Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Добре… Тепер про діло… Я маю на увазі наше діло, містер Назрі… Мої друзі зацікавлені в тому, щоб придбати п’ять миль пляжу вздовж берега Парани у Парагваї…
— Вас цікавить фінансування?
— Ні. Ці землі належать «Юніон пасіфік»… Вони занедбані. Треба, щоб ваші друзі вплинули на босів цього концерну. Торгуватися не станемо.
— Вважайте, що ця земля ваша.
— О’кей. Мої друзі будуть задоволені такою відповіддю.
Ніссо витяг з внутрішньої кишені піджака портмоне, плоске, черепахове, легко, жестом провінціального фокусника відкрив його, вийняв аркуш тонкого паперу.
— Прочитайте й підпишіть, — сказав він.
Френк пробіг текст: «Мої друзі, а за їхнім дорученням я, гарантують, що землю по річці Парана в Парагваї, яка тепер є власністю фірми «Юніон пасіфік», буде продано протягом листопада — грудня цього, 1983 року тому, хто подасть цей папір».
— У мене немає ручки.
— У мене є, — і Ніссо простягнув Френку «паркер».
Френк підписав, не торкаючись паперу пальцями.
Ніссо похитав головою.
— І відтисніть два пальці біля вашого підпису, Назрі. Папір відповідним чином оброблено, доказ повинен бути цілковитий.
Френк згадав слова шефа: йти на будь-які умови того, хто з ним зустрінеться, подумав, що все це нікчемне, треба мати справу з тими, хто вірить слову, а не вимагає відбитку пальця; як злочинці, їй богу, нічого собі агентура!
Ніссо помив руки, побризкав злегка водою на лацкан, тільки дві краплі, але так, щоб вони були помітні, стряхнув кілька крапель на ліву штанину, вийшов з туалету, зняв телефонну трубку, закривши собою диск так, аби Френк не міг побачити цифр, набрав номер.
— Алло, це я. Мабуть, затримаюся до початку опери, їдьте без мене, ясно?
80
26.10.83 (19 годин 33 хвилини)
— Так, мосьє Назрі, я зрозумів.
Чоловік поклав трубку телефонного апарата, зробленого під старовину — мідь і штучний янтар, — рвучко підвівся і пішов у темну спальню, таку прокурену, що повітря було гірко-кислим.
На широкому ліжку лежав невеличкий довговолосий хлопець; обличчя його було таке веснянкувате, ніби за вікном зараз квітень, а не жовтень.
— Ходімо, Серж, — сказав чоловік, — ходімо, я зроблю тобі масаж, чудовий масаж, ходімо…
Серж мляво підвівся; коли він сів на ліжку, стало помітно, яке в нього брезкле обличчя, які важкі мішки під очима; попелясті кучері, аж надто підвиті, густі, зловісно підкреслювали невідповідність з ясними великими ляльковими очима й дитячими веснянками.
Він ще повільніше встав з ліжка, сліпо пішов до дзеркальної стіни, штовхнув її долонею, частина стіни відчинилась — де були двері у простору, облицьовану чорним кахлем, ванну.
Серж скинув шорти, впав на масажний стіл, уривчасто позіхнув і сказав:
— Дуже болить шия.
