Спляча красуня - Гуляшки Андрей (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
І, незважаючи на це, він не мав друзів. У нього було багато знайомих, але він жив самотньо. Причини цього парадоксального і дивного явища утворювали складний, майже незбагненний комплекс, хоч на деяких із них усе-таки варто зупинитися, оскільки вони піддаються поясненню.
Авакум був люб'язний і уважний співрозмовник, однак ніколи й ні за яких обставин не дозволяв загнати себе на слизьке. Він мав великі знання та гнучкий розум і з усіх суперечок виходив переможцем. Авакум, звичайно, не вихвалявся своїми знаннями, бо пиха була чужа його вдачі. І якщо сперечався і переконував у слушності своєї думки, то тільки через свою фанатичну відданість «правильному рішенню». Проте відомо, що більшість людей важко зносять чиюсь вищість над собою. Вони можуть поважати таку людину, слухати її, плескати їй, але рідко люблять її.
Авакумове вміння відгадувати за ледь помітними зовнішніми ознаками те, що справді сталося з тим чи тим його знайомцем, не тільки вражало, а й викликало тривогу, невиразний страх. Кожен смертний має свої маленькі й великі таємниці, яких не хоче нікому звіряти. І якщо він відчує, що чиясь рука може підняти завісу над потаємним, то не без підстав починає непокоїтись і за свої таємниці. Люди звичайно уникають очей, які природа наділила здатністю глибоко проникати в чужу душу.
У моїх нотатках уже йшлося про Авакумові очі. Це були особливі вікна, крізь які можна дивитись тільки зсередини: чужого погляду вони не пропускали, заглянути в них годі. Навпаки, вони самі зазирали в чужу душу — вивчали її, намагались дістатися, хоч і жартома, до потаємного. Ось чому ці очі можна б назвати ловцями таємних думок і прихованих почуттів.
А люди звичайно не люблять опинятись у становищі переслідуваної дичини, навіть тоді, коли полювання — тільки гра або жарт.
Складний комплекс причин, що зумовлювали самотність Авакумову, можна пояснити образно, хоч і спрощено, так. Досвідчений дресирувальник, наприклад, приручає леопарда, і страшний звір поволі перетворюється на миролюбного і лагідного кота. «Кіт» робить усілякі фокуси, муркоче, стрибає, качається на спині — і все це заради того, щоб сподобатись гостям, щоб втягти їх у гру, поперекидатись разом з ними на килимі. Та гості милуються ним, гарним і спритним, ахають від захвату і навіть говорять йому лагідні слова, але намагаються триматися далі. Нікому, звичайно, й на думку не спаде лягти на килим, поторсати «кота» за вуха. Кожен відчуває страх у душі, бо в м'язах та зубах цього «кота» криється страшна сила. Нікому не хочеться звідати цю силу на собі. На більшу інтимність наважуються тільки ті, хто потерпає від надмірної доброти та довірливості, і екземпляри, яким однаково — жити чи вмерти. Та все це винятки. Звичайні люди уникають смикати за вуха навіть прирученого леопарда.
Так чи інак, а Авакум був самітник. Він страждав від самотності і боровся з нею, а коли впадав у тугу, скидався на плавця, який, попавши у чорторий, напружує всі сили, щоб дістатися до берега. Так було і в ті дні, після історії з кінорежисером та від'їзду Віолети. В похмурі години Авакум блукав лісом, його мозок невтомно шукав відповіді на запитання: чим зайнятися, як вийти з трясовини вимушеної бездіяльності. В тому, що нині йшлося лише про самообман, а не про справжню діяльність, він не мав сумніву. Адже відомо, що самообман теж інколи відіграє роль рятівного пояса.
За дві справи Авакум не хотів братися: за реставраторську роботу в музеї і за рукопис про античну мозаїку, бо вважав, що коли зведе їх до спільного знаменника з рятівним обманом, то зрадить і серйозну роботу, і самого себе. І раптом згадав про кінокамеру — це було чудово і дуже вчасно. Потім вийняв збірники задач з вищої математики. Вони були старим і випробуваним засобом у його боротьбі з самотністю та бездіяльністю. За ними з'явився альбом з ескізами — Авакум давно вже не малював по пам'яті. Потім йому спало на думку дізнатись дещо про мешканців його вулиці, дізнатися, не стежачи за ними, не послуговуючись готовим досьє і навіть не відвідуючи квартальних зборів, що йому також було заборонено. Ось скільки речей прислужилося б Авакумові, щоб він міг розважитися. А йому вже почало здаватися, що його глибоко затягла трясовина, що він вгруз у її твані по самі плечі і що суха й тверда земля безнадійно далека і недосяжна...
