. Про дещо важливе.
Я не могла не зиркнути на Едвардове обличчя. На ньому читався осуд, але Едвард тримав себе в руках. Коли я знову перевела погляд на Карлайла, він також дивився на Едварда.
– Звісно, – сказав Карлайл. – Чому б нам не поговорити в іншій кімнаті?
Він провів нас через яскраво освітлену вітальню й указав рукою на їдальню. Зайшовши всередину, він увімкнув світло. Стіни тут були білі, стеля висока, як і у вітальні. В центрі кімнати, під низько звисаючим канделябром, стояв великий полірований овальний стіл, а навколо – вісім крісел. Карлайл відсунув для мене крісло в узголів’ї столу.
Я ще ніколи не бачила, щоб Каллени використовували обідній стіл за призначенням – це була така собі бутафорія. Вони ніколи не їли в хаті.
Тільки-но я обернулася, щоб сісти в крісло, то побачила, що ми не самі. Вслід за Едвардом до кімнати зайшла Есме, а за нею одне по одному всі члени родини.
