Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
– Решта в мене вдома. Ви ж на машині? Давайте заїдемо, я візьму гроші, речі і поїдемо. Добре?
– Добре, тільки я мушу пообідати, – сказала Понамка, якій, здається, сподобалося, як я відбив половину дороги.
– Тільки не тут. Занадто вбоге меню, – покрутив носом я.
– Чого? Сандвічі, горішки, чіпси! – Понамка любила нездорову їжу.
– Це отрута! Треба знайти нормальний заклад, – наполягав я.
– Біля мене є хороший ресторан. Недорогий, і добре готують, – запропонував Бар-Кончалаба.
– Поїхали! – миттю вирішила Понамка.
Ми підвезли письменника додому, він побіг збиратися, а ми пішли вечеряти. Точніше вечеряла Понамка, а я лише пив каву. Моїй добрій панні приносили все нові тарілки, які вона спорожнювала з дивовижною швидкістю.
– Мені не подобається цей Кончалаба, – сказав я, почекавши, поки Понамка трохи вгамує свій голод. – У нього брехня в очах. Гнилий тип.
– Ну, може, і гнилий, але багато чого знає, – Понамка вже пила чай, і очі її посоловіли.
– Чого це він ув’язався летіти з нами?
– Йому цікаво, він же дослідник. Не хвилюйся, Красю, все буде добре. Злітаємо, подивимося.
– А далі що?
– Що?
– Як ми витягнемо звідти того хлопця?
– Ще не знаю. Можливо, доведеться десантуватися туди.
– Понамко, ти бачила, що це за люди! Вони відріжуть голову і прізвища не спитають!
– Так, люди жорсткі, це факт. Але ж я теж не подарунок. І взагалі, Красю, не бери дурного в голову. Полетимо, подивимося, що і як, потім вирішимо. Добре? – Понамка позіхнула.
– Добре, тільки ми зараз нікуди не поїдемо, тобі треба поспати.
– Ні, часу немає, – Понамка закрутила головою.
Я знав, що після такого столу їй потрібно поспати, думав, що робити, бо боявся стати жертвою водія, який заснув за кермом. На щастя, виявилося, що у Бар-Кончалаби є водійські права. То він сів за кермо, Понамка вляглася на задньому сидінні, і ми поїхали на Оклунків. У Понамки завжди був міцний сон, тому я скористався моментом, щоб розпитати Бар-Кончалабу.
– Як ці паничі ставитимуться до нас, якщо зустрінуть?
– Думаю, що не дуже добре. Вони зверхньо ставляться до чужинців.
– І вони завжди при зброї?
– Так. Завжди. З самого дитинства. Ще маленьким їм вручають іграшкові шаблі, які поступово робляться важчими. Коли дітям виповнюється дванадцять років, їм дають короткі шаблі і вони стають джурами. Джури ловлять рабів, чергують у куренях, а потім відправляються у башти на кордоні, де воюють з чудовиськами. Значна частина джур гине, а тим, хто виживає, вистригають оселедець і висвячують у паничі.
– Воюють з чудовиськами? Що це ще за чудовиська? – занервував я.
– Ну, це ж ріка Снів, дивний край, де все інакше, аніж у нас. Але не хвилюйся, ми ж будемо у повітрі, – не дуже переконливо заспокоїв письменник.
– А звідки ви знаєте все це?
– Я все життя вивчаю дива. Про «Сто чудовиськ України» чув?
– Ні, що це?
– Це моя книга, присвячена найцікавішим чудовиськам нашої Батьківщини.
– І де її можна купити?
– Ніде. Вона заборонена.
– Ким? – здивувався я, бо не чув, щоб книги забороняли.
– СБУ.
– За що?
– За дискредитацію іміджу країни. Нашій владі соромно і перед Заходом, і перед Сходом за те, що в Україні панують чудовиська, тому тема старанно замовчується. Про них не почуєш у ЗМІ, краще не згадувати про них в інтернеті, а книгу мою взагалі заборонили. Я два роки провів у тюрмі через неї.
– Ви сиділи через книгу? – здивувався я, бо зустрічав людей, які сиділи за вкрадену курку або взагалі ні за що, але щоб посадили за книгу!
– Так, через неї. Мене випустили за умови, що я забуду про чудовиськ.
– І навіщо ви вирішили полетіти з нами?
– Бо мені дуже кортить подивитися, що змінилося на ріці Снів.
Далі він почав розповідати, як два роки сидів у СІЗО. Не брехав. По різних деталях дуже легко зрозуміти, чи людина дійсно сиділа, чи переповідає з чужих слів. Він сидів. Розхвилювався, запалив цигарку. Ми мчали нічною дорогою. Я задумався про цю справу і заснув.