— Бо там найстрашніші відкладення солі, — сказав чоловік, видавив крем на долоню, розтер і заходився масажувати спину Сержа. — Зараз ти відчуєш силу, кров приллє до шкіри, буде гостре, голчасте тепло, яке розійдеться по м’язах, вони спершу замруть, особливо оці, подовжні м’язи спини, а потім почнуть поволі стискатися, немов перед кидком, найголовнішим кидком твого життя, коли все зміниться і ти матимеш те, про що інші мріють усе життя, але так його й не мають, а тобі лишилося чекати години, лише кілька годин, і мускулам можна буде розслабитись, і ти сядеш у темне купе експреса на Марсель, маленьке купе-люкс для одного щасливчика, і витягнешся, закинувши руки за голову, й заснеш, а я їхатиму поряд… Ану, перевернись… Дай мені твою ліву руку… Права сильніша, а ліва головна, розтули долоню, ні, ще, ще… Розслабся, зовсім розслабся, ось так, ну, молодець, у тебе довга лінія життя, дивись, розсікає долоню, яка вона глибока й різка, вона й визначає все твоє єство. А ось ці бугорки, ти відчуваєш, які міцні, це бугорки Венери, це твоя життєва сила, жінки мліють з тобою, вони подібні до собачок, котрі йдуть за хазяїном, ти їхній повелитель, ох як же їм добре з тобою, ні з ким так не буде в них, тільки з тобою, Серж… А тепер опусти руки, я розігрів їх, вони твердо триматимуть рукоятку пістолета, велику й важку, обгорнуту чорною ізострічкою, рукоятку буде влито в твою долоню, ти ж добре б’єш навскидку, ти влучаєш без промаху, твій тренер був мерзотник і гад, коли віддав тебе суддям, він міг не говорити їм про укол, він мусив мовчати, а він продав тебе, нехай тепер нарікає на самого себе, його просили добром, я принижувався перед ним, а ми не прощаємо приниження, ти хіба простив би приниження, Серж? От бачиш, ти мовчиш, значить, згоден зі мною… Ану, розслаб литки, я повинен добре їх пром’яти, кожну клітинку, щоб зручніше було скинути слухняне тобі тіло в сідло «іцукі» і дати газ, і пронестися повз двох жінок і товстого старого чоловіка, і зробити три постріли, три твоїх постріли, а за рогом, як і тоді, в Палермо, стоятиме машина, і за кермом, як і там, сидітиму я, а вранці ми будемо вже в Марселі, одразу ж попливемо на яхті в море, а через три дні полюватимеш в Сіцілії, я ж знаю, як ти б’єш перепелів, і Сюзанна підсмажить їх нам на рожні, і жир капатиме у вогонь, ми питимемо з тобою кисле червоне шипуче вино і купатимемося в басейні, і тоді я дозволю Сюзанні робити тобі масаж. Я спатиму цілісінькими днями в шезлонзі й робитиму тобі укол увечері, перед заходом сонця; а зараз, після того як я тебе розігрію і дам тобі маленьку порцію найкращого героїну і ти зразу збадьоришся, тобі захочеться встати; в тобі буде легкість, весела легкість, ану, вставай, я йду кип’ятити шприц, вставай, Серж, вставай, діло…
81
26.10.83 (19 годин 33 хвилини)
Директор ЦРУ сидів біля того телефону, що зв’язував його з посольством у Гаривасі, решту перевів на секретаря.
Величезні годинники, вмонтовані у стіну його кабінету, які відповідали часовим поясам Європи, Азії, Африки, були зараз зашторені; цокав лише один, той, де секундна стрілка «лонжина» показувала час у Центральній Америці.
Дзвінок, якого директор чекав так напружено, пролунав з запізненням на три хвилини.
— Добрий день, Поль, у нас тут страшенна спека, стояв під душем, — резидент у Гаривасі сказав умовну фразу, котра означала: завершальний етап операції почався, і почався успішно.
(Згідно з корективами, які директор вніс у «Кориду» після самогубства Велша, центр ваги заключної фази операції переносився з техніки, тобто з усунення Санчеса, це питання вирішено, на перспективу; від успішного розвитку цієї фази «варіанта» залежало багато, коли не все.)
… У кабінеті міністра енергетики і планування Енріке Прадо (за десять хвилин до дзвінка резидента ЦРУ своєму шефові) з’явився водій із запискою від дружини: «Негайно приїзди, мама при смерті».
Прадо зняв трубку, набрав номер телефону; вдома ніхто не відповідав; він кинувся вниз, крикнув секретарям, що передзвонить пізніше, наказав водієві ввімкнути сирену, і тільки після цього, мерзлякувато щулячись, спитав, що сталося. Той відповів, мовляв, вдома жах: почав був розповідати подробиці, але кермо повело вбік, він загальмував, вискочив з машини, вилаявся — спустило переднє ліве колесо.
Прадо вийшов посеред вулиці; з-за повороту з’явився малолітражний автобус; Прадо підняв руку; водій загальмував.
— У мене вдома нещастя, будь ласка, громадянине, відвезіть на вулицю Куенкі, — сказав Прадо, відчуваючи тремтіння в усьому тілі, яке чим далі, тим дужче проймало його.
— Сідай, — буркнув водій.
Один з пасажирів відчинив двері. Прадо стрибнув у салон і одразу ж відчув руки людей, які намертво втиснули його в м’яке, з цупкої тканини сидіння.
— Громадянине міністр, — сказав той, що горбивсь в самому кінці салону, — ваша мама здорова, у нас є п’ятнадцять хвилин для розмови, ми не терористи, вашому життю нічого не загрожує, будь ласка, поводьтесь розумно, зараз ми приїдемо і зв’яжемо вас з вашою родиною…
