Криївка - Вільчинський Олександр (прочитать книгу .txt) 📗
Як не дивно, але за поворотом на Вишнівець я одразу знайшов дві хати поряд – стару й нову – і криницю біля дороги також. Пройшовши повз подвір’я, я упізнав голос Марійчиної мами і навіть, здається, бачив саму Марійку крізь тюль в освітленій кімнаті. Біля нової хати плоту не було, вікон також іще не вставили, лише цегляна коробка, накрита шифером. Для початку я вивчав шляхи відступу й виявив за новою хатою садок, а далі за садком тягнулися городи, що, наскільки я міг зорієнтуватися, впиралися у штахетник, попри який, до повороту на Вишнівець, я щойно проходив.
Уже стемніло, і я так осмілів, що, проходячи повз подвір’я і пам’ятаючи, як це робили старші хлопці у нас на Глинках, коли приходили до дівчат, два чи три рази свиснув. Старався не дуже голосно, але все-таки з переливом. Загавкав собака, і на Марійчиному подвір’ї, і по сусідах. Ще раз свиснув від нової хати, тоді ще раз від садка, і знову загавкали собаки… Чекати довелося недовго, може, хвилин п’ять, а чи й навіть і того менше. Мабуть, саме це мене тоді найбільше і налякало, бо я чомусь розраховував на довге і втомливе чекання. Сам не знаю, чому так вирішив, що треба обов’язково довго чекати і навряд чи хто вийде…
Якщо чесно, то у темряві я навіть не роздивився, хто це був. Може, навіть сама Марійка? Ніколи пізніше я так і не насмілився про це у неї запитати, бо ж тоді я просто кинувся геть через кущі й городи. Це була вже обгорнута картопля, й у темряві я спотикався об гребені рядків, але все ж ні разу не впав, а далі пішли грядки. Як я й передбачав, за грядками були штахети, через які я махом переліз і опинився там, звідки прийшов. Я оглянувся і трохи віддихався, за мною ніхто не біг. До ровера у ячмені ще належало пиляти не менше кілометра, і я вирішив, що на перший раз «для розвідки» досить.
А наступного ранку на лавці біля Філикової криниці чи не вперше за все літо знову бачу Славка разом з Рудим. Вони дивляться на хмару, що насувається з-за лісу, і кличуть мене. Ми до того часу вже давно помирилися і навіть рибалили разом, коли нас прогнав дощ, щоправда, там, на рибалці, я все ж пообіцяв Славкові з’їсти жабу… Тепер хмара із-за лісу також не обіцяє нічого доброго. Віддалені спалахи над долиною супроводжуються таким же віддаленим гуркотом грому.
Вмить сутеніє, наче ввечері. Славко ще запитує, чи прийду я сьогодні в кіно, бо буде «Триста спартанців». Мені пригадується, що попереднього разу, коли це кіно привозили, він уже мене про це запитував. Це і тоді можна було вважати наказом, та й тепер також. Але я і тоді його не виконав, і поки я про це думаю, небо над нами все більше набрякає, а наші вуха вловлюють якийсь незвичний шурхіт. І знову спалахи, і знову гуркіт, уже ближче, ближче, ближче…
– Небесна артилерія, – ще встигає кинути Славко.
– Ого! – втягую голову у плечі.
Гавкають собаки, кукурікають півні, то там, то тут, але якось раптом усе стихає.
– Диви, а там! – показує Володька на Попову Гору, бо хмара, що стрімко розросталася на наших очах, уже торкнулася її своїм величезним, обвислим, наче у корови після пасовиська, черевом і насувалася на нас із неймовірною швидкістю.
У цей момент раптом яскрава дуга пронизує небо над горбком, над самими Тарасовими ясенами, і майже одразу оглушливий тріск і гуркіт, я аж присів від несподіванки, і Володька також.
– Ги-ги-ги! Сцикуни! – Славко, здається, також смикнувся присідати, але першим устиг випростатися. – Салют, камарад! – гукає він у небо, потрясаючи кулаком, мабуть, також щось із кіно.
Падають перші краплі. Тим часом той незвичний шурхіт лише посилюється. Це схоже на рух якоїсь невидимої гігантської тисячоніжки, що начеб наближається до нас через поля, сади і городи. Принаймні мені чомусь цієї миті уявляється саме тисячоніжка, що вона ховається десь за хмарою, а її тисячі невидимих ніжок шурхотять по траві і листі все голосніше й голосніше… А потім нас накриває зливою.
І раптом – знову спалах, але вже з іншого боку, над Мартошиним горбком та її високим кленом, а за мить – тріск і гуркіт. Ми знову присідаємо, а Славко знову ще запальніше потрясає кулаком і ще голосніше кричить до неба, і Володька слідом за ним також кричить.