Прокинувся за кілька годин, коли Бар-Кончалаба спитав, куди повертати з Оклункова на аеродром. Я попросив заїхати в місто, зняв у банкоматі гроші, потім довелося будити Понамку, яка сіла за кермо і повезла нас якимись путівцями на невеличкий аеродром неподалік кордону. Там ще з радянських часів залишилася злітна смуга, на якій тепер стояли кілька старих «Ан-2», один з яких готували до нашого польоту. До нас прибіг льотчик, хлопець років тридцяти, у комбінезоні.
– Привіт, Понамко, треба грошей дати, інакше не заправлять, – сказав він.
– Без проблем. Красю, розплатися, – наказала Понамка.
Я віддав гроші льотчику, той передав їх якимось двом чолов’ягам алкоголічного вигляду. Вони швидко перерахували купюри і побігли до сараю поруч. Звідти кожен викотив по бочці з паливом, яке швидко доправили до літака, почали заправляти. Я з недовірою дивився на цей «Ан-2», схожий на доісторичний релікт. Знався на літаках, бо багато часу проводив за авіасимуляторами на роботі, коли не було клієнтів. Там були сучасні літаки, реактивні винищувачі, а це якийсь привіт з минулого.
– А куди летіти? – спитав льотчик.
– На ріку Снів, – Понамка любила говорити прямо.
– А куди саме? – напружився льотчик, і я вже злякався, що він відмовиться і не полетить.
– До паничів. Це такі хлопці з оселедцями і шаблями, – сказала Понамка, наче про щось звичайне.
– А, до них, знаю! – чомусь зрадів хлопець.
– Звідки знаєш? – зацікавився Бар-Кончалаба.
– Та літав туди.
– Для чого?
– Вантажі возив.
– Що за вантажі? – насідав письменник.
– Не знаю. Мені замовили, я і возив.
– Хто замовив? – Бар-Кончалаба ледь не за петельки хапав льотчика.
– А хто це такий? – невдоволено спитав той.
– Не швиди, – строго сказала Понамка і відтіснила Бар-Кончалабу від льотчика. – І хто найняв тебе туди літати?
– Та бандити якісь, – пілот скривився, мабуть, через не дуже приємні спогади.
– Бандити? – ми з Понамкою здивувалися майже хором.
– Так, спочатку прийшов просто дядя, домовився про політ. Я погодився. Роботи небагато, будь-який клієнт важливий. Тільки він сказав, що на ріку Снів. Я відмовився.
– Чому?
– Бо там небезпечно. Ніхто туди не полетить!
– І що далі?
– А далі приїхав Батон. Знаєте Батона? – ми з Понамкою кивнули, бо Батон був відомим у Оклункові кримінальним авторитетом, який просидів десять років у тюрмі за вбивство, пару років тому вийшов. Більшість його колег по 90-х були вже у могилі, все в місті тримали прокуратура та менти, Батон дуже хвоста не піднімав, потроху щось там заробляв і сидів тихо. Але в деяких колах зберігав певний вплив.
– І що Батон?
– А що, дробовик дістав, сказав, що дуже поважні люди з Москви просять і треба летіти, інакше він мене в Оклункові знайде і переламає руки-ноги. Адресу мою назвав. Він же на наркоті, від нього всього можна чекати. Ну я і полетів. Кілька ящиків вантажу і троє пасажирів, на вигляд братки. Летіти десь дві години, до оцих, з оселедцями і при шаблях. Там вантаж скинули, щось ще завантажили. Полетів назад.
– А що за вантаж? – спитала Понамка.
– Слухай, моя справа возити. Менше знаєш, краще спиш! – помітно занервував льотчик, з чого стало зрозуміло, що возив він щось не дуже законне.
– І досі возиш?
– Ні, кілька місяців тому щось трапилося. Ми в черговий раз полетіли, а там на злітній смузі колоди дерев’яні навалені і ті хлопці стріляти по нас почали. Довелося летіти назад.
– А що трапилося?
– Не знаю. Бандити дуже лаялися, погрожували тим пацанам з оселедцями розборками.
– А тільки ти туди літав чи ще хтось?
– Кілька разів бачив ще літаки. Теж «Ан-2», російські. Які злітали перед тим, як я підлітав.
До льотчика підійшов один з мужиків, які вже залили паливо.
– Готово.
– Ну що, полетіли, – сказав пілот.
– Вибачте, а у вас парашут є? – спитав Бар-Кончалаба. Він помітно нервував, аж спітнів.
