Щоденник Мавки - Корний Дара (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Машка говорила спокійно, наче розповідала не про себе, а про когось чужого, і тільки тремтіння сигарети в руках видавало її. Вона налила собі ще, залпом випила.
– Не буду розповідати про свої спроби повернутися до життя. О, багато їх було. І друзі намагалися допомогти, і пробували примусово лікувати, і підшивали, і на роботу до себе брали. Няньчилися, наче з малюком. Місяць-два все гаразд, а потім ураз… Зірвуся. І наче все розумію, та серце… Воно, мала, просто розбилося. Милі мої друзі! Намучилися зі мною! Впрошували, благали. А я ж горда: і хамила, і посилала на «небо за звьоздочкой!»… Усе марно! Бо пацієнт ремонту не підлягає. Брухт, карочє… От тепер бачиш, на що я перетворилася. Брухт, який лазить по смітниках, збираючи собі на пляшку. Який і вбирається на смітниках. Так, у мене є пенсія. За інвалідністю. Вгробила-таки себе. Інвалідська пенсія. Але її ледве вистачає, щоб за комунпослуги сплатити. Моя квартира – останнє, що мене ще тримає. Ні, я не можу її пропити. Бо це його подарунок. Останній Панасів подарунок. Бачиш, який бзік у дурній голові скалкою засів… Життя – то сволочна жінка, мала. Пройда…
Магдалена слухала, затамувавши подих. Ледве вичавила:
– А він? Як він?
Машка важко зітхнула. Забичкувала недопалок, запалила нову сигарету, смачно та довго затягувалася, струсила попіл.
– Панас? Бог таки є, мала! Але в нього дивне розуміння кари. Панас помер. Несподівано так. Уві сні. Я тільки на сороковий день дізналася про це. Мені наче телефонували, давали знати й поштою. Та в мене тоді був запій черговий. Уже п’ять років минуло. Інколи мені здається, що то я випросила в Бога для Панаса смерті. Молила, жадала справедливої кари. Звісно, я винуватила в усьому не його, а ту відьму молоду, що чоловіка в мене забрала. Ех, наївна душа. Слід було просити іншого – благодаті для всіх. Я інколи приходжу до нього, на цвинтар, поговорити. У ті, особливі для нас дні. Ніколи нікого зі знайомих там не зустрічала. Лишень цієї весни випадково ледве не натрапила на його дружину. Вирішила на Великдень йому крашанок занести та паску власноруч спечену. Він дуже любив мою паску. А там вона – стоїть навколішки та плаче. І також розмовляє з ним. Постояла, підслухала. Так, вона його також любила. По-справжньому. Хоч його немає, він уже ніколи не встане, не заговорить, та помер він щасливим. Бо… Зоставив по собі сина та двох люблячих жінок. Одна з них має при собі частинку Панаса – дитя. А що отримала я? Порожнечу. Раніше хоч гріло те, що він живий. Чужий, далекий, але живий. А тепер – я не відчуваю нічого. Живу, доживаю. Якби мені дозволяла моя віра – уже б давно собі щось зробила, а так… Просто доживаю. Людина має для чогось чи для когось жити. Заберіть у неї це, і вона перетвориться на тлін. Я – тлін, Магдо, я – тлін.
Машка вперше назвала її Магдою. І тут до неї дійшло. Отой одяг бомжачий, спроба розмовляти по-вуличному – лишень маскування, намагання відгородитися від світу, який колись для Марічки був рідним, спроба втекти від самої себе. Та хіба від себе втечеш? І, здається, Машка так довго ховається та грає чужу роль, що вже й перетворилася на чужинку для самої себе. Розумна, освічена жінка, яка марнує своє життя. І через що? Через кого? Чоловіка. Згадала свого. Защеміло всередині, засльозилися очі. Уже не могла стриматися. Плакала.
– Поплач, мала, поплач. Сльози очищають. Мені ж заціпило. Я уже сто років не плакала. І подивися уважно на мене, і зрозумій, що можна зробити зі своїм життям, коли перестаєш любити себе. Я тобі допоможу, мала. У тебе все буде добре. Обіцяю. А знаєш чому? Нє, я вже давно стала гранітною, такою собі кам’яною бабою – ні емоцій, ні бажань, тільки інстинкти: пити, жерти та срати. Але… Твої очі, мала. Ти інша. У тобі багато вогню, багато життя. Але ти його чомусь стримуєш. Я знаю, переконана, хтось той вогонь так глибоко загнав у тебе, що ти й забула, як то бути справжньою. Розкажи про себе, мала. Чому тебе батьки назвали Магдою? У тобі є щось циганське, але мало. Дивне, як на українку, ім’я. Чому Магдалена, мала? Давай розказуй. І в тебе, і в мене часу навалом поки що. Чи не так?
Зараз я стою біля вікна і вдивляюся в темряву. П’ятий поверх. Мені добре видно смутне темне небо, безлюдну вулицю, підсвічену підсліпуватим ліхтарем, дерева в напівдрімоті. Тихо, спокійно. Так годиться в цей час доби, бо ніч. І ти також захований за стінами своєї оселі, захищений від… Від кого, від чого? Якщо боятися ночі, вона наздоганятиме напівтінями, напівнатяками, переслідуватиме у снах. Але це лишень якщо боятися. Тому не бійся, а просто спи, посміхаючись долі та янголам. Більшість людей зараз так і чинять – мирно сплять, шукаючи у снах світанку.