Ми ледь встигаємо добігти під стріху бабиного Христі хлівця, що тильним боком виходив на дорогу, коли сипонуло ще й градом. Стріха ще солом’яна, неширока, і частина градинок продовжує цвьохати по руках і щоках, уже не кажучи про мої нові кеди, що промокли до рубця.
А коли третій раз влупило десь прямо над нами, то ми вже усі троє в один голос горланимо:
– Салют, камарад! – перекрикуючи відлуння грому, пробуємо відбивати кулаками градинки.
– Це картеч! – кидає Славко й тієї ж миті отримує льодяною кулькою у брову. – С-с-с-с! – сичить змієм.
Злива із градом якось сама собою заминає тему із «Трьомастами спартанцями», зате аж ніяк не відміняє мого наміру зробити того дня «другу розвідку». Про себе я все ще називаю це розвідками… Гроза так само раптово вщухає, як і починається, а тисячоніжка суне через Татаринську гору на Боруки, я йду додому сушитися, Володька також до себе, а Славко – до баби Христі.
Він тепер, здається, більше у баби, ніж удома, і це породжує у мені підозру – не інакше знову щось задумав. Я так само можу зайти до баби, але мене він не кличе. Я лише мигцем бачив, що він щось стругає і витісує у неї на подвір’ї. Проте я знав, що рано чи пізно я все одно дізнаюся про всі його задумки, а враховуючи мої рейди на Боруки, краще «пізно»… Бо ж ненароком ще можу проговоритися. А про те, що він проти моїх одиночних вилазок на ворожу територію, я також пам’ятав.
– То що, завтра не забудь! – ще кидає нам услід Славко, завертаючи на бабине подвір’я, коли ми з Володькою, роззувшись і підкотивши штанини, перебродимо калюжу й виходимо на сошу.
Змита зливою, але ще тепла соша здається ще теплішою, коли ступні торкаються колючих льодяних кульок, що не встигли розтанути.
– Добре, – кидає йому Володька і, не оглядаючись, показує рукою якийсь знак – чотири розчепірених пальці.
Це може означати або четверту годину, або якийсь трюк із чергового кіно про війну, може, навіть із Гойко Мітічем, якого я ще не бачив, але яким Славко поділився з Володькою. Бо Славко бачив усі, а деякі навіть по п’ять разів і нам наказував ходити.
– Що, копаєте? – нарешті запитую, коли вже трохи відходимо.
– Копаємо, – відповідає він, не задумуючись, Володька часом так уміє відповідати, навіть не дослухавши, про що запитую.
– І як, знайшли щось?
– Так.
– Що?
– Капшо…
– А ти вже свою жабу з’їв? – нагадую йому Славкову весняну погрозу, щоб не був такий хитрий, і звертаю із соші до своєї хвіртки.
Коло хвіртки раптом згадую, як кричав Зюра, я сам чув, начеб його справді різали. А Зюра – це Заєць Юра, на нього чомусь усі так казали. Він ще до армії мав у Боруках дівчину і там із боруковецькими біля їхнього клубу зарвався, з ним ще був малий Машевський і Коля Когут, а потім боруковецькі приїздили до нас їх шукати і першим знайшли Зюру… Якраз тато повернувся з рейсу, то ми з татом вибігли аж до хвіртки: так Зюра кричав, коли його боруковецькі приїхали бити. І мені дивно ще й тоді було, що йому ніхто не допоміг.
То був такий крик, наче Зюру різали на шматки. Хоч від нас до Гірки більше кілометра, тато поривався бігти, але мама не пустила. Я навіть не знаю до пуття, що йому там робили, але дуже налякали, чи він просто такий крикливий. З того часу я не чув, щоб хтось із наших до боруковецьких дівчат їздив, хоча боруківці у нас принаймні під клубом також не показуються, і все ж окремі вилазки, кажуть, є. Бо ж Кіт із-за Млина засватав недавно Гапчину Зоряну, а Млин – це вже Боруки, як не крути, хоч і на греблі. Бо колись, ще баба Христя пам’ятає, то не вважалося Боруками, бо там на Млині наші люди торф копали, а боруківчани – лише за річкою. Кажуть, що і Яворенко також був звідси, із-за Млина, там стояла його хата. Але тепер – то вже стопроцентні Боруки…
Того дня, пригадую, ніяк не міг дочекатися вечора і вперше нарвав квіток на маминій клумбі, то був якийсь пізній часничок. Цього разу я вже краще розрахував час, з тим розрахунком, що поки доїду, аби вже остаточно стемніло. Не врахував лише, що через зливу земля була такою мокрою, що коли я вирішив заховати ровера на старому місці у кущах, то на колеса накрутилося стільки болота, що довелося його витягати назад на сошу й відчищати, а потім ще мити руки у калюжі.