А втім, справи швидко поліпшувалися. Спочатку все це скидалося на хворобливий стан, коли температура ще досить висока і навколишній світ здається нереальним, схожим на сон. Такими були його перші кроки, коли він почав виходити з тяжкого душевного стану.
Кінознімання з простої розваги поступово перетворювалось на захоплення. Проявляти знімки, переглядати кадри на стіні, що правила за екран, було вже дійсністю, хоч і привнесеною ззовні. А коли думка Авакума стала втручатися в цей безладний світ знімків, вирізняти в ньому головне та другорядне, шукати зв'язку між окремими знятими епізодами, тоді ілюзія обернулася в реальність.
Йому принаймні хотілося, щоб так було.
Якось Авакум розв'язував лінійне рівняння — шукав виразу векторного простору, а відповідь не виходила. Простір поволі перетворювався на абстрактні джунглі, для яких числа нічого не означали. Тоді хтозна-чому, може, за якоюсь асоціацією, в джунглях на місці векторного простору раптом з явився невеликий білий особняк, вкритий веселою червовою дахівкою. На його горішньому поверсі, там, де має бути вікно, виступав еркер, а в ньому видніла постать літнього чоловіка, голова якого була схожа на голову воскового манекена. Манекен, одягнений у коричневий халат, сидів, спершись на стіл. На плечах у нього, як завжди, жовтіла вовняна шаль. Її колір був схожий на колір його голови, але здавався трохи свіжішим.
На вхідних дверях висіла потемніла латунна табличка, однак вигравіювані на ній літери були ще темніші, і прочитати їх не становило труднощів:
Професор Найден Найденов Доктор фізико-математичних наук.
Напис зроблено, певно, два-три десятиріччя тому — про це свідчив краснописний з нахилом шрифт, а також великі літери, прикрашені завоями, що скидалися на графічні обриси хмар або жіночі кучерики.
Особняк стояв у південному кінці вулиці Латина, метрів за п'ятсот від будинку, де жив Авакум. Там закінчувався лісопарк і вулиця виходила на голе горбисте поле, перетяте на сході шосе, що вело в село, розкидане біля підніжжя Вітоші. Місцевість тут була глуха, відкрита для всіх вітрів. Уночі, коли вдалині блимали вогні міських ліхтарів, темрява здавалась густою і непроникною, а взимку у вибалках снігу наносило по пояс.
Саме про цей відлюдний особняк і згадав Авакум — там жив доктор фізико-математичних наук, який, звичайно, міг би вказати йому найкоротший шлях розв'язання лінійного рівняння. Чи тому, що Авакум не міг зосередитись, а чи задача була надто складна, в усякому разі, густий, непроглядний туман оповивав векторний простір.
А втім, випадок з цією задачею — особливий. Авакум чудово знав вищу математику і так легко не капітулював би перед лінійним рівнянням, хоч би яке складне та важке воно здавалось,— у його зошиті були розв'язання багато складніших задач.
Отож, коли його думки стали дедалі частіше відриватися від задачі, тікати до відлюдного особняка, кружляти навколо людини з восковою головою та жовтуватою шаллю на плечах, Авакум відсунув зошит і задоволено потер руки: лінійне рівняння таки вивело його на якийсь шлях... Тим паче що туман оповивав векторний простір.
Після того як Авакум удруге натиснув кнопку дзвоника, двері помалу відчинилися і в їх рамі з'явився колишній кок. Його величезна постать, неповоротка і гладка, заповнила весь простір від порога до самого верху. На ньому був вицвілий зеленкувато-сірий військовий мундир не знати якої армії, а поверх нього білий фартух, брудний, заяложений, в олійних плямах. З-під розстебнутого мундира визирали матроський тільник і біле волосся, закручене кільцями, як руно в породистих баранів.
— Я хотів би поговорити з професором,— сказав Авакум. Від його швидкого погляду не сховались і руки кокові, широкі, наче лопати, важкі, як ковальські молоти.