Другу годину ночі показує мій годинник, а я все вдивляюся в ніч. Удивляюсь уважно в небо. Навіть вогні великого міста дозволяють розгледіти там зорі. Так, зорі… Суцвіття зірок.
Був колись час, коли нічне небо існувало без зірок. Правда-правда. І місяця не було. Сумні часи. Тільки-но сонце ховалося за обрій, як світ поглинала темрява. І вкупі з нею світ заполонювало зло, усе те, що боїться й натяку на світло. Усі людські вади сходилися тоді докупи, а люди замикалися в домівках та, запаливши каганці, як оберег, укладалися спати. Ненависть, зрада, брехня, облуда, ледарство, заздрість, агресивність… Вони ставали до розмови і вихвалялися одне перед одним, хто що поганого вчудив, якого лиха накоїв, кого звів, кого довів.
І якщо, борони Боже, ти припізнився в дорозі, то мусив відразу кудись заховатися, бо ті лихі відчуття обов’язково почують тебе та візьмуть у полон. І життя перетвориться на темряву. Тож уночі, після заходу сонця, ніхто з людей не смів й носа на двір вистромити.
Зажурилися світлі вчинки та добрі почуття. Бо все більше та більше живих створінь ніч перетворювала на лихих потвор. Зійшлися добрі вчинки на нараду в просторій світлиці самого Сонечка. Довго гадали, як лиху зарадити. Та нічого мудрого не придумали. Бо ніч – то терени зла, які не мають поки в собі й натяку на світло, як може добро втрапити на цю територію, не розгледівши дороги? Сила добра – у світлих вчинках, які й створюють довкола себе світло. Врешті, коли всі слова бідкань та розчарувань були сказані, озвалося Сонечко.
– Людська душа – то теплий яскравий вогонь. Людина народжується, отримує тіло, отримує душу. Вогонь душі впродовж людського віку чесно служить людині, зігріває в негараздах, допомагає, коли холодно, похмуро та сумно. І людина, відкрита для добра і добрих почуттів, легко приймає в себе добро – таким чином її вогонь душі стає ще багатшим та величнішим. Про таку людину ми кажемо – горить, світиться, сяє. Біля таких людей хочеться зупинитися та зігрітися. А коли настає час і тіло помирає, то пам’ять про таку людину довго-довго зоріє, допомагаючи тим, хто знав її, ставати кращими. А куди ж дівається вогонь душі? Він повертається туди, звідки й прийшов. До свого Творця. Милі, любі добрі почуття, а якщо ми попросимо у Творця дозволу тими вогниками-душами запалити ніч?
– Як це, запалити ніч? – здивувалася Любов.
– Як це? – луною додала Чесність.
– Як це? – хором-луною обізвалися Віра та Надія.
– А так, – радісно відповідає Сонечко. – Душа, по смерті тіла людини, стане на небі вогником, свічечкою, яка застерігатиме в темну половину доби все живе від поганого, нагадуватиме, що жити потрібно так, щоб не згаснути, потрібно світити, а не тліти. І це світло допоможе й вам, добрі почуття, знайти дорогу в темряві.
– Як гарно, як гарно! – заплескала в долоні Совість. – Ми згодні, ми згодні! Давайте просити Творця.
І вони попросили, і Творець не відмовив. Подарувавши нічному небу мільйони вогників-душ. Яке життя прожила душа – такий вогонь вона й дарує.
– І як ти назвеш ті вогні? – запитало Сонечко Творця. – Ти їх створив, тобі й називати.
Тільки на мить задумався добрий Батько, посміхнувся та сказав:
– Світлі душі – це Зорі. Очі тих, хто вміє світити. Але й це ще не все. Пильнувати Зорі вночі я не зможу, клопоту багато, ви ж мене розумієте? Та знаю напевно, що кожній отарі, навіть найліпшій, потрібен достойний пастух. Він – то частинка мене, моя світла тінь посеред ночі. Він народжуватиметься, ростиме, а потім навпаки – зменшуватиметься і помиратиме. Як нагадування всьому живому про те, що земне життя не вічне. І назву я цього пастуха Місяць.
Так і сталося, як сказав Творець. Тільки-от Ніч дуже вже образилася. Хоч і блискітки-Зорі на небі пасували до її смоляного плаття і пан Місяць, особливо молодий серпик, гарно прикрашав її волосся. Але ж це нечувано, як можна було, її не спитавши, таке вчинити? Пішла до Творця скаржитися.
– Образили ви мене, Батьку, своєю неувагою. Чи я вже й слова доброго не варта? Прикро мені, дуже прикро.
Розплакалася Ніч. Та так захмурилася, що за чорними хмарами пропали-сховалися і Зорі, і Місяць.
Мусили-таки в Ночі дозволу запитати.
– Добре-добре, люба моя Ноче! – озвався Бог. – Пробач. Може, якось домовимося? Що б ти хотіла отримати як вибачення?
О, Ніч насправді хотіла небагато. Лишень бути присутньою посеред дня.
Тож тепер, коли сонце на небі світить-сяє, усе живе відкидає тінь, у якій є присутність ночі. Та в ній, на жаль, можуть ховатися недобрі почуття. Зате посеред ночі високо-високо в небі горять мільйони добрих душ, які щедро посилають і вночі на землю добрі почуття та світло.
Отака ця історія! Історія про душі. Хай ті зорі вночі зазирають не тільки у твоє вікно, зазирають і в душу. Тримай її для світла завжди відкритою. Спи і хай тобі насниться місячна дорога і Я на ній – твоя Мавка. Та, котра на тебе чекає.
